Ходаківської І.П., касаційну скаргу Залізниці № 13-05/116 від 07.04.09 було прийнято до провадження, справу призначено до розгляду у судовому засіданні на 18.06.09. Вказана ухвала суду була направлена сторонам у справі в установленому порядку, документів, які б свідчили про її неотримання сторонами у справі, до Вищого господарського суду України не надходило, отже усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

На момент розгляду справи у судовому засіданні 18.06.09 будь-яких письмових заяв та клопотань від учасників судового процесу щодо відкладення розгляду справи до суду не надходило. У судове засідання 18.06.09 представник Товариства не з'явився.

Враховуючи, що ухвалою про призначення справи до розгляду учасників судового процесу було попереджено, що неявка без поважних причин у судове засідання не тягне за собою перенесення розгляду справи на інші строки, а на момент розгляду справи у судовому засіданні 18.06.09 клопотань про відкладення розгляду справи до колегії суддів Вищого господарського суду України не надходило, справа розглядається за наявними матеріалами справи, за участі представника Залізниці.

Про вказані обставини представника Залізниці повідомлено на початку судового засідання 18.06.09. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу в касаційному порядку, не заявлено.

За згодою представника сторони, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 18.06.09 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 11.03.09 господарського суду Донецької області (суддя Татенко В.М.) у задоволенні позовних вимог Залізниці відмовлено.

Вказане рішення мотивовано пропуском Залізницею встановленого п. 137 Статуту залізниць України шестимісячного строку позовної давності для звернення до суду.

Не погодившись із зазначеним рішенням суду, Залізниця звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення від 11.03.09 господарського суду Донецької області скасувати, а справу передати на розгляд до господарського суду Донецької області.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскарженого судового акту було невірно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Зокрема, скаржник звертає увагу на те, що первинна позовна заява була подана ним в межах встановленого строку позовної давності, проте ухвалою суду була повернута без розгляду, а при повторному поданні позовної заяви до суду Залізницею було подано клопотання про поновлення пропущеного строку.

У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу Залізниці залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення –без змін.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу, заслухавши пояснення представника сторони, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як встановлено попередньою судовою інстанцією на підставі матеріалів справи, у липні 2008 року зі станції Балівка Залізниці вантажовідправником (Товариством) по залізничній накладній № 45147902 на станцію призначення Запоріжжя Ліве Залізниці, на адресу вантажоодержувача (ВАТ "Запоріжсталь"), у вагоні № 65792905 надійшов вантаж –лом чорних металів (вид 510).

Під час контрольного переважування на станції призначення було встановлено, що маса вантажу, вказана вантажовідправником у залізничній накладній, не відповідає даним встановленим при переважуванні маси вантажу, а саме: менш на 1 250,00 кг (маса нетто по накладній –52 000,00 кг, маса нетто при перевірці –50 200,00 кг).

На підставі наведеного, станцією Запоріжжя Ліве Залізниці було складено комерційний акт БН № 755800/544 від 21.07.08, та згідно п.п. 118, 122 Статуту залізниць України нараховано Товариству штраф (п’ятикратний розмір провізної плати) у сумі 15 935,00 грн., який Товариство не сплатило.

Як свідчать матеріали справи, Залізниця звернулась з позовом у даній справі про стягнення з Товариства штрафу у розмірі 15 935,00 грн. за невірне зазначення маси вантажу у залізничній накладній № 45147902 лише 04.02.09 (а.с. 26).

З матеріалів касаційної скарги вбачається, що первинна позовна заява, яка включала вимоги, що є предметом спору у даній справі, датувалась 12.01.09, та була зареєстрована судом 20.01.09. Проте, ухвалою від 21.01.09 господарського суду Донецької області така позовна заява була повернута без розгляду у зв'язку з неподанням доказів сплати державного мита у встановленому порядку та порушенням правил об'єднання позовних вимог. Зазначена ухвала суду Залізницею в установленому законом процесуальному порядку оскаржена не була.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що основним актом цивільного законодавства, який регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини) засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, є Цивільний кодекс України (435-15) . Положення вказаного Кодексу поширюються також на господарські відносини, що мають зазначені ознаки.

