Приватним підприємством "Владар" у березні 2008 року заявлений позов до Міжгірської сільської ради про визнання за ним права власності на об'єкти незавершеного будівництва, що знаходяться в селі Міжгір'я, Богородчанського району. В обґрунтування своїх вимог позивач вказував на те, що 29.12.01 між ним та ПП "Інсбрук", укладено договори купівлі –продажу №29-12 виробничих приміщень типу "Ангар", №29-12/02, №29-12/05 недобудованих навісів, №29-12/03 розпочатого будівництва будівлі цеху. Позивач наголошував на тому, що у нього відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку, на якій знаходяться спірні об'єкти, тому він звернувся до відповідача із заявою про проведення реєстрації права власності на об'єкти купівлі –продажу, проте, відповідач письмової відповіді не надав, повідомивши усно про відмову у визнанні права власності на спірні об'єкти купівлі –продажу. В обґрунтування своїх вимог, позивач посилався на приписи статті 129 Конституції України, статті 224 Цивільного кодексу УРСР, статті 4 Закону України "Про власність", статей 328, 331, 344, 376, 392 Цивільного кодексу України, статей 25, 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 20.11.08, ухваленим суддею Матуляк П.Я., в задоволенні позовних вимог відмовлено. Вмотивовуючи рішення суд визнав, що спірні об'єкти є самочинним будівництвом. При цьому, суд установив, що земельна ділянка позивачеві під уже збудовані споруди не надавалась. Судове рішення також обґрунтоване приписами статті 124 Конституції України, статей 328, 375, 376 Цивільного кодексу України, пункту 12 Перехідних Положень Земельного кодексу України (2768-14) .

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Якімець Г.Г. –головуючого, Зварич О.В., Юрченка Я.О., постановою від 16.02.09, перевірене рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу Приватного підприємства "Владар" без задоволення.

Приватне підприємство "Владар" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у справі скасувати, а провадження у справі просить "закрити". В обґрунтування своїх вимог скаржник вказує на хибність висновку суду апеляційної інстанції про відсутність доказів надання земельної ділянки у встановленому порядку позивачеві під уже збудоване майно, адже, ПП "Інсбрук" отримано дозвіл на складання проекту відводу земельної ділянки, виготовлено проектну документацію на здійснення будівництва, при цьому, рішенням сільради від 14.10.01 визначено розмір орендної плати за земельну ділянку, однак, договір оренди не укладено. Водночас, скаржник наголошує на тому, що він не може бути позивачем у справі, оскільки усі права щодо володіння, користування та розпорядження спірним майном належать Ошколуп Володимиру Савовичу, як правонаступнику ПП "Інсбрук". Окрім цього, посилаючись на приписи статей 12, 15 Господарського процесуального кодексу України заявник вважає, що спір не підвідомчий господарським судам, адже, Богородчанським районним судом Івано –Франківської області вже розглядається спір про визнання права власності на спірне майно за Ошколуп Володимиром Савовичем.

Водночас, до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в порядку приписів 107 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , звернувся Ошколуп Володимир Савович. Заявник просить рішення та постанову у справі скасувати, оскільки вважає, що прийняті у справі рішення стосуються його прав і обов’язків, проте, до участі у справі його залучено не було. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник наголошує на тому, що він є правонаступником ліквідованого ПП "Інсбрук", відтак і власником спірного нерухомого майна, оскільки позивач у справі зобов'язань за договорами купівлі –продажу не виконав, вартість майна не сплатив.

Від Міжгірської сільської ради відзивів на касаційні скарги судом не отримано.

Вищий Господарський суд України заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., переглянувши матеріали справи та доводи касаційних скарг, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 15.02.98 рішенням сесії Міжгірської сільської ради народних депутатів ПП "Інсбрук" надано дозвіл на складання проекту відводу земельної ділянки в постійне користування під будівництво столярного цеху і складських приміщень загальною площею 0,40 га за рахунок земель господарського двору колишнього піонерського табору, які належать до земель запасу Міжгірської сільської ради. ПП "Інсбрук" 29.12.01 відчужив ПП "Владар" спірні приміщення, про що було укладено договори купівлі-продажу №29-12, №29-12/02, №29-12/03, №29-12/05.

Водночас, позивачеві було передано проектну документацію на земельну ділянку площею 0,40 га на якій розміщені вказані об'єкти. Судами установлено, що рішенням сесії Міжгірської сільської ради від 02.09.04 ПП "Владар" надано дозвіл на проведення інвентаризації земельної ділянки площею 0,40 га та дозвіл на вибір і обстеження земельної ділянки площею 0,25 га. Виготовлена позивачем технічна документація передана Міжгірській сільській раді для затвердження і передачі земельної ділянки в оренду, яка останнім оцінена позитивно. Судами також установлено, що рішенням Міжгірскої сільської ради від 01.03.06 скасовано пункт 4 рішення сільради від 02.09.04 про надання дозволу на вибір і обстеження земельної ділянки площею 0,25 га. Предметом позову у справі є вимога Приватного підприємства "Владар" до Міжгірської сільської ради про визнання за ним права власності на об'єкти незавершеного будівництва, розташовані в селі Міжгір'я, Богородчанського району. Підставною позову підприємство зазначило відсутність у нього правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій знаходяться спірні об’єкти незавершеного будівництва. Суди попередніх інстанції дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права. Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги котрого звернені до суду який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об’єктом такого позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову, є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно.

