розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Ресанта-Одеса" на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Привалова А.В.) від 26.10.2009 року у справі №2-31/3849-2009

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Ресанта-Одеса" (а/с 63,Одеса,65005)

до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 (АДРЕСА_1)

про стягнення 8457,78 грн.

Позивач, товариство з обмеженою відповідальністю "Ресанта-Одеса"звернувся до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до відповідача про стягнення залогової вартості майна за договором зберігання в сумі 3970,79 грн., а також неустойки в сумі 4486,99 грн.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 26.10.2009 року у справі № 2-31/3849-2009 (суддя Привалова А.В. ) у позові товариству з обмеженою відповідальністю "Ресанта-Одеса"відмовлено.

Не погодившись з постановленим судовим актом, позивач подав до Севастопольського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати як прийняте з порушенням норм матеріального права та постановити нове, яким позов задовольнити.

Так, заявник вважає, що суд першої інстанції при винесенні рішення не врахував положення пункту 4.2. договору № 22 від 24.02.2009 року про відповідальне зберігання, відповідно до якого зберігач несе відповідальність за збереження та цілісність майна з моменту прийняття майна на зберігання і до моменту його повернення поклажодавцеві.

Заперечень на апеляційну скаргу не надходило.

У судове засідання 24 грудня 2009 року представник відповідача не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Оскільки явка учасників процесу обов’язковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, підстави для відкладення розгляду справи відсутні.

Повторно розглянувши справу у порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, 24.02.2009 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Ресанта-Одеса" (поклажодавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 (зберігач) укладений договір відповідального зберігання. (а.с.7).

Пунктом 1.2. договору сторони погодили, що відповідальне зберігання за цим договором є безоплатним.

Строк договору встановлений сторонами пунктом 6.2. договору до 24 березня 2009 року .

Згідно накладної № РС-0000009 від 24.02.2009 року відповідач прийняв на зберігання стабилизатори кількістю 5 штук на загальну суму 3970,79 грн. (а.с.12) .

Відповідно до пунктів 2.1.,2.1.1.,2.1.3.,2.1.4. договору зберігач зобов'язаний вживати всіх необхідних заходів для забезпечення схоронності майна протягом строку зберігання. Нести відповідальність за втрату (нестачу) або пошкодження майна поклажодавця, переданого на зберігання, у відповідності із цим договором та чинним законодавством України з моменту одержання майна від поклажодавця та до моменту його повернення поклажодавцеві. Повернути майно за першою вимогою поклажедавця.

Пунктом 3.1.2. договору сторони визначили, що поклажодавець зобов'заний забрати у зберігача майно до закінчення строку цього договору.

Згідно пункту 4.2. договору зберігач несе відповідальність за збереження і цілісність майна з моменту передання майна на зберігання і до моменту його повернення поклажодавцеві. У випадку втрати або пошкодження майна, яке передане на зберігання, або його частини, зберігач повинен перерахувати на банківський рахунок поклажодавця залогову вартість майна, вказану у пункті 1.1. договору, а також відшкодувати всі інші пов'язані з цим збитки.

У випадку не повернення майна поклажедавцеві за першою вимогою, зберігач повинен виплатити поклажедавцеві неустойку у розмірі 1,0 % від вартості майна за кожен день затримки (пункт 4.3. договору).

03.07.2009 року претензією позивач просив відповідача повернути майно протягом п'яти днів з дня отримання претензії (а.с.13).

У зв'язку з неповерненням майна, переданого відповідачу за договором зберігання, у липні 2009 року товариство з обмеженою відповідальністю "Ресанта-Одеса" звернулось до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом про стягнення з відповідача залогової вартості майна у розмірі 3970,79 грн., неустойки згідно пункту 4.3. договору № 22 від 24.02.2009 року у розмірі 4486,99 грн .

Відповідач, заперечуючи проти позову, вказує, що майно повернув представнику позивача, договір вже припинив свою дію, тому відсутні підставі для стягнення заявленої суми.

Оскаржене рішення мотивоване посиланням на недоведеність позивачем факту втрати або пошкодження майна, переданого відповідачу за договором зберігання, а також на відсутність доказів умислу або грубої необережності відповідача.

Вивчивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та відповідність висновків суду обставинам справи, судова колегія вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з наступних підстав.

Правовідносини сторін виникли з договору відповідального зберігання від 24.02.2009 року, відповідно до якого поклажодавець - товариство з обмеженою відповідальністю "Ресанта-Одеса"передає, а зберігач - фізична особа-підприємець ОСОБА_3 приймає на відповідальне зберігання майно за накладними, які є невід'ємною частиною договору, протягом строку дії цього договору електропобутові прилади у кількості 5 штук загальною вартістю 3970 грн.

Суд першої інстанції правильно визнав вищезгаданий договір як договір зберігання та керувався нормами статей 948, 950, 951 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Таким чином, як випливає з приписів вищенаведеної правової норми, за договором зберігання зберігач зобов'язується зберігати річ, яка передана йому поклажодавцем, і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Місцевим господарським судом встановлено, що на виконання умов даного договору позивач передав відповідачу на відповідальне зберігання згідно накладної від 24.02.2009 року на відповідальне зберігання електропобутові прилади у кількості 5 штук загальною вартістю 3970 грн.

Обов'язок зберігача щодо забезпечення схоронності речі встановлено статею 942 Цивільного кодексу України, згідно якої зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ, як про свою власну. Таким чином, як випливає з приписів даної правової норми, якщо зберігання здійснюється безоплатно, то зберігач зобов'язаний піклуватися про річ, як про свою власну.

