Ухвалою від 12.05.09 колегії суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючого –Першикова Є.В., суддів –Данилової Т.Б., Ходаківської І.П., касаційне подання Прокуратури № 05/383 від 13.03.09 було прийнято до провадження, справу призначено до розгляду у судовому засіданні на 18.06.09.

Вказана ухвала суду була направлена сторонам у справі в установленому порядку, документів, які б свідчили про її неотримання сторонами у справі, до Вищого господарського суду України не надходило, отже усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

На момент розгляду справи у судовому засіданні 18.06.09 будь-яких письмових заяв та клопотань від учасників судового процесу щодо відкладення розгляду справи до суду не надходило.

У судове засідання 18.06.09 представники сторін не з'явились.

Враховуючи, що ухвалою про призначення справи до розгляду учасників судового процесу було попереджено, що неявка без поважних причин у судове засідання не тягне за собою перенесення розгляду справи на інші строки, а на момент розгляду справи у судовому засіданні 18.06.09 клопотань про відкладення розгляду справи до колегії суддів Вищого господарського суду України не надходило, справа розглядається за наявними матеріалами справи за участю представника Прокуратури.

Про вказані обставини представника Прокуратури повідомлено на початку судового засідання 18.06.09. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу в касаційному порядку, не заявлено.

За згодою представника Прокуратури, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1

ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 18.06.09 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 14.10.08 господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Привалова А.В.) у задоволені первісного позову про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки відмовлено.

Зустрічний позов про визнання укладеним між Міськдержадміністрацією та Підприємством договір про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (договір суперфіцію) у відповідній редакції, задоволено.

З Міськдержадміністрацією на користь Підприємства стягнуто 85,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат за інформаційно-технічне обслуговування судового процесу.

Суд першої інстанції приймаючи рішення з посиланням на ч. 2 ст. 124 Конституцією України, ст.ст. 20, 102-1, 123- 126, 152 Земельного кодексу України п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) та ст. 179 Господарського кодексу України прийшов до висновку, що власник земельної ділянки може передати земельну ділянку в користування іншій особі для забудови шляхом укладання договору суперфіцію, а Міськдержадміністрація, як орган виконавчої влади, наділена повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою.

При цьому, судом було взято до уваги, що майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами –юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями, а тому проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін.

Судова інстанція також прийшла до висновку, що за умовами договору суперфіцію, якщо сторони не прийшли до єдиної думки, у розумінні ст. 181 Господарського кодексу України, Підприємство вправі вирішити спір у судовому порядку.

З вказаним рішенням не погоджується Прокуратура, звернувшись до Вищого господарського суду України з касаційним поданням, в якому просить скасувати судовий акт та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Свої вимоги Прокуратура обґрунтовує тим, що при винесенні оскарженого судового акту було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст. 20, 102-1, 118, 123 Земельного кодексу України, ст.ст. 4, 179, 181 Господарського кодексу України, ст.ст. 21, 24, 84, 104 Господарського процесуального кодексу України.

На момент розгляду справи у судовому засіданні 18.06.09 від Міськдержадміністрації та Підприємства письмові відзиви на касаційне подання не надійшли, разом з тим згідно ст. 111-2 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на касаційне подання не перешкоджає перегляду судового рішення, що оскаржується.

Розглянувши матеріали справи, касаційне подання, заслухавши пояснення представника Прокуратури, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, Міськдержадміністрація, як позивач за первісним позовом, звернулась до суду з позовом у даній справі щодо звільнення земельної ділянки площею 6,0999 га, яка розташована в м.Севастополь, у районі мису Сарич.

У зв’язку з відсутністю документального обґрунтування та доказів щодо факту самовільного зайняття земельної ділянку Підприємством, за умови наявності доказів щодо здійснення Підприємством дій по отриманню у користування спірну ділянку, та проведення з цією метою її огляду і дослідження, судова інстанція прийшла до висновку про неможливість розцінення таких дій, як самовільне зайняття земельної ділянки, у зв'язку з чим суд першої інстанції вказав про відсутність підстав для задоволення первісного позову про звільнення самовільно занятої земельної ділянки.

