5020-4/158 Про стягнення заборгованості з орендної плати, розірвання договору оренди комунального майна та звільнення орендованого приміщення - 11.01.2011 Прийняття

Фонд комунального майна Севастопольської міської ради звернувся до господарського суд міста Севастополя з позовом до фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 про стягнення 33094,87 грн., з яких: заборгованість з орендної плати складає 22333,96 грн., пеня - 1832,53 грн., 3% річних - 348,93 грн., штраф - 8579,45 грн., розірвання договору оренди № 55-08 від 15 березня 2008 року комунального майна –вбудованих нежитлових приміщень підвального поверху з входом у підвал та прибудовою загальною площею 128,9 кв.м, розташованого за адресою: пл. Захаров, 1, місто Севастополь, та зобов'язання фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 звільнити вказане майно та передати його Фонду комунального майна Севастопольської міської ради.

Ухвалою господарського суду міста Севастополя від 11 листопада 2010 року провадження у справі в частині стягнення суми орендної плати в розмірі 22333,96 грн. припинено на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України у зв’язку з відсутністю предмету спору (а.с. 79-80).

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 11 листопада 2010 року позов задоволено частково, з фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на користь Фонду комунального майна Севастопольської міської ради стягнуто суму в розмірі 3181,46 грн., яка складається з суми пені - 1832,53 грн., 3% річних - 348,93 грн., штрафу - 1000,00 грн.; розірвано договір оренди нерухомого майна № 55-05 від 15 березня 2008 року вбудованих нежитлових приміщень з № ІV - 1 по № ІV - 8 загальною площею 128,90 кв.м з прибудовою літ. "А" і входом в підвал в житловому будинку літ. "А" за адресою: місто Севастополь, площа Захарова, будинок 1, укладений між територіальною громадою, від імені якої діє Фонд комунального майна Севастопольської міської ради, та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2; фізичну особу - підприємця ОСОБА_2 зобов'язано звільнити вказані вбудовані нежитлові приміщення та передати нерухоме майно Фонду комунального майна Севастопольської міської ради; в іншій частині позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, фізична особа - підприємець ОСОБА_2 звернулась до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Севастополя від 11 листопада 2010 року скасувати, прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.

Апеляційна скарга обґрунтована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального права та неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.

Так, за твердженням заявника апеляційної скарги, поза увагою місцевого господарського суду залишились обставини, згідно з якими відповідач затримав перерахування орендної плати.

Крім того, як твердить фізична особа –підприємець ОСОБА_2, діюче законодавство передбачає чітку процедуру розірвання договору, яка позивачем дотримана не була, що є підставою для відмови у позові у вказаній частині.

Апеляційна скарга прийнята до провадження Севастопольського апеляційного господарського суду колегією суддів у складі: головуючий –суддя Антонова І.В., судді Ткаченко М.І., Заплава Л.М.

У судове засідання, призначене на 11 січня 2011 року, сторони у справі не з'явилися, про час та місце розгляду справи сповіщалися належним чином.

До початку слухання справи від фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв’язку з неможливістю бути присутньою у судовому засіданні.

Оскільки явка в судове засідання представників - це право, а не обов’язок сторін, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез’явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору. Тому, з урахуванням наявних у справі доказів, судова колегія визнала можливим розглянути справу у відсутність осіб, що не з'явилися.

Переглянувши рішення суду першої інстанції в порядку статей 99, 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступне.

15 березня 2008 року між територіальною громадою міста Севастополя в особі Севастопольської міської ради, від імені якої діє Фонд комунального майна Севастопольської міської ради (орендодавець), та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 (орендар) укладено договір № 55-05 оренди нерухомого майна (а.с. 12-13).

Відповідно до пункту 1.1 договору орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду в житловому будинку літ. "А" вбудовані нежилі приміщення з № IV –1 по № IV –8 загальною площею 128,90 кв.м з прибудовою літ. "а" і входом в підвал в цілому, розташовані за адресою: місто Севастополь, площа Захарова, будинок № 1, які знаходяться на балансі КП "Жілсервіс-13". Вбудовані нежилі приміщення планувалось використовувати для розміщення складу –магазину.

Пунктом 3.1 договору передбачено, що розмір орендної плати визначається у відповідності до рішенням Севастопольської міської ради №1617 від 13 березня 2007 року та складає 17832,00 грн. на рік. Орендна плата визначена виходячи з орендної ставки 18% від вартості об'єкта оренди, визначеної незалежною оцінкою майна, переданого в оренду станом на 18 листопада 2005 року.

