У вересні 2004 року відкрите акціонерне товариство "Авіакомпанія "Сибір" (надалі -АК "Сибір") звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України та Державного казначейства України (правонаступником якого є Державна казначейська служба України) про стягнення з держави Україна в особі Міністерства оборони України 15553692,00 доларів США, з яких 6600000,00 доларів США -ринкова вартість втраченого літака з додатковим устаткуванням, 197435,00 доларів США -витрати пов'язані з розслідуванням катастрофи, 17470,00 доларів США -витрати на страхування, 4838787,00 доларів США -упущена вигода та 3900000,00 -відшкодування моральної шкоди.

У процесі розгляду справи у суді першої інстанції позивач уточнив позовні вимоги та просив стягнути з держави Україна в особі Міністерства оборони України 15324469,39 доларів США, зменшивши, зокрема, ринкову вартість втраченого літака Ту-154М RA-85693 з додатковим устаткуванням до 6370777,39 доларів США. Інші вимоги позивач залишив незмінними.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що підставою звернення до суду стало те, що на думку АК "Сибір" останній заподіяно шкоду у зазначеному вище розмірі, внаслідок неправомірних дій відповідача-1 - Міністерства оборони України, яким під час проведення навчань військ противоповітряної оборони у 31 Дослідному центрі Чорноморського флоту Російської Федерації на півострові Крим 04.10.2001р. о 12 год.45хв. за київським часом над Чорним морем бойовою частиною 5Б14Ш ракети 5В28, випущеною з зенітного ракетного комплексу С-200В (ракета класу "земля-повітря"), було уражено та збито літак Ту-154М, бортовий номер RA-85693, який належав позивачу та виконував чартерний пасажирський рейс "СБИ-1812" за маршрутом "Тель-Авів -Новосибірськ", що призвело до повного знищення літака та загибелі 66 пасажирів та 12 членів екіпажу.

Рішенням господарського суду міста Києва від 06 вересня 2011 року (судді Ковтун С.А., Балац С.В., Трофименко Т.Ю.) у справі №30/261, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 травня 2012 року (судді: Зеленін В.О., Синиця О.Ф., Іоннікова І.А.) відмовлено АК "Сибір" у задоволенні позовних вимог повністю.

Не погоджуючись з вищезазначеними рішенням та постановою, АК "Сибір" звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 06.09.2011р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.05.2012р. скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному розмірі.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також на суперечність вищезазначених рішення та постанови практиці Європейського суду з прав людини з аналогічних справ.

У відзиві на касаційну скаргу Міністерство оборони України зазначає про безпідставність доводів АК "Сибір" та просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову та рішення судів попередніх інстанцій без змін, як таких, що прийняті на підставі повного та об'єктивного з'ясування усіх фактичних обставин справи, внаслідок правильного застосування норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.10.2012р. касаційна скарга АК "Сибір" була прийнята до провадження та призначена до розгляду на 20.11.2012р. у складі колегії суддів: Плюшко І. А. -головуючий, судді -Кочерова Н.О. та Самусенко С.С.

20 листопада 2012 року у судовому засіданні представником позивача заявлено клопотання про забезпечення звукозапису судового процесу. У зв'язку з наявною потребою підготовки спеціальних технічних засобів, слухання справи було відкладене на 27 листопада 2012 року.

Відповідно до розпорядження секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України від 26 листопада 2012 року № 03.07-05/915 у зв'язку з перебуванням судді Кочерової Н.О. у відпустці, для розгляду справи №30/261 сформовано колегію суддів у складі головуючого судді -Плюшка І.А., суддів -Євсікова О.О. та Самусенко С.С.

За результатами слухання справи, ухвалою Вищого господарського суду України від 27.11.2012р. у зв'язку з необхідністю додаткового вивчення матеріалів справи, розгляд касаційної скарги АК "Сибір" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.05.2012р. було відкладено на 11.12.2012р.

Розпорядженням секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України від 07 грудня 2012 року №03.07.-05/955 для розгляд справи №30/261 було сформовано колегію суддів у складі головуючого судді -Плюшка І.А., суддів -Подоляк О.А. та Самусенко С.С.

У судовому засіданні, що відбулось 11 грудня 2012 року представник АК "Сибір" підтримав вимоги, викладені у касаційній скарзі та просив їх задовольнити у повному обсязі.

Представники Міністерства оборони України заперечували проти вимог позивача з підстав наведених у відзиві на касаційну скаргу та просили залишити без змін рішення та постанову судів попередніх інстанцій.

Представник Державної казначейської служби України також заперечувала проти задоволення касаційної скарги та просила відмовити у її задоволенні.

Колегія суддів, заслухавши представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарським судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04.10.2001р. у 31 Дослідному центрі Чорноморського флоту Російської Федерації під час навчань проводились експериментальні бойові стрільби, у ході яких відпрацьовувався протиповітряний бій з імітованими та бойовими пусками ракет.

О 12 год. 41 хв. 20 сек. за київським часом з півострова Крим по учбовій цілі (безпілотному літаку "ВР-3 Рейс") було здійснено пуск ракети зенітно-ракетного комплексу (надалі -"ЗРК") С-200В Військ Протиповітряної оборони Збройних Сил України (надалі - "ППО ЗС України"), яка відразу після старту втратила ціль головкою самонаведення (надалі -"АС ГСН") та зникла з поля зору радіолокаторів ЗРК С-200В на відстані приблизно 78 км.