В той же час місцевий суд прийшов до висновку про те, що вимоги Підприємства за зустрічним позовом є обґрунтованими та підтверджуються матеріалами справи і засновані на законі.

При цьому, судом було враховано, що матеріалами справи підтверджено, що Підприємство 04.08.08 та 15.08.08 зверталось до Міськдержадміністрації про надання Підприємству в користування земельної ділянки площею 6,0999 га, яка розташована в м.Севастополі у район мису Сарич, для будівництва об’єктів нерухомого майна шляхом укладання договору про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (договору суперфіцію) в редакції договору, яка додавалась до позовної заяви .

Суд першої інстанції задовольняючи вимоги про укладання договору суперфіцію в редакція Підприємства прийшов до висновку, що ст.ст. 93, 102-1 Земельного кодексу України визначають право користування земельною ділянкою шляхом укладання договору оренди або інших цивільно-правових угод, в тому числі шляхом укладення договору про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (договору суперфіцію).

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що укладення договорів щодо надання права користування земельною ділянкою для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням вимог Земельного кодексу України (2768-14) .

В той же час, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що відповідності до п. 4 ст. 395, 413 Цивільного кодексу України право забудови земельної ділянки (суперфіцій) визначено як вид речового права на чуже майно. При цьому, перелік речових прав на чуже майно та право користування чужою земельною ділянкою для забудови, яке в цивільному праві має самостійну юридичну природу, а отже виникає, змінюється і припиняється з підстав і в порядку, передбаченому вказаними нормами. Похідний характер зазначених прав полягає у тому, що використання чужої речі не може виникати за умови відсутності чужої речі і головного права на таку річ, а саме права власності.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що у сфері здійснення права суперфіцію мають комплексно застосовуватись норми Цивільного та Земельного кодексу України (2768-14) , як це визначено у ст.ст. 1, 9 Цивільного кодексу України щодо співвідношення норм цивільного та земельного законодавства.

Так, згідно ч. 1 ст. 102 Земельного кодексу України суперфіцій –це відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для забудови, яке повинно здійснюватись з додержанням вимог земельного законодавства щодо особливостей земельної ділянки, як предмету договору, істотних умов договору, прав та обов'язків сторін.

Реалізація права користування чужою земельною ділянкою для забудови зумовлює необхідність застосування норм чинного земельного законодавства щодо правового режиму земель житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку та іншого спеціального призначення відповідних категорій земель, які можуть перебувати у приватній власності, та щодо державного регулювання земельних відносин у використанні земель цих категорій.

Окрім того, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що при прийнятті рішення суд першої інстанції не надав належної правової оцінки питанням, що визначають істотні умови договору, як це встановлено у ч. 1 ст. 413, ч. 1 ст. 414, ст. 417 Цивільного кодексу України.

Судовою інстанцією при прийняті оскарженого рішення також не було враховано, що у діючому законодавстві проводиться розмежування юридичної природи за умови визначення особливостей правового режиму земельних ділянок, які можуть бути використані для забудови на праві користування земельною ділянкою, яка перебуває у власності іншої особи, на підставі договору суперфіцію, який слід відрізняти від суміжних земельно-правових інститутів використання таких земель, як: право власності, постійного користування, оренди, ренти, а також від інших речових прав на земельні ділянки –володіння, користування, емфітевзис, земельний сервітут.

Колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує, що здійснення права користування чужою земельною ділянкою потребує додержання містобудівного, інвестиційного, екологічного, санітарно-гігієнічного та інших галузей законодавства щодо правового режиму земельних ділянок, на яких відповідно до Закону України "Про планування і забудову територій" (1699-14) , а також затвердженої у встановленому законом порядку містобудівної документації дозволяється здійснювати забудову, а тому без дотримання вказаних вимог договір суперфіцію не може бути укладено.

Крім того, попередня судова інстанція не взяла до уваги, що визначення правового режиму земель тих чи інших категорій здійснюється на основі

ст.ст. 18, 38- 42, 65- 77 Земельного кодексу України щодо правового режиму земель відповідних категорій, а саме: земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого спеціального призначення, а також на основі інших норм права щодо використання таких земель.