Відповідно до пункту 3.2 договору орендна плата складає 1715,89 грн.

Згідно з пунктом 3.3 договору у відповідності до рішення Севастопольської міської ради № 1617 від 13 березня 2007 року розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом корегування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції, що відповідає попередньому місяцю.

Пунктом 7.1 договору передбачено, що він діє з моменту підписання акту приймання – передачі майна, нотаріального посвідчення і державної реєстрації до 04 жовтня 2009 року.

15 березня 2008 року вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Севастопольського міського нотаріального округу Усенко Т.Т. та зареєстровано в реєстрі за № 359.

15 березня 2008 року між сторонами договору підписано акт приймання –передачі орендованого майна (а.с. 15).

19 серпня 2009 року між сторонами договору оренди № 55-05 від 15 березня 2008 року укладено додаткову угоду до договору, щодо зміни розміру орендної плати, яка за період з 01 серпня 2009 року по 31 грудня 2009 року складає 1835,20 грн. щомісячно (а.с. 16).

18 листопада 2009 року між сторонами договору підписано протокол узгодження змін, відповідно до якого, зокрема, змінюється строк дії договору, а саме - договір діє до 04 жовтня 2011 року (а.с. 17).

Порушення фізичною особою –підприємцем ОСОБА_2 умов договору щодо порядку та розміру сплати орендних платежів стало підставою для звернення Фонду комунального майна Севастопольської міської ради до господарського суду міста Севастополя з даним позовом.

Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та відповідність висновків суду обставинам справи, колегія суддів Севастопольського апеляційного господарського суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 з огляду на наступне.

Згідно з частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Частиною 1 статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до частини 6 статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтями 10, 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статтями 284, 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності, та є однією з істотних умов договору оренди.

Обов'язок орендаря своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату встановлений також частиною 3 статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та частиною 3 статті 285 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 5 статті 762 Цивільного кодексу України плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач несвоєчасно та не в повному обсязі сплачував орендні платежі, у зв’язку з чим за період з 01 серпня 2009 року по 31 липня 2010 року у нього перед позивачем утворилась заборгованість в сумі 22333,96 грн., яка була погашена несвоєчасно, з порушенням умов договору, що підтверджується наявними у справі матеріалами, а саме - платіжними квитанціями від 22 вересня 2010 року щодо внесення орендної плати за договором, а також довідкою позивача про надходження платежів по орендній платі (а.с 41, 64).

Таким чином, несвоєчасне внесення орендної плати дозволяє суду зробити висновок про порушення фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 умов договірних зобов'язань.

У зв’язку з тим, що відповідачем сума заборгованості з орендної плати сплачувалась несвоєчасно, Фондом комунального майна Севастопольської міської ради було заявлено вимогу про стягнення з відповідача 3% річних від простроченої суми заборгованості з орендної плати за період з 01 серпня 2009 року по 31 липня 2010 року у розмірі 348,93 грн., пені за прострочення виконання зобов'язання у розмірі 1832,53 грн. та штрафу за неналежне виконання зобов'язання у розмірі 8579,45 грн. згідно з наданим розрахунком (а.с. 11).

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 3 % річних у сумі 348,93 грн. підлягають задоволенню в зазначеному розмірі.

Згідно з пунктом 3.5 договору орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, стягується відповідно до законодавства за весь період заборгованості з урахуванням пені, нарахованої з розрахунку подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який стягується пеня, від суми недоплати за кожен день прострочення.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Аналогічне правове положення міститься у статті 611 Цивільного кодексу України, згідно з якою у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

За приписами статті 549 Цивільного кодексу України, статті 230 Господарського кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник (учасник господарських відносин) повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Оскільки факт прострочення виконання відповідачем обов'язку щодо внесення орендної плати встановлено судом першої інстанції та підтверджено у ході апеляційного перегляду рішення, нарахування позивачем пені в сумі 1832,53 грн. за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання є правомірним, а вимога про її стягнення підлягає задоволенню.

Згідно з пунктом 6.2 договору за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором оренди сторони несуть відповідальність у вигляді штрафу в п'ятикратному розмірі місячної орендної плати.

Стаття 217 Господарського кодексу України визначає види правових засобів відповідальності у сфері господарювання (господарські санкції) як заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки; такими засобами є: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції.