У зазначений вище час, безпосередньо перед стартом ракети, поруч сектору стрільби ЗРК С 200В, але за межами полігону, здійснювали польоти літаки "Аеробус", сполученням "Тбілісі -Лондон" на відстані близько 130 кілометрів від місця проведення стрільб та літак Ан-24, сполученням "Сімферополь -Єреван", який знаходився на відстані близько 200 кілометрів від місця стрільби.

В той же день, літаком Ту-154М бортовий номер RA-85693 (надалі -"літак Ту-154М") АК "Сибір" виконувався пасажирський рейс СБИ-1812 за маршрутом "Тель-Авів -Новосибірськ". О 12 год. 39 хв. літак Ту-154М авіакомпанії "Сибір" увійшов у зону відповідальності Північно - Кавказького центру автоматизованого управління повітряним рухом "Стріла" (Російська Федерація) та зайняв висоту 11100 метрів.

О 12 год.45 хв. над акваторією Чорного моря поза межами території України сталася авіакатастрофа зазначеного літака, в результаті якої літак зазнав ушкоджень та затонув.

Положеннями Преамбули Конвенції про міжнародну цивільну авіацію від 07.12.1944р. (995_038) , яка набула чинності для України 09.09.1992р. передбачено, що беручи до уваги, що майбутній розвиток міжнародної цивільної авіації може значною мірою сприяти встановленню і підтриманню дружби і взаєморозуміння між націями і народами світу, тоді як зловживання нею може створити загрозу загальній безпеці, беручи до уваги, що бажано уникати розходжень і сприяти такому співробітництву між націями і народами, від якого залежить мир у всьому світі, Уряди, що нижчепідписалися, досягнувши згоди щодо певних принципів і заходів з тим, щоб міжнародна цивільна авіація могла розвиватися безпечним і упорядкованим чином, щоб міжнародні повітряні сполучення могли встановлюватися на основі рівності повітряним шляхом і здійснюватися раціонально та економічно уклали з цією метою дану Конвенцію (995_038) .

Статтею 37 зазначеної Конвенції визначено, що кожна Договірна держава зобов'язується співпрацювати у забезпеченні максимально можливого ступеня однаковості правил, стандартів, процедур і організації, що стосуються повітряних суден, персоналу, повітряних трас і допоміжних служб, з усіх питань, в яких така однаковість сприятиме аеронавігації і вдосконалювати її. З цією метою Міжнародна організація цивільної авіації приймає і в міру необхідності час від часу змінює міжнародні Стандарти, Рекомендовану практику і процедури, які стосуються, зокрема, і повітряних суден, що зазнають лиха, і розслідування пригод, а також інших питань, що стосуються безпеки, регулярності та ефективності аеронавігації, які час від часу можуть виявитися доцільними.

Водночас, стандарти і практика, що рекомендується для розслідування авіаційних подій були вперше прийняті Радою 11 квітня 1951 року відповідно до положень зазначеної вище статті 37 Конвенції і затверджені у вигляді Додатку №13 до цієї Конвенції, з положень якого вбачається, що розслідування авіаційних подій підпадає під дію статті 26 Конвенції, якою покладено на державу, на території якої мала місце авіаційна подія, зобов'язання призначити при визначених обставинах розслідування цієї події і проводити його відповідно до процедури ІКАО, наскільки це допускається законодавством цієї держави. Проте ст.26 не перешкоджає здійсненню подальшого розслідування авіаційної пригоди, а процедури, визначені даним Додатком не обмежуються лише розслідуванням, а можуть застосовуватись в певних умовах під час проведення розслідування будь-якої "авіаційної події" в межах визначеного.

Відповідно до п.5.3. Додатку №13 "Розслідування авіаційних пригод" Конвенції про міжнародну цивільну авіацію від 07.12.1944р. (995_038) у разі, якщо неможливо достеменно встановити, що місце авіаційної події знаходиться на території якоїсь держави, необхідне розслідування авіаційної події за загальним правилом проводиться державою реєстрації повітряного судна.

Оскільки матеріалами справи підтверджується, що літак Ту-154М належить АК "Сибір" та зареєстрований у Російській Федерації, обґрунтованими є висновки судів про те, що повноваження проводити розслідування його катастрофи віднесено до компетенції Російської Федерації.

Статтею 7 Угоди про цивільну авіацію та використання повітряного простору від 25.12.1991р., підписаною в тому числі Україною та Російською Федерацію, передбачено, що угодою встановлено сферу спільного ведення і регулювання в межах частини функцій, погоджених Договірними державами, зокрема під час розслідування (участі в розслідуванні) авіаційних подій.

Відповідно до ст.8 зазначеної угоди договірні держави утворюють раду з авіації і використання повітряного простору з повноважних представників Договірних держав (включаючи представників міністерств оборони або Комітету оборони), а також представника Головнокомандувача Збройними Силами Співдружності Незалежних Держав, а також Міждержавний авіаційний комітет як постійно діючий виконавчий орган, уповноважений здійснювати практичну реалізацію даної Угоди, забезпечувати роботу Ради і виконання його рішень. Договірні держави беруть участь в роботі Комітету через своїх повноважних представників.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується сторонами, що дослідження причин даної авіаційної катастрофи в різному порядку здійснювалося:

- Міждержавним авіаційним комітетом, створеним на підставі "Угоди про цивільну авіацію та використання повітряного простору", результати розслідування якого викладені в Остаточному звіті за результатами авіаційної пригоди з літаком Ту-154М АК "Сибір" (надалі -"Остаточний звіт");

- Державною комісією по встановленню причин катастрофи літака Ту-154М АК "Сибір", створеною згідно Розпорядження Президента Російської Федерації від 04.10.2001р. № 547-рп., за результатами роботи якої складено висновок, а також

- Комісією з розслідування причин обставин, що призвели до катастрофи російського літака Ту-154М, утвореною за розпорядженням Президента України від 19.10.2001р. №274/2001-рп., за результатами роботи якої також складено відповідний звіт.

