16-23/33-10-2148 Про тлумачення умов договору про співпрацю - 11.01.2011 Прийняття

14.05.2010 р. Товариство з обмеженою відповідальністю "Укржилстрой плюс" (далі - позивач) звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Іллічівської міської ради Одеської області (далі - відповідач) про тлумачення п.2.2.2 договору №27 від 07.04.2005 р. про співпрацю, укладеного між сторонами по справі.

В процесі розгляду справи позивачем було надано до суду уточнення до позову, якими останній просив суд розтлумачити п.2.2.2 договору про співпрацю №27 від 07.04.2005 р., укладеного між позивачем та відповідачем таким чином: "Товариство надає у користування житлову площу для відселення громадян (додаток №1), які мешкають у будовах №242, № 244, №247, №224, №225, №264, розташованих на відведеній Товариству земельній ділянці".

У відзиві на позов відповідач заперечував проти тлумачення пункту договору в редакції позивача у повному обсязі, посилаючись при цьому на необхідність надання житлових приміщень громадянам, які мешкають у будинках, які підлягають знесенню, у власність.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 19 серпня 2010 р. було залучено до участі у справі у якості третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_2, якою правова позиція відповідача була підтримана у повному обсязі.

Рішенням господарського суду Одеської області від 20.10.2010 року у даній справі (суддя Желєзна С.П.) у позові відмовлено.

Приймаючи рішення суд першої інстанції дійшов висновку про неправомірність та необгрунтовність позовних вимог, посилаючись при цьому на те, що п.2.2.2 договору про співробітництво №27 від 07.04.2005р. має тлумачиться таким чином, що при укладанні цього договору дійсна воля сторін була направлена на забезпечення ТОВ "Укржилстрой плюс" відселення громадян, які мешкають у тимчасових будівлях, шляхом надання їм іншого благоустроєного житла у власність. Протилежне приведеному тлумачення умов п. 2.2.2 договору суперечитиме загальним засадам розумності та справедливості, а також призведе до порушення права громадян на отримання житла у власність.

Позивач із рішенням суду першої інстанції не згодний, в апеляційній скарзі просить його скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги з урахуванням уточнень. В обґрунтування скарги ТОВ "Укржилстрой плюс" посилається на неправильне застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права. За твердженнями скаржника, суд безпідставно не взяв до уваги того, що для тлумачення змісту пункту 2.2.2 договору про співпрацю №27 було достатньо застосувати ч.3 ст 213 ЦК України (435-15) , положення якої на думку скаржника, суд першої інстанції проігнорував.

У судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги, викладені в апеляційній скарзі і наполягав на їх задоволенні.

Відповідач в судове засідання не з’явився, про час і місце судового засідання повідомлявся господарським судом апеляційної інстанції належним чином, а тому апеляційний господарський суд визнав за можливе розглянути апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укржилстрой плюс" за відсутністю представника відповідача у судовому засіданні.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як свідчать матеріали справи та правильно встановлено судом першої інстанції, 07.04.2005 р. між сторонами по справі було укладено договір про співробітництво, умовами якого передбачено, що сторони вступають між собою у правововідносини, які шляхом прийняття на себе взаємних прав та обов’язків, мають загальну мету –забудову і упорядкування території м. Іллічівськ в районі вул. Хантадзе, 13.

Пунктом 2.1.1. договору передбачено, що протягом одного місяця з дня підписання цього договору, відповідач надає в оренду позивачу земельну ділянку по вул. Хантадзе, 13 м. Іллічівськ, загальною площею 0,8327 га для використання під будівництво багатоповерхових житлових будинків, в тому числі надає у цьому районі майданчик під будівництво офісно-готельного центру та підземних гаражів.

Згідно п. 2.2.2. вищезазначеного договору сторони домовилися, що ТОВ "Укржилстрой плюс" надає житлову площу для відселення громадян (доповнення №1), які проживають в будовах №242, №244, №247, №224, №225, №264 (доповнення №2), розташованих на виділеній Товариству земельній ділянці.

Як вбачається з матеріалів справи та пояснень сторін, між Іллічівською міською радою та ТОВ "Укржилстрой плюс" було укладено декілька договорів про співпрацю, зокрема, 27.06.2004р., 18.02.2003р. На виконання зазначених договорів ТОВ "Укржилстрой плюс" було отримано у користування на умовах оренди земельні ділянки з метою забудови об’єктами житлового та громадського призначення.

Згідно ч. 1 ст. 637 Цивільного кодексу України тлумачення умов договору здійснюється за правилами, встановленими ст. 213 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 213 Цивільного кодексу України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. Правила тлумачення змісту правочину визначені ч. ч. 3, 4 ст. 213 Цивільного кодексу України. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими ч. 3 цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновками господарського суду першої інстанції, що при вирішенні даного спору підлягають застосуванню саме правила частині 4 статті 213 Цивільного кодекс України.

Необхідно зазначити, що тлумачення змісту правочину має здійснюватися також у контексті змісту закону. Враховуючи, що спірним моментом, який виник між сторонами по справі є питання надання громадянам, які мешкають у будовах, що підлягають знесенню, житлової площі у власність або у користування, господарський суд першої інстанції правомірно застосував основні засади законодавства, якими врегульовані спірні питання.