Відповідно до частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно з частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Як правильно встановлено місцевим господарським судом, для визначення розміру штрафу позивачем за основу взятий місячний розмір орендної плати у сумі 1715,89 грн., таким чином загальний розмір штрафу за розрахунком позивача становить 8579,45 грн. (1715,89 грн.*5) (а.с. 9 –зворот).

В той же час, стаття 233 Господарського кодексу України передбачає, що у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Пунктом 3 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України також встановлено, що господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Оскільки наведені вище приписи законодавчих актів не містять переліку відповідних обставин, питання про зменшення розміру неустойки, як правильно зазначив місцевий господарський суд, вирішується судом на підставі аналізу конкретної ситуації, тобто сукупності з'ясованих ним обставин, що свідчать про наявність підстав для вчинення зазначеної дії.

Згідно з пунктом 3.9.2. роз'яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/289 від 18.09.1997 року (v_289800-97) "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 ГПК України), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам.

На підставі викладеного колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що заявлені Фондом комунального майна до сплати штрафні санкції є надмірно великим порівняно із збитками кредитора, враховуючи також погашення суми основного боргу відповідачем у ході розгляду справи, господарський суд міста Севастополя правомірно зменшив розмір заявленого позивачем до стягнення штрафу та встановив його в сумі 1000,00 грн.

Колегія суддів також вважає правильним задоволення позову в частині розірвання спірного договору оренди нерухомого майна та зобов'язання відповідача звільнити об'єкт оренди, передавши нерухоме майно позивачу у порядку, передбаченому договором.

Так, частиною 3 статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Право розірвати договір за рішенням господарського суду на вимогу однієї зі сторін у випадку невиконання іншою стороною своїх зобов'язань та з інших підстав передбачено пунктом 7.3 договору №55-05 від 15 березня 2008 року.

Порядок розірвання договорів визначений статтею 188 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду

З вказаною правовою нормою кореспондуються положення статті 11 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

Доказів дотримання позивачем встановленого порядку розірвання договору матеріали справи не містять.

Разом з тим, як правильно зазначив господарський суд першої інстанції, чинне законодавство не передбачає будь-яких санкцій за недодержання підприємством (організацією) відповідного порядку розірвання господарського договору.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 09.07.2002 № 15-рп/2002 (v015p710-02) (справа про досудове врегулювання спорів № 1-2/2002) зазначає наступне.

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України (254к/96-ВР) , не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України (254к/96-ВР) . Зокрема, частина четверта статті 13 Конституції України, встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Верховним Судом України, з посиланням на вказане рішення Конституційного Суду України, також зазначено, що недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України щодо обов'язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання договору (постанова Верховного Суду України суду від 17.06.2008 № 8/32пд).

Отже, відсутність пропозиції позивача про розірвання договору не є перешкодою для вирішення цього питання в судовому порядку та не є підставою для відмови у позові.

Суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що вимога позивача про розірвання договору відповідає способам захисту цивільного права, визначеним пунктом 7 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України та частиною другою статті 20 Господарського кодексу України.

Як встановлено вище, відповідачем суттєво порушені умови договору оренди нерухомого майна №55-05 від 15 березня 2008 року в частині повного та своєчасного внесення орендної плати, що є суттєвим порушенням договору.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок розірвання договору.

Враховуючи вищевикладене, вимоги позивача про розірвання договору оренди є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з частинами 2, 3 статті 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Статті 15 та 16 Цивільного кодексу України надають кожній особі право на захист її цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. При цьому захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом.

Відповідно до пункту 6 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 02.04.1994 № 02-5/225 (v_225800-94) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" державні та комунальні підприємства мають право звертатися з позовом про усунення будь-яких порушень свого права.

Частиною 1 статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що у разі розірвання договору оренди орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Згідно з частиною 1 статті 782 Цивільного кодексу України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Пунктом 4.12 спірного договору встановлений обов'язок орендаря повернути орендоване майно при припиненні дії договору.

Відповідно до пункту 2.5 договору повернення орендарем об'єкта оренди здійснюється протягом одного тижня після закінчення договору. Майно вважається повернутим орендодавцю з моменту підписання сторонами акту приймання - передачі об'єкта оренди.

Таким чином, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача звільнити орендоване майно та передати його Фонду комунального майна Севастопольської міської ради також є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Оскільки рішення суду прийнято при повному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, та при правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.