Товариство звернулося до господарського суду Вінницької області з позовом до Підприємства про визнання укладеним договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (далі -Договір), в редакції позивача.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 13.05.2014 (суддя Білоус В.В.), яке залишено без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 02.07.2014 (судді Крейбух О.Г. -головуючий, Демянчук Ю.Г., Юрчук М.І.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Прийняті судові рішення мотивовано невідповідністю запропонованого позивачем проекту Договору положенням статті 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", Типовому договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2009 № 529 (529-2009-п) (далі - Типовий договір), а також невідповідністю обраного позивачем способу захисту приписам статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ).

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просить судові акти попередніх інстанцій скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових рішень з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Сторони відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) належним чином повідомлені про час і місце розгляду скарги.

Розпорядженням секретаря четвертої судової палати Вищого господарського суду України від 01.09.2014 № 05-05/1307 змінено склад суду для розгляду справи № 902/416/14 та сформовано наступний склад суду: суддя Селіваненко В.П. -головуючий, судді Бенедисюк І.М., Палій В.В. (доповідач).

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представників сторін, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- відповідно до свідоцтва про право власності на приміщення, яке видане на підставі рішення виконкому Вінницької міської ради від 28.07.2006 № 1734, об'єкт, який розташований в м. Вінниці по вул. Пирогова, 112, належить державі в особі Міністерства промислової політики України. Приміщення знаходяться у господарському віданні Підприємства на праві державної власності. Об'єкт нерухомості в цілому складається з приміщень: - літери "А" - підвал - пр. № 77 : № 1 - № 11-333, 2 кв.м; І поверх - пр. № 78 : № 3 - № 28-277, 8 кв.м. Всього по літері "А" - загальна площа - 611,0 кв.м;

- 10.11.2006 регіональним відділенням Фонду державного майна України по Вінницькій області як орендодавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кристал-Престиж" як орендарем укладено договір оренди №465-НМ нерухомого майна - нежитлових приміщень площею 611,0 кв.м, яке знаходиться за адресою: м. Вінниця, вул. Пирогова, 112 та перебуває у господарському віданні і на балансі Підприємства;

- 23.02.2010 регіональним відділенням Фонду державного майна України по Вінницькій області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кристал-Престиж" укладено договір про внесення змін до договору оренди №465-НМ, яким змінено, зокрема, предмет оренди, а саме, орендованим майном за даним договором є нежитлові приміщення загальною площею 277,8 кв.м, розташовані на 1-му поверсі житлового будинку № 112 по вул. Пирогова у м. Вінниці;

- відповідно до пункту 5.9 договору оренди № 465-НМ Товариство з обмеженою відповідальністю "Кристал-Престиж" як орендар зобов'язалося укласти з балансоутримувачем орендованого майна, яким є Підприємство, договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю;

- 13.01.2013 виконавчий комітет Вінницької міської ради прийняв рішення від № 25 "Про обслуговування житлового фонду", згідно з яким Департамент житлового господарства зобов'язаний в термін до 01.02.2013 року укласти договір "Про передачу в господарське відання житлові будинки та прибудинкові території"" з Товариством; Департамент житлового господарства, МКП "ЖЕК № 14", МКП "ЖЕК № 16", Товариство в термін до 01.02.2013 зобов'язані здійснити передачу житлового фонду (згідно з додатком); Товариство зобов'язане укласти договори на комунальні послуги з відповідними службами міста та проводити нарахування комунальних послуг мешканцям з 01.02.2013; Товариству дозволено для прийнятого на обслуговування житлового фонду тимчасово використовувати тарифи (граничні) на послуги утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, які затверджені рішенням виконавчого комітету міської ради від 26.04.2012 № 995;

- як передбачено пунктом 3 додатку до рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 13.01.2013 року № 25, Департамент житлового господарства передає, а Товариство приймає на обслуговування житлові будинки, зокрема по вул. Пирогова, 112 у м. Вінниці;

- 22.01.2013 Департаментом житлового господарства Вінницької міської ради як замовником та Товариством як виконавцем укладено договір про передачу в господарське відання житлових будинків та прибудинкових територій;

- у відповідності до умов договору від 22.01.2013 та на підставі рішення Вінницької міської ради від 13.01.2013 № 25 житлові будинки та прибудинкові території передані Товариству за актом приймання-передачі, у тому числі житловий будинок по вул. Пирогова, 112 у м. Вінниці;

- 18.12.2013 позивач направив на адресу відповідача проект договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій для підписання;

- 14.01.2014 року посадовими особами Товариства, Підприємства та орендаря частини приміщення комісійно складено акт обстеження приміщення магазину "Кристал-Престиж", що знаходиться у власності (господарському віданні) заводу "Кристал", розташованого у м. Вінниці, вул. Пирогова, 112;

- відповідно до зазначеного акта підтверджено: користування у вказаному приміщенні внутрішньобудинковими мережами - водопостачання, водовідведення, теплопостачання; наявність інженерного обладнання всередині приміщенні, зокрема, мойок у кількості 4 штуки, які підключені до внутрішньобудинкових каналізаційних мереж; існування теплопостачання - індивідуальне опалення; наявність окремого входу у приміщення; відсутність входу з боку під'їзду; розмір площі прибудинкової території, якою користується власник (орендар) зазначеного приміщення, - 0,1044 га на підставі договору земельного сервітуту від 07.08.2006;

- у двадцятиденний строк, передбачений приписами статті 181 ГК України, позивачу від відповідача ні примірника підписаного Договору, ані протоколу розбіжностей не надходило;