З матеріалів справи вбачається, що Міждержавним авіаційним комітетом (надалі -"МАК"), а також Державною комісією по встановленню причин катастрофи літака Ту-154М, яка створена Розпорядженням Президента Російської Федерації від 04.10.2001 р. № 547-рп, здійснено висновки, що літак Ту-154М уражений бойовою частиною 5Б14Ш ракети 5В28 зенітного комплексу С-200В. Ракета підійшла до літака зверху, ззаду, зліва під кутом 45-500 відносно його курсу слідування. Спрацювання вибухового приладу відбулось о 9 год. 45 хв. UTC (13 год. 45 хв. московського часу) на висоті 15 м над корпусом літака і 1,5 м лівіше його в районі центральної частини заднього пасажирського салону.

Натомість, зі Звіту Комісії з розслідування причин та обставин, що призвели до катастрофи російського літака Ту-154М, утвореної за Розпорядженням Президента України від 19.10.2001р. №274/2001-рп вбачається, що українська ракета, за певних умов могла уразити російський літак, але докази цього відсутні і членами комісії їх не виявлено, як і не виявлено російськими спеціалістами. Тому висновок базувався на припущеннях, враховуючи наявні обставини. Таким чином, оскільки не було достатніх доказів причетності української сторони до ураження російського літака, а висновок російських експертів містив суттєві протиріччя, висновок Комісії української сторони було здійснено у вигляді припущень перебігу подій.

Положеннями ст.9 Угоди про цивільну авіацію та використання повітряного простору від 25.12.1991р. передбачено, що Міждержавний авіаційний комітет (надалі -"МАК") є правонаступником Комісії з використання повітряного простору і управління повітряним рухом, Комісії з державного нагляду за безпекою польотів повітряних суден, Міністерства цивільної авіації (у частині погоджених Договірними державами функцій), а також зобов'язань за міжнародними угодами колишнього СРСР у сфері міжнародних повітряних сполучень і участі в Міжнародній організації цивільної авіації (IKAO).

Відповідно до п.3 ст. 95 Повітряного кодексу Російської Федерації проведення розслідувань, класифікація та облік авіаційних подій або інцидентів здійснюється в порядку, встановленому Урядом Російської Федерації, який безпосередньо визначений у Правилах розслідування авіаційних подій та інцидентів з цивільними повітряними суднами в Російській Федерації, затверджених постановою Уряду Російської Федерації від 18.06.1998р. №609.

Пунктом 1.1.7 розділу 1.1. зазначених Правил передбачено, що повноваження і відповідальність спеціально уповноваженого федерального органу виконавчої влади в сфері розслідування авіаційних подій з цивільними повітряними суднами згідно з повітряним законодавством Російської Федерації та на підставі ст.79 Конституції Російської Федерації покладено на МАК. Положеннями п.2.1.1 розділу 2.1 Правил встановлено, що розслідування авіаційних подій організовує і проводить МАК за участю Федеральної авіаційної служби Росії, Міністерства економіки Росії та інших зацікавлених федеральних органів виконавчої влади і організацій Росії. Зазначеним пунктом також закріплено статус МАК як державної комісії.

При цьому, як вірно зазначає відповідач-1 у відзиві на касаційну скаргу, відповідно до статей 26 та 38 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію та п.5.3. Додатку №13 до неї, суб'єктом повноважень із розслідування авіаційної події безпосередньо є держава, визначена відповідно до правил Конвенції та Додатку №13, а не декілька держав одночасно чи міжнародна організація. Відтак, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій стосовно того, що МАК є єдиним повноважним органом Російської Федерації щодо призначення комісії, організації і проведення розслідування, а остаточний висновок призначеної ним комісії є офіційним висновком про розслідування авіаційної події.

Проте, відповідно до положень пункту 3.1. Додатку №13 Конвенції (995_038) єдиною метою розслідування авіаційної події або інциденту є запобігання авіаційних подій і інцидентів в майбутньому. Метою цієї діяльності не є встановлення частки будь-чиєї вини або відповідальності. Водночас, пунктом 5.4.1 Додатку №13 встановлено, що будь-яке розслідування, що виконується відповідно до положень цього Додатку, проводиться окремо від будь-якого судового або адміністративного розгляду, направленого на встановлення частки будь-чиєї вини або відповідальності.

За таких умов, обґрунтованими є висновки судів про те, що наслідки розслідування авіаційної події, зафіксовані у відповідному Звіті МАКу в контексті Додатку №13 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію від 07.12.1944р. (995_038) не можуть бути безпосередньою підставою для притягнення до відповідальності, оскільки встановлення останньої в ході розслідування суперечило б його меті. При цьому, не знаходять свого підтвердження доводи заявника касаційної скарги стосовно того, що Остаточний звіт МАК не може бути оцінений в якості доказу на рівні з іншими доказами у справі, адже факти, зафіксовані в ньому мають преюдиціальне значення у розумінні ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, оскільки надаючи право МАКу робити висновки про причини авіаційної події, положення Додатку №13 Конвенції (995_038) не надають їм статусу преюдиціальних під час вирішення спору у суді стосовно встановлення вини відповідальності конкретних осіб. Крім того, статтею 35 Господарського процесуального кодексу України встановлено вичерпний перелік підстав для звільнення від доказування, до яких не віднесено висновки міждержавних органів.