В той же час за своєю юридичною природою право користування чужою земельною ділянкою для забудови можливо розглядати, як право власності фізичних чи юридичних осіб у сфери земельних правовідносинах і як одне з обтяжень земельної ділянки, яка належить на праві власності визначеним особам.

Це право стосується земельної ділянки щодо її функціонального використання без зміни основного цільового призначення, яке набувається з метою забезпечення інтересів третіх осіб щодо такої ділянки в порядку, передбаченому договором, а також поєднується з правами третіх осіб на цю ділянку, що ускладнює та перешкоджає власнику вільно здійснювати свої правомочності, накладає на власника тягар зайвих обов'язків, пов'язаних з використанням такої ділянки.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що попередня судова інстанція приймаючи рішення про укладання договору суперфіцію не врахувала вимоги ст. 140, ч. 3 ст. 407, ч. 3 ст. 413 Цивільного кодексу України в частині того, що укладення договору суперфіцю на земельні ділянки державної та комунальної власності є особистим правом органів місцевого самоврядування та виконавчої влади, а тому передача таких земельних ділянок у користування осіб неможлива без згоди відповідного органу влади.

Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ст.ст. 15, 16 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладанні господарських договорів, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, яка зобов'язана за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, а оскільки в даному випадку такою дією є передача земельної ділянки, а відповідачем по справі є Севастопольська міська державна адміністрація, то спір про укладання визначеного договору суперфіцію розглянуто господарським судом Автономної Республіки Крим з порушенням вимог підсудності спорів.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що вирішення справ вказаної категорії щодо затвердження договору суперфіцію з додатками у редакції суб’єкта господарювання з викладенням їх повного тексту у резолютивній частині відповідного рішення не може мати зазначені правові наслідки, оскільки згідно основних цивілістичних принципів власник розпоряджається своїм правом на свій розсуд і не може виконувати умови договору, які визначено фактично у односторонньому порядку, але цим обставинам суд першої інстанції не надав належної правової оцінки.

Колегія суддів Вищого господарського суду України звертає уваги на те, що суд першої інстанції не врахував вимоги ст.ст. 179, 181 Господарського кодексу України про те, що договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (436-15) або іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів, а у випадку, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи правовий аналіз матеріалів справи та вимоги ч. 1 ст. 1, ст. 12, ч. 2 ст. 116 ст.ст. 120, 123, ч. 3 ст. 125 Земельного кодексу України, п. 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування", вважає, що судовою інстанцією не взято до уваги, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави і набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Порядок надання юридичним особам у користування земельних ділянок комунальної власності здійснюється у відповідності з вказаними нормами на підставі яких юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки, звертається з відповідним клопотанням в орган самоврядування, який розглядає таке клопотання в місячний термін і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки.

Враховуючи, що виділення земельних ділянок юридичним особам у користування або у власність здійснюється виключно на підставі відповідних рішень органу місцевого самоврядування, а також те, що Законом визначено коло повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст, до яких, зокрема, належить розпорядження землями територіальних громад, надання земель у користування, організація землеустрою, координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів та інше, то судові інстанції не мають правових підстав щодо зобов’язання органів місцевого самоврядування укладати договори земельних ділянок без наявності відповідного позитивного рішення такого органу.

На підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що спір було розглянуто судовою інстанціями без дослідження в повному обсязі обставин справи та норм чинного законодавства, що є порушенням принципу всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, що призвело до прийняття рішення з помилковим застосуванням норм права.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що в касаційному поданні стверджуються факти порушення судом не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів. Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що оцінка доказів не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судове рішення, ухвалене у справі, підлягає скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду Автономної Республіки Крим.

Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір, визначившись щодо підсудності даної справи господарському суду Автономної Республіки Крим.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

Касаційне подання прокуратури міста Севастополя № 05/383 від 13.03.09 задовольнити.

Рішення від 14.10.08 господарського суду Автономної Республіки Крим у справі № 2-31/9736-2008 господарського суду Автономної Республіки Крим скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.