ПРЕЗИДІЯ КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО СУДУ
П О С Т А Н О В А
від 13.09.99
У липні 1998 р. Н.О.Ф. звернувся в суд із позовом до Н.О.Л.
про усунення перешкод у користуванні квартирою. Позивач зазначав,
що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 3
березня 1994 р. спірна двокімнатна квартира перебуває в їх із
відповідачкою спільній сумісній власності, однак та чинить йому
перешкоди в користуванні жилим приміщенням.
Заперечуючи проти позову, у вересні 1998 р. Н.О.Л. пред'явила
до Н.О.Ф. та виконавчого комітету Старокиївської районної ради м.
Києва зустрічний позов про визнання свідоцтва про право власності
на житло частково недійсним, а Н.О.Ф. - таким, що втратив право
користування жилим приміщенням. При цьому Н.О.Л. зазначала, що
спірна квартира, наймачем якої вона є з 1980 р., складається з
двох суміжних кімнат і була одержана її дідусем у 1954 р., а з
1995 р. вона проживає в квартирі разом з неповнолітнім сином А.
Після реєстрації в 1985 р. шлюбу з Н.О.Ф. вони в спірній квартирі
не проживали, а як тимчасові мешканці жили до 1993 р. в квартирі
її батьків. Протягом цього часу відповідач зберігав за собою право
на житло в трикімнатній квартирі своїх батьків.
У 1993 р. позивачка вселилась у спірну квартиру, а відповідач
повернувся до своїх батьків. З метою збереження сім'ї вона того ж
року прописала відповідача в спірній квартирі, однак він туди не
вселявся і до виникнення спору в суді в цій квартирі не проживав,
претензій на житло не заявляв. Під впливом обману з боку
відповідача вона в березні 1994 р. здійснила приватизацію спірної
квартири, хоча відповідач права на приватизацію останньої не мав,
і до виникнення спору вважала, що квартира є тільки її власністю.
З наведених мотивів позивачка просила задовольнити її вимоги.
Рішенням Старокиївського районного суду м. Києва від 7 жовтня
1998 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних
справах Київського міського суду від 9 грудня 1998 р., позов
Н.О.Ф. задоволено, а Н.О.Л. у задоволенні позову відмовлено.
За протестом заступника Голови Верховного Суду України
президія Київського міського суду постановлені судові рішення
скасувала і направила справу на новий розгляд з таких підстав.
Задовольняючи позов Н.О.Ф. і відмовляючи Н.О.Л. у задоволенні
позову, суд виходив із наявності у Н.О.Ф. права власності на
спірну квартиру, яке підлягає захисту, та пропуску Н.О.Л. строку
давності для оспорення його права власності на цю квартиру і права
користування нею. Однак таких висновків суд дійшов із порушенням
норм процесуального і матеріального закону.
Висновок про пропуск Н.О.Л. строку позовної давності для
захисту порушеного права, перебіг якого, на думку суду, почався 3
березня 1994 р., суд належним чином не аргументував і не перевірив
доводів позивачки про те, що про порушення свого права вона
дізналася лише в 1995-1996 рр., коли відповідач став заявляти
претензії на спірне жиле приміщення.
Згідно зі ст. 76 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
право на позов виникає з дня,
коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення
свого права. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 80 ЦК суд може
поновити строк позовної давності і захистити порушене право в тому
разі, коли його пропущено з поважних причин.
Однак суд при вирішенні справи зазначені вимоги закону не
врахував, хоча від встановлення початку перебігу строку позовної
давності, а в разі його пропуску - від з'ясування причин цього
залежить правильне вирішення спору.
Як вбачається з матеріалів справи, Н.О.Ф. був прописаний у
спірній квартирі в 1993 р., а 3 березня 1994 р. остання була
приватизована відповідно до вимог Закону від 19 червня 1992 р.
( 2482-12 ) (2482-12)
"Про приватизацію державного житлового фонду" (далі -
Закон). Згідно зі ст. 5 Закону правом на приватизацію квартир
користуються громадяни України, які постійно проживають із
наймачем у цих квартирах або за якими зберігається право на житло.
За таких обставин суду необхідно було належно перевірити
доводи Н.О.Л. та надані нею докази: показання свідків Б.Д., Б.Е.,
Н., П. про те, що після здійснення прописки Н.О.Ф. у спірну
квартиру не вселявся, в ній не проживав і права на житло не набув.
Фактично цих обставин у судовому засіданні не заперечував і Н.О.Ф.
Проте суд не дав оцінки зазначеним обставинам, хоча вони
мають істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки
відповідно до ст. 65 ЖК ( 5464-10 ) (5464-10)
право на жилу площу породжує
не наявність прописки, а фактичне постійне проживання там особи як
члена сім'ї наймача. Залежно від наявності у особи права на жилу
площу виникає її право на приватизацію останньої.
Крім того, суд не дав оцінки суперечностям між заявою від 3
березня 1994 р. про приватизацію квартири і розпорядженням органу
приватизації за те саме число, де зазначено, що квартира
передається у приватну власність Н.О.Л., та свідоцтвом про право
власності, в якому йдеться про належність квартири на праві
власності Н.О.Ф. та Н.О.Л., а також не встановив причин виникнення
цих суперечностей.
У такому випадку суд повинен був з'ясувати, чи досягли
сторони угоди щодо приватизації спірної квартири і на яких саме
умовах, чи могла бути ця угода підставою для здійснення
приватизації, оскільки відповідно до вимог Закону ( 2482-12 ) (2482-12)
за
наявності спору між членами сім'ї щодо умов передачі квартири у
власність або невідповідності цих умов нормам Закону жиле
приміщення не може бути приватизовано.
"Рішення Верховного Суду України", 2000 р.