Положенням ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Таким законом є, зокрема, Господарський кодекс України (436-15) , який набрав чинності одночасно з Цивільним кодексом України (435-15) , та норми якого у регулюванні майнових відносин суб'єктів господарювання є спеціальними по відношенню до норм Цивільного кодексу України (435-15) . Це стосується і положень про позовну давність.

Так, ч. 1 ст. 223 Господарського кодексу України передбачено, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України (435-15) , якщо інші строки не встановлено цим Кодексом.

Згідно з ч. 5 ст. 315 Господарського кодексу України для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк. Такої ж тривалості установлено строк для подання позовів залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають з Статуту залізниць України.

Разом з тим, відповідно до п. 137 Статуту залізниць України (457-98-п) позови залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із цього Статуту, можуть бути подані відповідно до установленої підвідомчості чи підсудності до суду за місцем знаходження відповідача протягом 6 місяців. Зазначений шестимісячний термін обчислюється: а) щодо стягнення штрафу за невиконання плану перевезень –після закінчення п'ятиденного терміну, встановленого для сплати штрафу; б) в усіх інших випадках –з дня настання події, що стала підставою для подання позову.

Отже, право на пред’явлення позову у Залізниці виникло 22.07.08 –з дня, наступного за складанням комерційного акту, проте до господарського суду позовна заявам у даній справі була надана лише 04.02.09, тобто поза межами строку позовної давності.

Колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що за змістом до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є са мостійною підставою для відмови в позові незалежно від того, чи дійсно пра ва позивача порушені. Оскільки цивільно-правовий інститут позовної дав ності належить до інститутів матеріального права, суд, встановивши, що строк давності пропущено і підстав для його поновлення немає, може відмовити в задоволенні позову.

Проте, відмова у задоволенні позовних вимог можлива лише за наявності двох умов. По-перше, про застосування позовної давності одна із сторін у справі повинна зробити відповідну заяву, по-друге, причини такого пропуску повинні бути визнані судом неповажними. У противному випадку порушене право підлягає захисту. Зокрема, право потерпілого суб'єкта цивільних правовідносин отримати захист в разі поважності причин пропущення строку позовної давності прямо передбачене ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України.

Отже, регламентовано, що за визначених умов порушене право підлягає захисту лише у разі, якщо суд визнає причини пропуску позовної давності поважними. При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що таких обставин судом першої інстанції у спірних правовідносинах встановлено не було. Щодо посилань Залізниці на те, що первинний позов, який включав себе в тому числі вимоги, що є предметом спору у даній справі, було подано в межах встановленого строку позовної давності, то колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за можливе враховуючи інститут аналогії закону застосувати п. 1 ст. 265 Цивільного кодексу України, згідно положень якого залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. З огляду на те, що ухвала суду про повернення первинної позовної заяви є чинною та в установленому законом порядку не скасовувалась, то визначена скаржником обставина не є такою, що впливає на обрахування строку позовної давності у даних правовідносинах, оскільки правильність складання позовної заяви залежала виключно від Залізниці.

Стосовно доводів скаржника про відсутність в оскарженому рішенні відомостей про задоволення чи відхилення клопотання Залізниці про поновлення пропущеного строку, то вони не можуть бути прийняті до уваги, оскільки правовий аналіз змісту рішення свідчить про те, що суд прийшов до висновку про відсутність поважних причин пропуску Залізницею встановленого законом строку позовної давності.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені Залізницею в касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення судом не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів, але оцінка доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла до висновку про встановлення тих чи інших обставин справи в силу вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України здійснюється за внутрішнім переконанням суду, і їх переоцінка не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

З огляду на те, що з’ясування підставності оцінки доказів та встановлення обставин по справі згідно приписів ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку про неможливість задоволення касаційної скарги.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом першої інстанції було повно та всебічно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення його без змін.