Заступник керівника Луцької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради та управління освіти Луцької міської ради звернувся з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про визнання недійсним на майбутнє договору оренди договору № 1333 від 29.10.2015, укладеного між управлінням освіти Луцької міської ради та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 та зобов'язання відповідача звільнити приміщення площею 109,1 кв.м., яке розташоване за адресою АДРЕСА_1 та повернути його за актом прийому-передачі управлінню освіти Луцької міської ради.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 18.04.2017 у справі № 903/148/17 (суддя Пахолюк В.А.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 20.06.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Грязнов В.В., судді Розізнана І.В., Мельник О.В.), в позові заступника керівника Луцької місцевої прокуратури про визнання договору оренди недійсним та повернення майна відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, Заступник прокурора Рівненської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Волинської області від 18.04.2017 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 20.06.2017 у справі № 903/148/17 скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити повністю позов заступник керівника Луцької місцевої прокуратури.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою до суду, скаржник посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Так, скаржник вказує на порушення судами ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", ч. 2 ст. 9 Закону України "Про позашкільну освіту" та незастосування у зв'язку із цим норм ст. 203, 215, 216, 236 Цивільного кодексу України.

Сторони згідно з приписами статті - 111-4 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак позивачі не скористалися передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що 11.02.2010 управління освіти Луцької міської ради (орендодавець) та підприємець ОСОБА_4 (орендар) уклали договір оренди нежитлових приміщень № 537, відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 109,1 м-2, яке знаходиться у АДРЕСА_1 та перебуває на балансі Управління. Строк дії договору до 11.01.2013.

На виконання умов договору оренди № 537 орендодавець передав, а орендар прийняв об'єкт оренди, про що свідчить акт приймання-передачі нежитлового приміщення від 11.02.2010.

Рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради № 653-9 від 29.10.2015 "Про продовження оренди нежитлового приміщення на АДРЕСА_1" за результатами розгляду звернення заявника погоджено Управлінню продовжити оренду не житлового приміщення загальною площею 109,1 м-2, яке знаходиться по АДРЕСА_1, з ФОП ОСОБА_4 на термін з 01.01.2016 до 30.11.2018. Зобов'язано сторони у десятиденний термін укласти договір оренди.

На виконання вказаного рішення 29.10.2015 між управлінням освіти Луцької міської ради (орендодавець) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 (орендар) було укладено договір № 1333 оренди нежитлових приміщень (далі - Договір), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду нежитлове приміщення (напівпідвал) загальною площею 109,1 м-2, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває на балансі Управління освіти Луцької міської ради, загальною вартістю 416699 грн.( п.п.1.1, 1.2 Договору).

Відповідно до п. 1.3.1 Договору приміщення, що передається в оренду, буде використовуватись для розміщення суб'єкта господарювання, що діє на основі приватної власності та провадить діяльність з медичної практики.

Строк дії Договору погоджений сторонами з 01.01.2016 до 30.11.2018 включно (п. 9.1 Договору).

Судами з'ясовано, що адреса орендованого приміщення є юридичною адресою Палацу учнівської молоді, засновником якого згідно Статуту є Луцька міська рада.

Пунктами 1.1., 2.1. Статуту Палацу учнівської молоді передбачено, що він являється позашкільним навчально-виховним закладом, предметом діяльності якого є реалізація державної політики у сфері позашкільної освіти.

Відповідно до п.п. 7.1, 7.3 Статуту Палацу учнівської молоді майно належить до комунальної власності територіальної громади міста Луцька і закріплюється на праві оперативного управління, а п. 7.6 Статуту Палацу учнівської молоді встановлено право на здачу приміщення в оренду.

Як підтверджується довідкою Управління освіти Луцької міської ради від 13.12.2016 року № 16.1-12/3057 у ФОП ОСОБА_4 відсутня заборгованість щодо орендної плати за договором оренди та зазначено, що за період з 01.01.2013 по 31.03.2017 була нарахована орендна плата в сумі 284417,80 грн., з них на Луцьку міську раду було перераховано 70% коштів, що становить 199092, 46 грн., залишено на рахунку установи ЦНТТУМ 30%, що становить 85325,34 грн.

Також судами визначено, що інший орендар - Громадська організація батьків дітей з синдромом Дауна та іншими порушеннями розвитку не заперечує щодо подальшої оренди відповідачем спірних приміщень, що підтверджено довідкою № 26 від 05.04.2017. Управління освіти Луцької міської ради у складеній довідці № 16.1-12/103 від 13.01.2017 вказує про те, що спірне приміщення може використовуватись в освітніх цілях як допоміжне приміщення (роздягальна), а Палац учнівської молоді, згідно довідки № 103 від 11.04.2017, констатує, що спірне приміщення знаходиться в цокольному поверсі корпусу № 1 закладу, оренда якого жодним чином не перешкоджає здійсненню навчально-виховного процесу, беручи до уваги наявність окремого входу до орендованого приміщення та автономний доступ до системи водопостачання, електроживлення та каналізаційної системи.