Зазначене кореспондується також з пунктом 1.1.5 розділу 1.1. згаданих вище Правил розслідування авіаційних подій і інцидентів з цивільними повітряними суднами в Російській Федерації, якими визначено, що будь-який судовий або адміністративний розгляд, спрямований на встановлення частки вини або відповідальності, проводиться окремо від розслідування, що виконується згідно з цими Правилами. Наведеним спростовуються помилкові та необґрунтовані доводи АК "Сибір" стосовно того, що суди позбавлені компетенції оцінювати обставини авіакатастрофи та надані Міністерством оборони України інші докази, натомість суди лише мали можливість визначити яка саме причина була офіційно встановлена міжнародним органом з розслідування та покласти її в основу рішення, як факт, що не підлягає оцінці.

Зазначені твердження заявника касаційної скарги суперечать принципу рівності сторін, як складової права на справедливий судовий розгляд справи, закріпленому у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якого сторони процесу наділені рівним правом надавати свої докази і доводи при умовах, які не ставлять одну з них в положення, суттєво невигідне по відношенню до іншої. Крім того, право на справедливий судовий розгляд, про порушення якого заявляє АК "Сибір" у касаційній скарзі, ґрунтується також на дотриманні принципу змагальності судового процесу, відповідно до якого сторони наділені принциповою можливістю отримання інформації про всі представлені докази чи зафіксовані заперечення і можливість їх коментувати.

Таким чином, посилаючись у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій принципу справедливого судового розгляду, АК "Сибір" зазначає про обов'язок судів покласти в основу своїх рішень факти встановлені виключно Остаточним звітом МАК, що не ґрунтується на нормах українського права та прямо суперечить положенням міжнародного законодавства. При цьому, в якості підстави для зазначених дій, позивач зазначає про те, що оскільки держава Україна не оскаржила Остаточний звіт МАК, його положення є єдино правильними та не підлягають спростуванню. Проте такі висновки АК «Сибір»є також помилковими, оскільки розділ 2.9. Правил розслідування авіаційних подій та інцидентів в Російській Федерації передбачає, що процедура перегляду або зміни висновків за результатами розслідування не може застосовуватися до визначення прав іноземних держав і призначена виключно для розслідувань авіаційних подій, в яких не беруть участі іноземні держави.

Правила розслідування авіаційних подій та інцидентів Російської Федерації є актом адміністративного права Росії, що визначає процедуру вчинення дій органами, а отже, не можуть встановлювати права і обов'язки інших держав в силу принципу суверенної рівності - основного принципу міжнародного права, закріпленого, зокрема, і Статутом Організації Об'єднаних Націй. До того ж, зі змісту пункту 2.9.1 зазначених Правил вбачається, що суб'єктами подання прохання про поновлення розслідування є суто організації учасників розслідування та фізичні особи, які мають пряму зацікавленість в результатах розслідування. Проте держава Україна не належить до числа ні перших, ні других, оскільки перелік організацій учасників розслідування наведений у першому абзаці с. 5 Остаточного звіту МАК і серед них відсутнє Міністерство оборони України.

Разом з тим, не знаходять свого підтвердження та не приймаються до уваги судом касаційної інстанції доводи заявника касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій досліджено виключно Остаточний звіт МАК, натомість, залишено без уваги решту наявних у матеріалах справи документів, оскільки як зі змісту рішення місцевого господарського суду, так і з постанови апеляційного господарського суду вбачаються неодноразові посилання судів на матеріали розслідування катастрофи літака Ту-154М та здійснення їх аналізу, зокрема Звіту Державної комісії Російської Федерації по встановленню причин катастрофи літака Ту-154М АК "Сибір", створеної згідно Розпорядження Президента Російської Федерації від 04.10.2001р. № 547-рп, додаткових досліджень бойових пошкоджень конструкцій літака Ту-154М, наявних у матеріалах справи експертиз, здійснених в межах розслідування кримінальної справи тощо.

Відповідно до положень чинного в Україні законодавства рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: - чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; - чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; - яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

З огляду на те, що норми Конвенції про міжнародну цивільну авіацію (995_038) , Додатку №13 до неї, інші норми міжнародного права і законодавства Російської Федерації та України не передбачають вимоги про обов'язковість висновків за результатами розслідування авіаційної події, а також не встановлюють, що причинно-наслідковий зв'язок в деліктах, пов'язаних із авіаційними подіями, може визначатись і доводитись виключно на підставі документів про розслідування авіаційної події, зокрема Остаточного звіту МАК, колегія суддів погоджується з обґрунтованими висновками судів про те, що Остаточний звіт МАК повинен розглядатись як один з доказів, що не має заздалегідь установленої сили, достовірність якого та оцінка його висновків підлягає здійсненню за загальними правилами оцінки доказів, яка ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи.

Відповідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Положеннями ст. 42 Господарського процесуального кодексу України визначено, що для роз'яснення питань, що виникають під час вирішення господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі. Проведення судової експертизи доручається державним спеціалізованим установам чи безпосередньо особам, які відповідають вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу" (4038-12) . Особа, яка проводить судову експертизу користується правами і несе обов'язки, зазначені у статті 31 цього Кодексу. Сторони і прокурор, який бере участь в судовому процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту в порядку та з підстав, зазначених у частинах п'ятій і шостій статті 31 цього Кодексу.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою господарського суду міста Києва від 03.11.2008р. у даній справі призначено комплексу судово-балістичну, трасологічну, технічну та радіотехнічну експертизи, проведення якої доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз з залученням спеціалістів, які володіють необхідними для цього знаннями, а саме: завідувача кафедри теорії стрільби зенітними керованим ракетами Харківського університету Повітряних сил Бурцева В.В., доцента кафедри теорії стрільби зенітними керованими ракетами Харківського університету Повітряних Сил Камчатного М.І. та наукового співробітника кафедри теорії стрільби зенітними керованими ракетами Харківського університету Повітряних Сил Шоколовського А.А., на вирішення якої було поставлено 17 запитань, одними з яких є: чи є дані, які вказують на те, що катастрофа літака сталася внаслідок дії вражаючих факторів бойової частини 5Б14Ш ракети 5В28, а також що могло призвести до катастрофи літака Ту-154М та де знаходилось джерело впливу на літак Ту-154М рейсу "Тель-Авів-Новосибірськ"з бортовим номером КА-85693 (всередині чи ззовні такого літака), яке потягло за собою 04.10.2001 р. авіакатастрофу даного повітряного судна.

Результатом призначеної експертизи є висновок експертів №5932/5933/5934-09/3561/10-18 від 21.05.2010р. (надалі -"Висновок експертів").

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про судову експертизу" від 25.02.1994р. №4038-XII, судовою експертизою є дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Необхідність судової експертизи в господарському судочинстві викликана тим, що в процесі здійснення правосуддя суд стикається з необхідністю встановлення таких фактів (обставин), дані про які вимагають спеціальних досліджень. Експертиза - це науковий, дослідницький шлях до висновків, які формулюються у висновку експерта, про фактичні обставини справи.

Зі змісту зазначеного вище висновку експертів вбачається, що катастрофа літака Ту-154М над акваторією Чорного моря 04.10.2001р. сталась внаслідок дії на його деталі у напрямку зверху досередини (за умов правильного положення літака) численних твердих предметів (вражаючих елементів), які мали круглий поперечний перетин діаметром біля 10мм та володіли значною кінетичною енергією. Такими твердими предметами могли бути як кулькоподібні спеціальні вражаючі елементи бойової частини 5Б14Ш зенітної ракети 5В28 зі складу ЗРК С-200В, так і інші тверді предмети з відповідними структурними та розмірними характеристиками. Встановити конкретний вид даних твердих предметів та належність їх до конкретного вибухового пристрою не видається можливим за відсутності відповідних ідентифікуючих ознак. Напрямок дії (в основному зверху донизу) та траєкторія руху даних твердих предметів свідчить про знаходження джерела їхнього розповсюдження (впливу) за межами стелі внутрішньої частини літака. Встановити конкретне місцезнаходження джерела впливу на літак не є можливим за відсутності верхньої зовнішньої частини планера літака.

Відповідно до ч.5 ст. 42 Господарського процесуального кодексу України висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу.

Проте заявник касаційної скарги відзначає, що приймаючи зазначений висновок у якості доказу судами попередніх інстанцій було допущено численних порушень норм матеріального права, зокрема:

- порушено принцип незалежності судово-експертної діяльності;

- висновок експертів не містить докладного опису проведених досліджень;

- проведена експертиза була повторною, а тому ряд експертів, які приймали участь у проведені першої експертизи, не мали права приймати участь у проведенні даної експертизи. Першою експертизою, на думку позивача, є експертиза, яка проведена у кримінальній справі за постановою від 10.05.2007 р. слідчого в особливо важких справах Головного управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України;

- експертиза була проведена із численними порушеннями під час створення комісії та проведення експертизи та інші.

Позивач також піддав сумніву відсутність упередженості з боку ряду експертів, які є працівниками Харківського університету Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба, оскільки даний університет знаходиться у підпорядкуванні Міністерства оборони України.

Проте, колегія суддів касаційної інстанції вважає зазначені доводи АК "Сибір" помилковими та такими, що не ґрунтуються на нормах права з огляду на наступне.

Згідно з ст. 3 Закону України "Про судову експертизу" судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності, незалежності, об'єктивності і повноти дослідження.

При цьому, відповідно до положень чинного в Україні законодавства визначення способу проведення експертизи належить до безпосередньої компетенції експерта.

З урахуванням вимог частини третьої статті 41 Господарського процесуального кодексу України господарський суд доручає проведення судових експертиз установам та особам, зазначеним у статтях 7, 9 і 10 Закону України "Про судову експертизу". Положеннями частини другої статті 10 цього Закону визначено, що судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта. Водночас, частина третя цієї статті передбачає можливість залучення на визначених цією нормою умовах до проведення судових експертиз також судових експертів, які не є працівниками державних спеціалізованих установ. За загальним правилом доручати проведення судової експертизи можливо лише тим особам, яких атестовано відповідно до Закону і включено до Державного реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладено на Міністерство юстиції України (стаття 9 Закону). Проте, за приписами частини другої статті 9 і частини четвертої статті 7 Закону для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, суд може доручити проведення судової експертизи іншим, крім атестованих судових експертів, фахівцям з відповідних галузей знань, але з обов'язковим дотриманням вимог законодавства щодо призначення судової експертизи.