- протокол розбіжностей до Договору складений відповідачем лише 11.04.2014; відповідно до нього пункт 1.1.1 Договору викладено в такій редакції: "до послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, які можуть надаватися споживачу, відносяться - технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем тепло-, водопостачання, водовідведення і зливної каналізації". Розділ 2 проекту договору в зв'язку з цим необхідно змінити відповідно до розрахунку вартості послуги, зазначеної в пункті 1.1.1 у редакції споживача;

- 05.05.2014 року позивачем направлено відповідачу листа № 1504 від 30.04.2014, яким повідомлено останнього, що всупереч викладеним законодавчим приписам протокол розбіжностей до договору було направлено після спливу 20-ти денного строку від дня одержання останнього і лише після того, як Товариство звернулося до суду з позовом про визнання Договору укладеним, у зв'язку з чим Товариство не вбачає підстав для розгляду протоколу розбіжностей від 11.04.2014 року до проекту Договору.

Причиною виникнення спору зі справи є питання стосовно наявності чи відсутності підстав для визнання Договору укладеним у судовому порядку в редакції позивача.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 179 ГК України укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Згідно з приписами частини третьої статті 184 ГК України укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору. Закон України "Про житлово-комунальні послуги" (1875-15) (далі - Закон) визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Аналіз Закону дає підстави для висновку, що він є нормативним актом спеціальної дії, який регулює відносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг.

Разом з тим стаття 4 Закону передбачає, що законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг, крім цього Закону, базується на Конституції України (254к/96-ВР) і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.

Приписами статей 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначені загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та сформовані загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за виключенням випадків, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у статтях 642, 643 ЦК України.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до змісту статей 6, 627 ЦК України свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.

Закріпивши принцип свободи договору, ЦК України (435-15) разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абзацу другого частини третьої статті 6 та статті 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з приписами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Водночас частиною першою статті 19 Закону передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Статті 20, 21 Закону визначають обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг.

Пунктом 1 частини третьої статті 10 Закону передбачений обов'язок споживача укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору. Цей обов'язок кореспондується з обов'язком виконавця, визначеному пунктом 3 частини другої статті 21 цього Закону, підготувати та укласти зі споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Форма та зміст (умови) Типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 " Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій" (529-2009-п) (далі - постанова № 529).

З аналізу змісту частини третьої статті 6, частини першої статті 630 ЦК України, статей 19-21 Закону, постанови № 529 (529-2009-п) вбачається, що умови Типового договору, що набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень, врегулювати свої відносини на власний розсуд, а лише мають право конкретизувати його умови.

Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає Типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам частини третьої статті 6, статей 627, 630 ЦК України, статей 19, 20 Закону (аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 10.10.2012 № 6-110цс12).

Товариство послідовно стверджувало, що проект Договору, який запропонований відповідачу та укладення якого є предметом даного спору, відповідає Типовому договору.

Проте ні рішення місцевого господарського суду, ані постанова апеляційного господарського суду не містять обґрунтованих висновків щодо відповідності Типовому договору запропонованого Товариством Договору, в той час як установлення цього факту є реалізацією зазначених норм матеріального права.

Посилання судів попередніх інстанцій на те, що проект Договору не відповідає Типовому договору без наведення відповідних доказів і мотивів, з яких виходив суд, є певною мірою декларативним та таким, що не відповідає приписам частини першої статті 47 ГПК України (1798-12) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Крім того, відповідно до підпункту 9.9 пункту 9 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) у рішенні зі спору про спонукання укласти договір суд зазначає умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект цього договору, наприклад: "Вважати договір (найменування договору) укладеним на умовах поданого (найменування позивача) проекту цього договору", а в разі необхідності - з викладенням у рішенні умов (пунктів) договору повністю або в певній частині.

Якщо ж умови (пункти) поданого позивачем проекту договору судом прийнято лише в певній частині, то решта умов (пунктів), до яких вносяться зміни порівняно з проектом, викладається в резолютивній частині судового рішення.

Тобто, вирішуючи спір про визнання договору укладеним і встановивши, що певні умови проекту договору не відповідають Типовому договору, суд наділений повноваженням внести зміни до таких умов (пунктів) проекту договору, виклавши їх у резолютивній частині рішення.

Висновок судів попередніх інстанцій про те, що обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом визнання Договору укладеним не відповідає передбаченим статею 16 ЦК України та статтею 20 ГК України способам захисту, є помилковим та таким, що не узгоджується із змістом наведених статей ЦК України (435-15) та ГК України (436-15) з огляду на таке.

Так, з урахуванням загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов'язків у разі невизнання споживачем права виконавця послуг на укладення договору про надання житлово-комунальних послуг, який відповідає вимогам Типового договору, таке право підлягає захисту судом на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії (аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України № 6-110цс12 від 10.10.2012).

Крім того, відповідно до пункту 36 листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексу України" (v_211600-08) суд вправі задовольнити позов про спонукання укласти договір лише в разі, якщо встановить, що існує правовідношення, в силу якого сторони зобов'язані укласти договір, але одна із них ухилилася від цього. Тому в резолютивній частині рішення, яким задовольняється позов про спонукання укласти договір, слід вказувати на те, що договір є укладеним.

Неправильне тлумачення судами попередніх інстанцій приписів статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України призвело до неправомірної відмови позивачу у реалізації права на судовий захист.

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статтями 111-7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За наведених обставин Вищий господарський суд України вважає, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційної інстанції, які прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права, підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.