ПРЕЗИДІЯ КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО СУДУ
П О С Т А Н О В А
від 09.11.98
(Витяг)
У вересні 1997 р. Є. звернувся до суду зі скаргою на
неправомірні дії міністра охорони здоров'я України. Заявник
зазначав, що він працював психологом у Львівській обласній
психіатричній лікарні й був у штаті відділення стаціонарної
судово-психіатричної експертизи. На підставі наказу міністра
охорони здоров'я від 4 лютого 1994 р. N 20 до штату зазначених
відділень було введено посаду експерта-психолога, яку він, Є.,
займає з 1 березня 1997 р. Вважаючи, що даний наказ у частині
введення посади експерта-психолога виходить за межі повноважень
міністра і зачіпає його, Є., процесуальні та громадянські права
(зокрема, він позбавлений можливості користуватися пільгами
державного службовця), заявник просив визнати цей наказ у
зазначеній частині незаконним.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 лютого
1998 р. в задоволенні скарги було відмовлено.
У касаційному порядку справа не розглядалася.
Голова Верховного Суду України порушив у протесті питання про
скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд.
Президія Київського міського суду визнала, що протест підлягає
задоволенню з таких підстав.
Суд, відмовляючи Є. в задоволенні скарги, послався в рішенні
на те, що громадянам не надано права звертатися до суду із заявою
про визнання не законним правового акта службової особи. Проте
такий висновок суду є хибним.
Статтею 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
передбачено
можливість захисту прав та свобод людини і громадянина в разі
порушення їх державними органами або іншими суб'єктами
правовідносин у різних сферах діяльності. До державних органів,
рішення, дії чи бездіяльність яких можуть згідно із гл. 31-А ЦПК
( 1502-06 ) (1502-06)
оскаржуватись до суду, належать органи, створені
відповідно до Конституції України і правових актів Президента,
Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, а також Верховної Ради
й Ради міністрів Автономної Республіки Крим, які реалізують надані
державою функції та повноваження у сфері управління.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в п. 5 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 3 грудня 1997 р. N 13 ( v0013700-97 ) (v0013700-97)
"Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи
бездіяльність органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері
управлінської діяльності, які порушують права та свободи
громадян", предметом судового оскарження відповідно до ст. 248-2
ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
можуть бути як колегіальні, так і одноособові
рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскарження, акти як
нормативного, так й індивідуального характеру, у зв'язку з якими
громадянин вважає, що: порушено або порушуються його права і
свободи; створено або створюються перепони для реалізації ним
своїх конституційних прав чи свобод; на нього покладено обов'язки,
не передбачені законодавством чи ті, що передбачені, але без
урахування конкретних обставин, за яких вони повинні покладатися,
або їх покладено не уповноваженими на це особою чи органом тощо.
Посилання в рішенні на те, що згідно зі ст. 248-15 ЦПК
( 1502-06 ) (1502-06)
оскаржити наказ до суду міг лише прокурор, не
відповідає вказаним нормам закону.
У рішенні також зазначено, що суд відмовив Є. в задоволенні
скарги й у зв'язку з тим, що міністр охорони здоров'я, який видав
оскаржений наказ, діяв у межах своїх повноважень. При цьому суд не
навів доводів, які підтверджували б такий висновок. У рішенні
відсутні дані про межі повноважень, права та обов'язки міністра.
Зокрема, суд не дослідив Положення про Міністерство охорони
здоров'я України, затверджене постановою Кабінету Міністрів
України від 12 серпня 1992 р. N 469 ( 469-92-п ) (469-92-п)
, яке діяло на час
видання наказу, не з'ясував, чи підлягав останній реєстрації у
Мін'юсті України та чи був він зареєстрований.
Крім того, згідно зі ст. 248-5 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
скарга
подається до суду в двомісячний строк із дня, коли громадянин
дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав чи
свобод, і в місячний строк із дня одержання ним письмової
відповіді про відмову в задоволенні скарги органом або службовою
особою вищого рівня щодо того органу чи службової особи, які
постановили рішення, вчинили дії, допустили бездіяльність, або з
дня закінчення місячного строку після подання скарги, якщо
громадянином не було одержано на неї письмової відповіді.
Зазначені строки є процесуальними.
Із матеріалів справи вбачається, що Є. звернувся до суду 17
вересня 1997 р. На посаду експерта-психолога його було переведено
1 березня того ж року. Суд не з'ясував, з якого часу заявник
вважає його право порушеним, чи не пропустив він строк звернення
та чи не оскаржується ним фактично наказ про переведення його на
посаду експерта-психолога.
Враховуючи наведене, президія Київського міського суду
скасувала рішення Печерського районного суду і направила справу на
новий розгляд.
"Рішення Верховного Суду України", 1999 р.