Якщо судова експертиза проводитиметься державною спеціалізованою експертною установою, призначення конкретного експерта здійснюється керівником такої установи, що, однак, не позбавляє господарський суд права зазначити в ухвалі про призначення експертизи конкретного експерта, якому має бути доручено проведення експертизи.

Таким чином, суд першої інстанції був наділений повноваженнями стосовно залучення до проведення комплексної судової експертизи у даній справі завідувача кафедри теорії стрільби зенітними керованим ракетами Харківського університету Повітряних сил Бурцева В.В., доцента кафедри теорії стрільби зенітними керованими ракетами Харківського університету Повітряних Сил Камчатного М.І. та наукового співробітника кафедри теорії стрільби зенітними керованими ракетами Харківського університету Повітряних Сил Шоколовського А.А. при цьому, з матеріалів справи вбачається, що дані особи, як фахівці, були залучені для проведення експертизи за клопотанням Міністерства оборони України, в той час як позивач не скористався своїм правом запропонувати власних фахівців для залучення у проведенні експертизи, як і правом заявлення відводу, не зважаючи на те, що останньому було відомо про здійснення Бурцевим В.В., Камчатим М.І. та Шоколовським А.А. подібної експертизи в межах розслідування кримінальної справи, оскільки відповідний висновок міститься в матеріалах справи.

Посилання АК "Сибір" на повторність судової експертизи, проведеної в межах даної справи також не знаходить свого підтвердження у матеріалах справи, оскільки як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, висновком судового експерта в контексті господарського судочинства може вважатися лише такий висновок, що містить відповіді на питання, поставлені саме господарським судом під час провадження у конкретній справі, а судовою експертизою як процесом, внаслідок якого складається такий висновок, - експертиза, призначена ухвалою господарського суду. Тобто, експертизи, призначені іншими органами під час провадженнях в інших справах не можуть вважатися первинними стосовно експертизи, призначеної господарським судом вперше, а остання - додатковою або повторною щодо них, навіть у випадку тотожності поставлених питань та проведених досліджень. При цьому, висновки експертів, що складаються внаслідок проведення експертиз, призначених раніше іншими органами, можна вважати письмовими доказами як документи, але виключно в частині даних про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, а не висловлених в них суджень, зокрема, висновків.

Крім того, повторна судова експертиза призначається з ініціативи суду або за клопотанням учасників процесу, якщо висновок експерта визнано необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або коли він викликає сумнів у його правильності, або за наявності істотного порушення норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Повторну судову експертизу може бути призначено також, якщо є розходження у висновках кількох експертів і їх неможливо усунути шляхом одержання додаткових пояснень експертів у судовому засіданні. Повторну судову експертизу слід доручати іншому експерту (експертам).

Проте судова експертиза в даній справі не призначалася з мотивів необґрунтованості, суперечності іншим матеріалам справи, сумнівної правильності або розходження у висновках кількох експертів за результатами проведення комплексної балістичної, трасологічної, технічної та радіотехнічної експертизи, призначеної під час проведення розслідування кримінальної справи, що є необхідною ознакою повторної експертизи. Тому, з огляду на те, що матеріали справи не містять інших документів, які б вказували на повторність судової експертизи, призначеної у межах даної справи, колегія суддів вважає її первинною, а відтак, положеннями чинного в Україні законодавства не було позбавлено суд права залучати експертів Бурцева В.В., Камчатого М.І. та Шоколовського А.А. для участі у її проведенні.

Стосовно посилання заявника касаційної скарги на порушення принципу незалежності судово-експертної діяльності, колегія суддів касаційної інстанції відзначає наступне.

Положеннями ст. 4 Закону України "Про судову експертизу" визначено, що незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечуються: процесуальним порядком призначення судового експерта; забороною під загрозою передбаченої законом відповідальності втручатися будь-кому в проведення судової експертизи; існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання, досудового та судового слідства; створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його матеріальним і соціальним забезпеченням; кримінальною відповідальністю судового експерта за дачу завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків; можливістю призначення повторної судової експертизи; присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення судової експертизи. Тому, не зважаючи на те, що Харківський університет Повітряних Сил дійсно підпорядкований командувачу Повітряних сил Збройних сил України і знаходиться в системі Міністерства оборони України, цей окремий факт не є свідченням того, що особи, які є його працівниками та яких було залучено до проведення експертизи КНДІСЕ були упередженими. Таким чином, за відсутності у матеріалах справи документів, які б вказували на порушення Бурцевим В.В., Камчатним М.І. та Шоколовським А.А. названих вище гарантій, правові підстави стверджувати про залежність останніх відсутні.

При цьому, зі змісту ухвали господарського суду міста Києва від 03 листопада 2008 року очевидно, що проведення експертизи було доручено лише одній установі -Київському науково-дослідному інститутові судових експертиз, натомість, Харківський університет Повітряних сил ім. Івана Кожедуба не був уповноважений та не залучався до проведення експертизи у даній справі, оскільки не є державною спеціалізованою установою, а отже не є суб'єктом судово-експертної діяльності. За даних умов, безпідставним та необґрунтованим є посилання заявника касаційної скарги на недотримання процедури проведення експертизи, що стосується роботи комісії двох установ.

