Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В., за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І., та представників: ОГП: Гребеник І.А., відповідача 2: Меженна О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Маркова Дмитра Олександровича на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 16.10.2019 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2019 у справі № 904/71/19 за позовом Заступника керівника Павлоградської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області до: 1) Петропавлівської районної державної адміністрації; 2) Фізичної особи-підприємця Маркова Дмитра Олександровича про скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та її повернення,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2019 року Заступник керівника Павлоградської місцевої прокуратури Дніпропетровської області звернувся до господарського суду в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області з позовом до Петропавлівської районної державної адміністрації та Фізичної особи-підприємця Маркова Дмитра Олександровича, в якому просив:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації "Про надання громадянину Маркову Д.О. дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для надання в оренду на території Дмитрівської сільської ради" №Р-509/0/350-15 від 24.12.2015;

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 4,8385 га, кадастровий номер 1223881500:02:001:1023, розташованої на території Дмитрівської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області від 29.01.2016 між Петропавлівською районною державною адміністрацією та Фізичною особою-підприємцем Марковим Дмитром Олександровичем;

- зобов`язати Фізичну особу-підприємця Маркова Дмитра Олександровича повернути державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області зазначену земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що районна державна адміністрація без належних на те повноважень здійснила розпорядження землями державного резервного фонду, та передала їх в оренду відповідачу-2 строком на 30 років. За його доводами, спірна земельна ділянка не відноситься до земель невитребуваних паїв, як зазначено в оскаржуваному розпорядженні районної державної адміністрації, та не підлягала розпаюванню, а з 01.01.2013 повноваження щодо розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів належать виключно Головному управлінню Держгеокадастру у Дніпропетровській області, що є підставою для визнання розпорядження незаконним, та як наслідок - договору - недійсним, та для повернення цієї земельної ділянки державі в особі повноважного органу. Необхідність представництва прокурором інтересів держави в суді обґрунтовує необхідністю захисту права власності держави на землю, задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання законності передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення в оренду, яке проведене з порушенням вимог чинного законодавства.

Розглядаючи заявлені прокурором позовні вимоги, суди встановили, що у 1997 році Дніпропетровською філією Інституту землеустрою виготовлено науково-технічну документацію по роздержавленню земель та виготовленню державних актів на право колективної власності на землю та право постійного користування землею КСП ім. Чкалова Петропавлівського району Дніпропетровської області, відповідно до якої за КСП ім. Чкалова закріплено на праві постійного користування 263,7 га земель з державного резервного фонду.

Рішенням Дмитрівської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області від 14.05.1997 затверджено науково-технічну документацію згідно з протоколом зборів КСП ім. Чкалова від 30.04.1997 №2 та передано у колективну власність КСП ім. Чкалова 5537,8 га земель, з них в населених пунктах 6.8 га; в постійне користування 616,2 га, із них за рахунок державного резервного фонду 263,7 га водного фонду 55,4 га, лісового фонду 135,3 га.

На підставі вказаного рішення КСП ім. Чкалова видано Державний акт на право постійного користування землею серії І-ДП №004503 від 21.05.1997.

Відповідно до зображеного у державному акті плану зовнішніх меж, земельна ділянка площею 616,2 га, яка передається у постійне користування КСП ім. Чкалова, розташована в межах масиву земель державного резервного фонду, позначеного під номером 2.

У 2000 році Дніпропетровською філією Інституту землеустрою виготовлено науково-технічну документацію по підготовці документів, що посвідчують право власності або право користування землею, зі Схемою поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП ім. Чкалова Петропавлівського району Дніпропетровської області.

За інформацією прокуратури, у 2002 році КСП ім. Чкалова припинило свою діяльність. За кодом ЄДРПОУ 03742481, який зазначено на печатці КСП, дані про підприємство відсутні в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Згідно з наданою Петропавлівської районною державною адміністрацією інформацією у листі №462/0/349-18 від 19.03.2018, реєстраційна справа КСП ім. Чкалова у відділі державної реєстрації Петропавлівської райдержадміністрації відсутня.