Приписами ст. 47 Конституції України закріплено право людини на житло як одне з найважливіших соціальних цінностей, невід'ємне право кожної людини. Право на житло як складова більш широкого права кожної людини на достатній життєвий рівень закріплене також у найважливіших міжнародних актах. Так ст. 25 Загальної декларації прав людини від 10.12.48 р. встановлює, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримки здоров'я та благополуччя його самого та його сім'ї. Право на достатній життєвий рівень, що включає достатню їжу, одяг та житло, закріплене також у ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Право на повагу свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції закріплено також у п. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. (995_004) Стаття 31 Європейської соціальної хартії від 3 травня 1996 року розглядає гарантії реалізації права на житло як вживання державами - учасницями заходів, спрямованих на: 1) сприяння доступові до житла належного рівня; 2) запобігання бездомності та її скорочення з метою її поступової ліквідації; 3) встановлення на житло цін, доступних для малозабезпечених осіб.

Право на житло є складним, комплексним правом особи, яке включає в себе два основні елементи: право на отримання житла та право на користування житлом. Виходячи з наведених Конституційних положень право громадянина на житло гарантовано Державою та повинно захищатися відповідно до законів України.

Статтею 111 Житлового кодексу Української РСР, якою врегульовані питання надання жилого приміщення у зв'язку із знесенням будинку або переобладнанням будинку (жилого приміщення) в нежилий передбачено, що якщо будинок, в якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню у зв'язку з вилученням земельної ділянки для державних або громадських потреб, громадянам, відселеним з цього будинку, інше благоустроєне жиле приміщення надається виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів, а у випадках, коли земельна ділянка відводиться державній, кооперативній або іншій громадській організації, - цією організацією.

За своїм смисловим значенням термін відселення передбачає фактично позбавлення громадянина права користування житловим приміщення у встановлених законом випадках з наданням або ненаданням іншого житлового приміщення. В даному випадку не має значення знаходився об’єкт на праві власності громадянина чи ні, з огляду на те, що поняття користування є невід’ємною складовою частиною поняття права власності.

З матеріалів справи вбачається, що основним доводом позивача, на якому базується і його правова позиція є факт відсутності у мешканців будинків №242, №244, №247, №224, №225, №264, що підлягають знесенню, правовстановлюючих документів на зазначені будинки, що свідчить про самовільне будівництво даних будинків, а, відтак, і позбавляє ТОВ "Укржилстрой плюс" обов’язку надати громадянам, які підлягають відселенню, житлової площі у власність.

Необхідно зазначити, що у громадян, які мешкають у зазначених будинках дійсно відсутні правовстановлюючи документи, але будинки були ними збудовані більш тридцяти років тому у період Радянської влади, коли було діючим зовсім інше законодавство. При цьому, громадяни були прописані за даними будинками, що підтверджується документами, які містяться в матеріалах справи, зокрема гр. ОСОБА_2 була прописана у своєму будинку з 1979 року.

Крім того, громадяни не були позбавлені права на оформлення правовстановлюючих документів на самовільне будівництво у встановленому законом порядку. Той факт, що ними дане право реалізоване не було не свідчить про неможливість здійснити його реалізацію у майбутньому з огляду на відсутність у законодавстві часових обмежень з цих питань.

Виходячи з вище викладеного, необхідно зазначити, що надання громадянам житлової площі лише у користування призведе до порушення прав громадян на отримання житла у власність, яке вони могли би реалізувати шляхом визнання права власності на самовільне будівництво відповідно до положень цивільного законодавства.

Більш того, в матеріалах справи містяться документи, які підтверджують передачу ТОВ "Укржилстрой плюс" громадянам, які мешкають у будинках, що підлягають відселенню, житлових приміщень у власність, яка здійснювалася на виконання інших договорів про співробітництво, вказаних по тексту рішення вище, що, в свою чергу, з огляду на абсолютну аналогічність спірних положень договорів, свідчить про волевиявлення та позиції позивача з цього питання.

Згідно ст. 9 Житлового кодексу УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Статтею 47 Констиитуції України гарантовано кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. За змістом ст.. 3 ЦК України (435-15) загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

З урахуванням викладеного, п.2.2.2 договору про співробітництво №27 від 07.04.2005р. має тлумачиться таким чином, що при укладанні цього договору дійсна воля сторін була б направлена на забезпечення ТОВ "Укржилстрой плюс" відселення громадян, які мешкають у тимчасових будівлях, шляхом надання їм іншого благоустроєного житла у власність.

Інше тлумачення умов п. 2.2.2 договору призведе до порушення права громадян на отримання житла у власність та суперечитиме загальним засадам розумності та справедливості.

Господарський суд апеляційної інстанції не приймає до уваги доводи скаржника стосовно того, що для тлумачення змісту пункту 2.2.2 договору було б достатньо застосувати ч. 3 ст. 213 ЦК України, оскільки дане твердження суперечить вимогам чинного законодавства, бо тлумачення змісту правочину має здійснюватися також у контексті змісту закону. Тобто так чи інакше в суду може виникнути потреба у застосуванні загальноцивілістичних способів тлумачення правових норм, що регулюють спірні відносини.

Будь-яких інших доводів щодо незаконності рішення місцевого суду та допущення ним порушень норм матеріального та процесуального права, крім вищезазначених та визнаних апеляційною інстанцією необґрунтованими та безпідставними, скаржник не навів.

Перевіряючи, згідно приписів ст. 101 ГПК України, законність і обґрунтованість рішення місцевого суду в повному обсязі, тобто не тільки на підставах, викладених в апеляційній скарзі, судова колегія не встановила будь - яких порушень норм матеріального і процесуального права з боку місцевого суду і вважає, що зроблені місцевим судом висновки відповідають фактичним обставинам справи, наявним в ній доказам та приписам чинного законодавства.