Зважаючи на викладені вище обставини, безпідставними та необґрунтованими є доводи АК «Сибір»про те, що висновок експертів №5932/5933/5934-09/3561/10-18 не відповідає вимогам встановленим нормам чинного в Україні законодавства та не міг прийматись до уваги судами попередніх інстанцій під час оцінки доказів у справі.

Водночас, обґрунтовуючи незаконність рішення та постанови судів попередніх інстанцій, заявник касаційної скарги зазначає також про порушення судами ст. 102, 106 Конституції України та ст. 170, 173, 237 Цивільного кодексу України. Проте не видається можливим погодитись із зазначеним з огляду на наступне.

Положеннями ст. 170 Цивільного кодексу України визначено, що держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Цивільний кодекс України (435-15) прямо не передбачає, проте презюмує застосування, у визначених законом випадках, способів опосередкованої участі публічно-правових утворень у цивільних відносинах шляхом виступу державних органів у цивільних правовідносинах як юридичних осіб публічного права від свого імені, але в інтересах держави чи інших публічно-правових утворень. Від імені держави Україна може виступати Президент України, що діє в силу прямої вказівки закону (стаття 102 Конституції), як глава держави є вищою посадовою особою, представником держави за її межами і в середині країни, втіленням держави і державної влади загалом, а не якоїсь окремої гілки. Тобто, Президент України має спеціальний правовий статус, визначений нормами Конституції України (254к/96-ВР) . Перебуваючи на цьому посту, він виступає від імені держави, але, як вірно зазначає відповідач-1 у відзиві на касаційну скаргу, це не є свідченням того, що він безпосередньо виступає від її імені в цивільно-правових відносинах, зокрема, в деліктних, оскільки жодна норма Конституції України (254к/96-ВР) або інших законодавчих актів не наділяє його такими повноваженнями. Президент не вчиняє приватно-правових правочинів від імені держави, і може здійснити делікт або іншим чином набути цивільних прав та обов'язків суто як фізична особа від свого власного імені, оскільки глава держави за сутністю своєї посади є суб'єктом виключно публічно-правових відносин, що відповідає республіканській формі правління, яка встановлена в Україні відповідно до ст. 5 Конституції України.

У касаційній скарзі АК "Сибір" зазначає, що відповідно до офіційної заяви Президента України Л.Д. Кучми від 09.11.2001р. (т.3, а.с.119) причиною авіакатастрофи літака Ту-154М стала дія української ракети. За твердженням заявника, аналогічні офіційні заяви здійснювались також секретарем Ради національної безпеки та оборони України та Міністром оборони України (т.3, а.с.117-132). Проте зазначене суперечить матеріалам справи, у яких наявні лише виписки із засобів масової інформації зі змісту яких вбачається, що вищезазначені суб'єкти, на підставі висновків Остаточного звіту МАК, здійснювали припущення стосовно можливих причин авіакатастрофи літака Ту-154М, в тому числі і можливість ураження літака українською ракетою, стосовно чого і проводилась відповідна перевірка. Натомість, зазначені посилання заявника касаційної скарги не приймаються до уваги судом касаційної інстанції, оскільки викладені виключно з точки зору їх власного трактування і розуміння заявником та спрямовані на формування у суддів хибного уявлення про фактичні обставини справи, достовірно встановлені судами попередніх інстанцій.

Помилковими та такими, що здійснені внаслідок невірного тлумачення та застосування норм права є також доводи АК "Сибір" стосовно того, що суди безпідставно не застосували положень Законів України "Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Держави Ізраїль про врегулювання претензій, які виникли внаслідок повітряної катастрофи, що сталася 4 жовтня 2001 року" від 25.12.2003р. (1401-15) та "Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про врегулювання претензій, які виникли внаслідок повітряної катастрофи, що сталася 4 жовтня 2001 року" від 04.06.2004р. (1757-15) , якими на думку заявника підтверджується факт визнання державою Україна своєї вини у авіакатастрофі, що сталась 04.10.2001р. та необхідність понесення за це відповідальності.

Зі змісту преамбули та статті 1 Угоди між Урядом України та Урядом Держави Ізраїль вбачається, що Уряд (Кабінет Міністрів) України (далі - "Українська Сторона") та Уряд Держави Ізраїль (далі - "Ізраїльська Сторона") (далі разом - "Сторони") відмічаючи, що Україна визнає Повітряну Катастрофу як жахливу людську трагедію та висловила глибокий жаль з приводу загибелі людей внаслідок Повітряної Катастрофи, відмічаючи, що Україна не визнала жодних юридичних зобов'язань або відповідальності у зв'язку з Повітряною Катастрофою, досягнувши порозуміння щодо фінансових та юридичних умов врегулювання, домовилися про те, що для повного й остаточного врегулювання та припинення будь-якого і всіх спорів, розбіжностей, претензій, зустрічних претензій, позовів або підстав для позовів громадян або юридичних осіб Держави Ізраїль, які безпосередньо або опосередковано порушені, стосуються, виникають з, у зв'язку з або мають відношення до Повітряної Катастрофи, проти України, її органів, громадян, юридичних осіб та їхніх філій, дочірніх підприємств, агентів, агентств, утворень, попередників, правонаступників та правоотримувачів (далі - "Претензії"), Українська Сторона виплачує ex gratia Ізраїльській Стороні одноразову суму у розмірі 7.590.933,34 доларів США (сім мільйонів п'ятсот дев'яносто тисяч дев'ятсот тридцять три долари США тридцять чотири центи) на користь ізраїльських спадкоємців, правонаступників та утриманців жертв Повітряної Катастрофи, перелічених у Додатку 1 до цієї Угоди.