Дослідивши зміст договору оренди землі від 03.03.2006, технічної документації 2008 щодо надання земельної ділянки в оренду із земель запасу Дмитрівської сільської ради для ведення товарного сільськогосподарського виробництва приватному підприємцю Маркову О.Я. та довідки Петропавлівського районного відділу земельних ресурсів №7/09-302 від 08.02.2008, а також зміст судових рішень у справі №904/583/18 за участю тих самих сторін, суди попередніх інстанцій встановили, що земельна ділянка площею 102,672 га, до складу якої входить спірна земельна ділянка кадастровий номер 1223881500:02:001:1023, була передана в оренду Маркову О.Я. за рахунок невитребуваних паїв (пай №1005); ця земельна ділянка площею 102,672 га поділена на 22 земельні ділянки, які були обліковані як нерозподілені (не витребувані) земельні частки (паї).

В подальшому за заявою іншої особи - Маркова Дмитра Олександровича, розпорядженням голови Петропавлівської районної державної адміністрації №Р-509/0/350-15 від 24.12.2015 надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для надання в оренду Маркову Дмитру Олександровичу земельної ділянки № 1023 площею 4,8385 га ріллі з невитребуваних паїв на території Дмитрівської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області.

Цим розпорядженням затверджено ФОП Маркову Дмитру Олександровичу технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки № 1023 площею 4,8385 га з невитребуваних паїв на території Дмитрівської ради; надано ФОП Маркову Дмитру Олександровичу в оренду строком на 30 років вказану земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з земель невитребуваних паїв на території Дмитрівської сільської ради; встановлено розмір орендної плати 4% від грошової оцінки земельної ділянки.

На підставі вказаного розпорядження 29.01.2016 між Петропавлівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області (Орендодавецем) та Фізичною особою-підприємцем Марковим Дмитром Олександровичем (Орендарем) укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого Орендодавець надав, а Орендар - прийняв в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, а саме, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (землі невитребуваних паїв), яка знаходиться на території Дмитрівської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, на 30 років, із застереженням про те, що термін оренди та площу орендованої земельної ділянки може бути зменшено у разі отримання власниками невитребуваних паїв державних актів на право власності на земельні ділянки (за письмовим повідомленням Орендодавця). Відповідно до пунктів 6.1.-6.2. договору, земельна ділянка передається в оренду із земель невитребуваних паїв на території Дмитрівської сільської ради. Цільове призначення земельної ділянки: за КВЦПЗ - код 01.01.: - для товарного сільськогосподарського виробництва.

За висновками судів, наявні матеріали справи підтверджують викладені в позовній заяві доводи прокурора про наявність правових підстав для визнання незаконними та скасування розпоряджень Петропавлівської РДА та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. За таких обставин, рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23.04.2018, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 16.10.2019, позов задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись з такими висновками судів, ФОП Марков Д.О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Підставами для скасування рішення та постанови скаржник вважає порушення і неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, зокрема статей 13, 15 Закону України "Про оренду землі", статті 206 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ), статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53, 174, 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ).

За доводами скаржника, матеріалами справи не підтверджено належності спірної земельної ділянки ні до земель запасу, ні до земель резервного фонду, натомість є докази того, що спірна земельна ділянка відноситься саме до невитребуваних паїв на території Дмитрівської сільської ради; судами в повному обсязі не було досліджено технічну документацію, складену за результатами інвентаризації земель сільськогосподарського призначення; акт перевірки вимог земельного законодавства за спірним об`єктом від 31.08.2017 № 193-ДК/245/АП/09/01/-17 не є належним доказом, оскільки позивачем не надано доказів щодо призначення і законності проведення такої перевірки, висновки в акті зроблено на підставі сумнівних даних і спростовуються довідкою відділу у Петропавлівському районі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 19.02.2018 № 148/171-18, відсутні докази отримання цього акта особами, відносно яких проводилася перевірка, що позбавило їх права на оскарження зазначеного документа; розмір орендної плати за земельну ділянку встановлено відповідно до норм чинного законодавства, тому висновки судів про невідповідність орендної плати вимогам закону є помилковим; поза увагою судів залишилося те, що протягом судового розгляду прокурором неодноразово стверджувалося про допущення помилки ГУ Держгеокадастру під час реєстрації спірної земельної ділянки, що визнано представником позивача, отже, відповідно до висновків Європейського суду з прав людини ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; судами не враховано, що прокурором у позові не визначено підстав для представництва інтересів державі у цьому випадку, що є порушенням статей 23 Закону України "Про прокуратуру", статей 53, 174, 226 ГПК України.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