Статтею 328 Цивільного кодексу України унормовано, що право власності набувається на підставах, не заборонених законом та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Загальні засади здійснення будівництва об’єктів нерухомості визначені у статті 375 Цивільного кодексу України, за приписами якої власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Отже, право на забудову земельної ділянки, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку, передбаченому законом та отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Недотримання особами, що здійснюють будівництво, вимог, передбаче них статтею 375 Цивільного кодексу України, є підставою для визнання такого будівництва самочинним.

Відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Судами установлено, що земельна ділянка на якій знаходяться спірні об'єкти, належить до комунальної власності, розпорядження якою здійснює Міжгірська сільська рада. Установлено судами і те, що Міжгірська сільська рада дозволу на будівництво спірних споруд на цій земельній ділянці не надавала, при цьому, позивач та ПП "Інсбрук" також не є власниками цієї ділянки.

Відтак, суди підставно визнали спірні об'єкти самочинним будівництвом. Відповідно до частини 2 вказаної статті, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Отже, суть самочинного будівництва обумовлює презумпцію неможливості виникнення права власності на неправомірно збудований об’єкт. Це означає, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, не набуває права власності на нього, оскільки будівництво було здійснене без дотримання передбаченого законом порядку його здійснення і не може бути законною підставою для виникнення права власності на такий об’єкт.

В окремих випадках стаття 376 Цивільного кодексу України передбачає можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в разі наявності обставин, зокрема, за частиною 3 статті 376 вказаного Кодексу право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. З аналізу вказаної норми вбачається, що право власності на самочинне будівництво може бути визнано в судовому порядку лише в тому випадку, якщо особа, яка здійснила таке будівництво, отримає в установленому порядку земельну ділянку розташовану під збудованим нерухомим об’єктом, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній відповідного об’єкту. Судами установлено, що земельна ділянка, під уже збудоване нерухоме майно, позивачеві не надавалась.

Окрім цього, колегія суддів визнає, що право власності на нерухому річ (будівлі, споруди) набувається з моменту завершення будівництва; з моменту прийнятті нерухомого майна до експлуатації або з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно, якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації. Таким чином колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Посилання скаржника на те, що він не може бути позивачем у справі визнається колегією суддів безпідставними. Конституційний принцип доступності правосуддя реалізується через статтю 1 Господарського процесуального кодексу України. Так, до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. При цьому, має значення лише суб’єктивне уявлення особи про те, що її право чи інтерес потребує захисту. Лише в результаті розгляду спору виявляється чи доведене таке порушення і за відсутності порушення суд відмовляє у позові. Крім того, ПП "Владар" не було позбавлено права відмовитися від позову до прийняття рішення судом першої інстанції, а відмова у задоволенні позову не породжує для нього будь –яких правових наслідків. Інші доводи, викладені в касаційній скарзі не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки не спростовують встановлених судами попередніх інстанцій обставин та стосуються переоцінки доказів у справі.

Відповідно до частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення чи постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх.

Відносно вимог касаційної скарги Ошколуп Володимира Савовича колегія суддів відзначає наступне. Скаржник звернувся з касаційною скаргою в порядку приписів статті 107 Господарського процесуального кодексу України. Цією статтею унормовано, що касаційну скаргу мають право подати не лише сторони у справі, а і особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення, котре стосується їх прав та обов'язків. Судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. Будь-який інший правовий зв’язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги. Тому, касаційна інстанція розглядає касаційну скаргу в межах доводів порушення судовим рішенням прав і обов’язків Ошколуп Володимира Савовича.

Як вбачається з матеріалів справи, суди обох інстанцій відмовили у задоволені вимог Приватного підприємства "Владар" до Міжгірської сільської ради про визнання за ним права власності на об'єкти незавершеного будівництва, що знаходяться в селі Міжгір'я, Богородчанського району. Саме як суб’єкт права власності на спірне майно, яке було набуте ним на підставах, не заборонених законом, Ошколуп Володимир Савович обґрунтовує своє право на подання касаційної скарги. Втім, твердження заявника про те, що рішення у справі зачіпають його права, не знайшли підтвердження залученими до скарги документами, оскільки не свідчать про порушення або наявність у скаржника будь-яких речових прав на спірне майно. Відсутня згадка про Ошколуп Володимира Савовича як в резолютивній, так і в описовій та мотивувальній частинах судових рішень. За таких обставин, суд дійшов висновку, що судові рішення у цій справі не стосується прав і обов’язків Ошколуп Володимира Савовича, тому розглянута скарга не є підставою скасування судових актів. При цьому, враховується, що власник майна завжди має можливість реалізувати право на судовий захист шляхом звернення з самостійним позовом.