Аналогічне положення міститься і в ст.2 відповідної Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації, якою зокрема, визначено, що Українська Сторона виплачує ex gratia Російській Стороні для розподілу серед можливих отримувачів одноразову суму врегулювання у розмірі семи мільйонів восьмиста дев'яти тисяч шістдесяти шести доларів США шістдесяти шести центів згідно зі строками та умовами, встановленими у Додатку 2 до цієї Угоди.

Тобто, зазначеними угодами вирішено питання про здійснення Україною спеціальних виплат родичам потерпілих від катастрофи з правовою природою "ех gгаtіа", що в перекладі з латинської (дослівно -"з милості"), тобто здійснено добровільно, з милості та добрих намірів. При цьому, юридична та/або фізична особа, яка здійснює зазначені виплати, не визнає за собою жодної юридичної відповідальності. Таким чином, вірно зазначено судами попередніх інстанцій, що саме по собі врегулювання "ех gгаtіа" не супроводжується визнанням правопорушення і не є відшкодуванням у розумінні, яке надається цьому терміну міжнародним правом. Відповідно до частини 1 ст.31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, до якої Україна приєдналась 14.04.1987р., договір повинен тлумачитись добросовісно, відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Зазначеним спростовуються необґрунтовані доводи АК "Сибір" про те, що посилання в угодах на "врегулювання юридичних умов" є ніщо іншим, як визнання наявності правової відповідальності, що постала в той момент перед державою Україна. При цьому, помилковими є також твердження заявника касаційної скарги стосовно того, що підписавши зазначені Угоди Україна визнала свою вину та відповідальність, оскільки їх підписання не свідчить про те, що їх укладання і вищезазначена виплата є в якійсь мірі міжнародною відповідальністю Української держави або відповідальністю за скоєне цивільне або кримінальне правопорушення.

Посилання заявника на стенограму шістдесятого засідання Верховної ради України від 04.06.2004р. під час обговорення законопроекту "Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про врегулювання претензій, які виникли внаслідок повітряної катастрофи, що сталася 4 жовтня 2001 року" як на факт визнання Української державою своє вини у авіакатастрофі літака Ту-154М та необхідністю понесення відповідальності також є безпідставним, оскільки відповідно до ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з якою кореспондується ст. 34 Конституція України в Україні діє принцип свободи вираження поглядів, що полягає в тому, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Проте, висновки та судження окремих представників органів державної влади України, що суперечать визначеним у нормативно-правових актах України положенням, не можуть бути підставою для понесення державою Україна відповідальності за цивільне та/або кримінальне правопорушення, яке нею не вчинялось та про що об'єктивно свідчать встановлені факти та обставини під час судового розгляду даної справи, в тому числі, і постанова про закриття кримінальної справи від 02.07.2007р., порушеної за фактом авіакатастрофи літака Ту-154М з підстав передбачених п.2 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України -за відсутності у діях посадових осіб Міністерства оборони України складу злочину.

Відповідно до положень ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Зазначеною статтею встановлено загальні правила відшкодування завданої особі недоговірної шкоди, зі змісту яких вбачається, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі. При цьому, деліктна відповідальність, яка є видом цивільно-правової відповідальності, настає при існуванні складу правопорушення, що включає наступні елементи: а) неправомірність поведінки особи; б) наявність шкоди; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою; г) вина заподіювача шкоди.

Проте статтями 1187- 1188 Цивільного кодексу України визначено спеціальні умови відповідальності за шкоду, завдану внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, яким є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

При цьому, як вірно зазначає суд апеляційної інстанції, діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, здійснювали як відповідач-1 - Міністерство оборони України (бойові стрільби із застосуванням зенітного ракетного озброєння), так і позивач (перевезення пасажирів за допомогою повітряного судна).

Таким чином, під час вирішення питання про відшкодування шкоди в межах даної справи слід керуватись, в тому числі, положеннями ст. 1188 Цивільного кодексу України, якою визначено, що шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: 1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; 2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; 3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

З урахуванням зазначених положень, колегія суддів погоджується з обґрунтованими висновками суду попередньої інстанції, про те, що зазначені вище спеціальні норми цивільного права підлягають переважному застосуванню перед загальним правилом ч. 5 ст. 1187 Цивільного кодексу України про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної відповідальності, незалежно від вини заподіювача, на яку посилається позивач.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

В силу зазначеної норми предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі та складаються з фактів, якими позивач обґрунтовує підстави позову, та фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову.

При цьому, колегія суддів касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що положеннями статті 43 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному та об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, оскільки це суперечить меті касаційного перегляду справи, що полягає у перевірці правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій на підставі ретельної правової оцінки наявних у справі доказів в їх сукупності з вимогами чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, достовірно встановлено та позивачем не спростовано відсутність факту вчинення відповідачем-1 цивільного правопорушення, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позовних вимог АК "Сибір".

При цьому, з урахуванням того, що решта доводів заявника касаційної скарги зводиться до переоцінки обставин справи, що не є компетенцією касаційної інстанції з огляду на вимоги ст.ст. 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що під час вирішення спору, судами попередніх інстанцій правильно встановлені усі обставини, що мають значення для справи, їм надана вірна юридична оцінка, норми права застосовані вірно, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.