При цьому обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

Частинами 1, 3 ст. 4 ГПК України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України (254к/96-ВР) , так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

З огляду на викладене, враховуючи роль прокуратури у демократичному суспільстві та необхідність дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17 та у постанові Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини 3, 4 статті 53 ГПК України, частина 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Сама по собі обставина не звернення позивача/позивачів з позовом протягом певного періоду, без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом/органами своїх функцій із захисту інтересів держави.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.

У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві права" передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

При цьому, на сьогодні однозначною є практика ЄСПЛ, яка відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.

Отже, з урахуванням вище викладеного, у розумінні положень статей 73, 76, 77 ГПК України прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини того, що суб`єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

Колегія суддів звертає увагу на те, що саме лише посилання прокурора у позовній заяві на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження захисту державних інтересів, не достатньо для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзаца 2 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва (відповідний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наведено такі правові висновки:

"Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".

Колегія суддів звертає увагу, що місцевим господарським судом не встановлено обставин дотримання прокурором процедури, передбаченої статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", а лише зазначено, що звернення з цим позовом спрямоване, насамперед, на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання законності передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, яке проведено з порушенням вимог чинного законодавства; прокурором обґрунтовано заявлено позов в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області - органу, уповноваженого державою здійснювати функції щодо розпорядження земель державної власності сільськогосподарського призначення.

Апеляційним судом зазначено, що "за твердженням прокурора позивач у справі - орган, уповноважений державою на здійснення відповідних функцій у спірних відносинах - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, дізнавшись під час проведення перевірки дотримання вимог земельного законодавства про неправомірність розпорядження Петропавлівською РДА спірною земельною ділянкою будь-яких заходів щодо її повернення протягом трьох років не вчинив, тому прокурор звернувся із позовом в інтересах зазначеного органу на підставі ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру". При цьому на виконання вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор надіслав позивачу повідомлення про пред`явлення позову в інтересах держави, що підтверджується листом від 13.07.2017 за №101/1942-17, та позивач проти цього не заперечив."

Однак як свідчить зміст наявного серед матеріалів справи листа від 13.07.2017 за №101/1942-17 (том 1 а.с. 77), в ньому відсутня така інформація.

Верховний Суд констатує, що обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах.

При цьому, з висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у підпунктах 76-81 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, слідує, що для підтвердження судом підстав для представництва прокурора інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.

Дотримання порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" надає можливість спростувати стверджуване порушення інтересів держави або самостійно звернутись до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 904/585/18, та від 15.09.2020 у справі № 904/4052/18 між тими ж сторонами у ідентичних спорах, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від вказаних висновків у даній справі, оскільки постанова суду апеляційної інстанції не містить обґрунтованих висновків щодо доведеності прокурором підстав для виключного представництва інтересів держави в суді у даному випадку, а також щодо дотримання прокурором передбаченої статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" процедури.

Так, як свідчить зміст оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обставина прийняття судом першої інстанції позовної заяви прокурора до розгляду свідчить про правомірність звернення прокурора із даним позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області.

При цьому не є належним дослідженням відповідних обставин посилання апеляційного суду на те, що прокурором у справі вчинені дії відповідно до статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та повідомлено позивача про представництво інтересів держави, про що надіслано листа, а також вказівка на наявну необхідність захисту інтересів держави, що полягає у забезпеченні відновлення економічних та майнових інтересів держави.

Відповідно до статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і частиною 3 статті 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, частина 1 статті 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у статті 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Відповідно до положень статті 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів статті 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Однак, по суті, усунувшись від виконання вказаних обов`язків, суди обох інстанцій взагалі не дослідили наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді у даному спорі.

Вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції і взагалі унеможливлюють здійснення касаційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, однак оцінка викладених вище обставин та доводів є необхідною для правильного вирішення спору по суті, оскільки недотримання процедури, передбаченої статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України (1798-12) межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий суддя	Могил С.К.
Судді:	Волковицька Н.О.
	Случ О.В.