Як вже було зазначено, відповідач здійснював зберігання безоплатно.

Проте, зазначену вище продукцію відповідач без відома позивача передав невідомій особі .

Враховуючи, що продукція, яка була передана відповідачу позивачем, знаходилась у відповідача на підставі договору схову, то відповідно до приписів вищенаведеної правової норми відповідач був зобов'язаний повернути дану продукцію позивачу.

Обов'язок зберігача повернути річ поклажодавцеві встановлений статтею 949 Цивільного кодексу України, згідно частини 1 якої зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.

Згідно статті 953 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.

Проте, як вже було зазначено, відповідач не повернув позивачу передану на схов продукцію, чим порушив приписи вищенаведених правових норм.

Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі встановлена статтею 950 Цивільного кодексу України, згідно з частиною 1 якої за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

Згідно статті 951 Цивільного кодексу України збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: 1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; 2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.

Таким чином, приписами даної правової норми встановлено, що збитки, завдані втратою, відшкодовуються зберігачем у розмірі вартості втраченої речі.

Судом першої інстанції встановлено, що пунктом 2.1 договору відповідального зберігання N 22, що укладений між сторонами, встановлено, що відповідач зобов'язався нести відповідальність за збереження і цілісність майна з дати передачі на збереження і до дати повернення позивачу, а у випадку втрати відповідно пункту 4.2. договору відшкодувати понесені збитки, що відповідає приписам статті 951 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, відповідач зобов'язаний відшкодувати позивачу згідно приписів статті 951 Цивільного вартість переданої на зберігання продукції.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в пункті 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності –на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи з загальних засад і змісту законодавства України. Рішення суду першої інстанції цим вимогам не відповідає.

Як свідчать матеріали справи, 03.07.2009 року, претензією позивач звернувся до відповідача з проханням повернути майно протягом п яти днів з дня отримання претензії. Однак, доказів повернення майна або надання відповіді про неможливість виконання пункту 2.2 договору відповідач суду не надав.

Відповідачем не надано суду доказів звернення до позивача з пропозицією щодо зміни умов договору в частині умов зберігання та строку дії угоди. Крім того, договір, який є підставою виникнення спірних правовідносин, недійсним у встановленому порядку не визнаний.

У відповідності зі статтею 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивачем на підтвердження його правової позиції та факту передачі майна на зберігання надано договір та акт прийому-передачі, тоді як відповідач не надав суду доказів наявності або відсутності майна, або належних доказів повернення майна позивачу.

За таких обставин судова колегія вважає за можливе застосувати до спірних правовідносин положення статті 950 Цивільного кодексу України, відповідно до пункту 1 якої за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах та стягнути з відповідача вартість товару згідно накладної № РС-0000009 від 24.02.2009 року у розмірі 3907,79 грн.

Отже, не відповідає загальним приписам цивільного законодавства висновок суду першої інстанції про необхідність встановлення умислу або грубої необережності відповідача, оскільки, за загальним правилом, наведені судом першої інстанції правила діють стосовно деліктної відповідальності.

У відповідності з пунктом 1 Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 29.12.2007 року N 04-5/239 (va239600-07) "Про внесення змін та доповнень до роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 01.03.1994 N 02-5/215 (v_215800-94) "Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди" відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з договорів та інших правочинів або внаслідок завдання шкоди. За статтею 174 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання.

Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків, господарський суд перш за все повинен з'ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності.

При цьому господарському суду слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (статті 623 ЦК України) , від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок завдання шкоди (глава 82 ЦК України (435-15) ). Тому помилковими є рішення окремих господарських судів, які при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов'язань, посилаються на статтю 1166 ЦК України.

Крім того, згідно пункту 2 статті 614 Цивільного кодексу України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Як було зазначено вище, будь яких доказів про відсутність своєї вини у невиконанні зобов’язання по збереженню та поверненню майна відповідачем суду не надано.

Щодо позовних вимог про стягнення пені, то вони також підлягають задоволенню на підставі пункту 4.3. договору № 22 від 24.02.2009 року у розмірі 4486,99 грн. Згідно розрахунку позивача, пеня за прострочку повернення майна нарахована за 113 днів, попередніх подачі позову, тобто за період із 25.03.2009 року до 15.07.2009 року, у розмірі 0,1 процентів від вартості не повернутого товару, що становить 4486,99 грн.

Згідно пункту 3 частини 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи.

Пунктом 2 частини 1 статті 103 Господарського процесуального кодексу України апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення.

З врахуванням вищенаведеного оскаржене рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового про відмову у позові.

Згідно частини 6 статті 49 Господарського процесуального кодексу України стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони, тому суд вважає за необхідне стягнути з відповідача понесені позивачем судові витрати.

Керуючись статтями 101, пунктом 2 статті 103, пунктом 1,4 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Ресанта-Одеса" задовольнити .

2. Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 26.10.2009 року у справі № 2-31/3849-2009 скасувати.

3. Прийняти нове рішення.

4. Позов задовольнити.

5. Стягнути із фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Ресанта-Одеса" (вул. Проселеочна,5,Одеса,65085, ЕГРПОУ 36154885,р/с 26005060169605 в ЮГРУ "Приватбанк", МФО 328704 ) 8702,66 грн., у тому числі 8457,78 грн. - основного боргу, 126,88 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат судового процесу.