Предметом позову у цій справі є позовні вимоги прокурора про визнання недійсним на майбутнє договору оренди договору № 1333 від 29.10.2015, укладеного між управлінням освіти Луцької міської ради та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 та зобов'язання відповідача звільнити об'єкт оренди та повернути його за актом прийому-передачі управлінню освіти Луцької міської ради.

Обґрунтовуючи підстави недійсності вказаного договору, прокурор посилається на укладення його всупереч вимогам ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту".

Вирішуючи спір по суті, суди попередніх інстанцій виходили з того, що рішення Луцької міської ради від 29.02.2012 № 21/32 "Про врегулювання оренди нерухомого майна територіальної громади міста Луцька" та рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 29.10.2015 № 653-9 "Про продовження оренди нежитлового приміщення на АДРЕСА_1", що були підставою для укладення оспорюваного договору оренди, не були предметом судового розгляду та є чинними; відсутні докази того, що приміщення площею 109 кв.м., яке орендується відповідачем згідно з умовами спірного договору оренди, використовувалося або може використовуватися у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, як закладу освіти та права цього навчального закладу порушені; в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів законом передбачена можливість залучати у тому числі і доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання; кошти бюджетного фінансування на утримання орендованого приміщення не використовуються, оскільки орендар самостійно здійснює витрати, пов'язані з його утримання; отримання додаткових доходів шляхом передачі в оренду приміщень, що не використовуються для навчального процесу, є для Палацу учнівської молоді необхідним для поліпшення умов навчально-виховного закладу; про законність передачі в оренду частини приміщення державного закладу свідчить досягнення сторонами усіх істотних умов договору оренди, а також погодження власника майна на передачу такого майна в оренду.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України, переглядаючи у касаційному порядку оскаржувані судові рішення у цій справі, виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Як передбачено частинами першою - п'ятою статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як зазначено у підпункті 2.7 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) , частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Якщо господарське зобов'язання припиняється лише на майбутнє, господарським судам слід виходити з того, що у відповідних випадках і неможливості повернення одержаного за зобов'язанням у натурі правові наслідки такої недійсності визначаються відповідно до статті 216 ЦК України та частини другої статті 208 ГК України.

Згідно з приписами частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з приписами частини другої статті 208 Господарського кодексу України у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Як визначено ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

У відповідності до частини першої статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до статті 53 Конституції України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Відповідно до статті 28 Закону України "Про освіту" система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Згідно з приписами статті 29 зазначеного закону структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту.

У відповідності до статей 38, 39 Закону позашкільна освіта та виховання є частиною структури освіти і спрямовуються на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні.

Позашкільна освіта та виховання здійснюються навчальними закладами, сім'єю, трудовими колективами, громадськими організаціями, товариствами, фондами і ґрунтуються на принципі добровільності вибору типів закладів, видів діяльності.

Держава забезпечує умови для одержання учнями і молоддю позашкільної освіти.

До позашкільних навчальних закладів належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Для здійснення навчально-виховної роботи позашкільним навчальним закладам надаються спортивні об'єкти, культурні, оздоровчі та інші заклади безкоштовно та на пільгових умовах. Порядок їх надання визначається місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Додатковими джерелами фінансування є, зокрема доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання (частини перша та четверта статті 61 Закону).

Згідно з пунктом 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" (796-2010-п) передбачена можливість надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

У відповідності до приписів частин першої та п'ятої статті 63 Закону матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Отже, вирішальним в аспекті неухильного дотримання приписів частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" є обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісна пов'язаність з навчально-виховним (освітнім) процесом мети такого використання (в тому числі, на умовах оренди). Положення постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" (796-2010-п) підлягають застосуванню з урахуванням приписів частини п'ятої статті 63 Закону, який має вищу юридичну силу. Однак зазначене не було враховано судами попередніх інстанцій.

Перевіривши у відповідності до частини другої статті - 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що, розглядаючи справу, апеляційний та місцевий господарські суди в порядку статей 43, 99, 101 ГПК України, не розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, неповно встановили фактичні обставини справи, внаслідок чого їх висновки за результатами вирішення спору не є законними та обґрунтованими.

Враховуючи те, що у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, прийняті у справі рішення та постанова не відповідають нормам чинного законодавства і тому підлягають скасуванню, а справа - передачі на розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до статті - 111-12 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, надати правову оцінку всім доводам сторін, визначити мету використання орендованого приміщення орендарем та пов'язаність такого використання із цільовим призначенням об'єкту освіти, об'єктивно оцінити інші докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.