розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Бердянського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Бердянської міської ради, ОСОБА_1, управління Державного агентства земельних ресурсів України у Бердянському районі Запорізької області про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та зобов’язання вчинити певні дії за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2014 року,

У червні 2013 року Бердянський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Бердянської міської ради від 25 лютого 2010 року затверджено проект землевідведення, на підставі якого ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею S га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації.

Прокурор зазначав, що цим рішенням органу місцевого самоврядування грубо порушено положення чинного законодавства в частині підстав і порядку надання земельних ділянок у власність. Надана ОСОБА_1 земельна ділянка розташована на території оздоровчих установ та установ відпочинку на Бердянській косі в зоні двох кілометрів від урізу води, тобто в межах прибережної захисної смуги, що є підставою для скасування пунктів рішення міської ради про виділення земельної ділянки. Крім того, спірна земельна ділянка передана в приватну власність без затвердженої містобудівної документації м. Бердянська, зокрема, за відсутності детальних планів територій окремих районів міста та території Бердянської коси. Проект відведення земельної ділянки не передавався відповідному органу земельних ресурсів для проведення обовя’зкової державної експертизи землевпорядної документації.

Прокурор просив суд визнати незаконним і скасувати пункти 5, 5.71 рішення Бердянської міської ради від 25 лютого 2010 року НОМЕР_1 "Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок"; визнати недійсним державний акт НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку площею S га для ведення індивідуального дачного будівництва, що виданий на ім’я ОСОБА_1; зобов’язати управління Державного агентства земельних ресурсів України у Бердянському районі Запорізької області скасувати запис про державну реєстрацію цього державного акта на право власності на земельну ділянку; зобов’язати ОСОБА_1 повернути спірну земельну ділянку громаді міста.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2013 року позов прокурора задоволено, постановлено: визнати незаконним і скасувати пункти 5, 5.71 рішення Бердянської міської ради від 25 лютого 2010 року НОМЕР_1; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім’я ОСОБА_1; зобов’язати управління Державного агентства земельних ресурсів України у Бердянському районі Запорізької області скасувати державну реєстрацію акта на право власності на спірну земельну ділянку; зобов’язати ОСОБА_1 повернути спірну земельну ділянку територіальній громаді в особі Бердянської міської ради.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 23 квітня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Запорізької області на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України (1618-15) ).

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду

України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 87– 90 Водного кодексу України (далі – ВК України), статей 60, 61, 140 Земельного кодексу України (далі – ЗК України (2768-14) ), пунктів 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (486-96-п) (далі – Порядок).

На підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора України наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 12 червня 2013 року, від 7 серпня 2013 року, від 16 жовтня 2013 року, від 23 жовтня 2013 року, від 26 березня 2014 року, від 28 травня 2014 року, від 16 липня 2014 року, від 7 серпня 2014 року та постанову Вищого господарського суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2014 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2014 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши доводи заяви, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України визнають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Судами під час розгляду справи встановлено, що рішенням Бердянської міської ради від 28 січня 2010 року НОМЕР_3 припинено право приватного підприємства "Лагуна" на користування спірною земельною ділянкою, яка була надану підприємству для будівництва туристичного притулку, і земельну ділянку включено до складу земель міста. Рішенням Бердянської міської ради від 25 лютого 2010 року затверджено проект землеустрою щодо відведення, згідно з яким ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею S га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, яка розташована в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря на території Бердянської коси.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що рішенням Бердянської міської ради від 28 січня 2010 року спірну земельну ділянку було прийнято до складу земель міста й віднесено до земель громадської та житлової забудови, а тому підстав вважати, що ця ділянка відноситься до земель водного фонду, немає. Крім того, апеляційний суд зазначив, що статті 140, 143 ЗК України містять вичерпний перелік підстав припинення права на земельну ділянку, серед яких відсутні ті підстави, на які посилався прокурор.

Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 12 червня 2013 року, від 7 серпня 2013 року, від 16 жовтня 2013 року, від 23 жовтня 2013 року, від 26 березня 2014 року, від 28 травня 2014 року, від 16 липня 2014 року, від 7 серпня 2014 року та постанові Вищого господарського суду України від 1 квітня 2014 року суди касаційної інстанції виходили з того, що відсутність у проекті землеустрою розмірів і меж прибережної захисної смуги відповідно до чинних норм законодавства унеможливлює відведення земельних ділянок у власність фізичним особам.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини третьої статті 60, статей 61, 140 ЗК України, статей 87, 88, 90 ВК України, Порядку (486-96-п) , що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

Відповідно до положень статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Стаття 4 ВК України, пункт "б" частини першої статті 58 ЗК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) визначають, що до земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів.Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) уздовж морів та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів установлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Розмір та межі прибережної захисної смуги вздовж морів та навколо морських заток і лиманів установлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів – з урахуванням містобудівної документації.

Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434 (z1470-04) , у разі відсутності землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Згідно з пунктом "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень частини четвертої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність) лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Отже, за змістом вищенаведених норм права землі в межах двох кілометрів прибережних захисних смуг уздовж морів не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Суд касаційної інстанції, погодившись із висновком апеляційного суду про те, що у зв’язку з відсутністю проекту землеустрою про встановлення прибережної захисної смуги не доведено факту віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду, не звернув уваги на те, що до земель водного фонду, щодо яких установлена заборона на передачу у власність, віднесені землі, які розташовані в межах двокілометрової зони від урізу води і які відповідно до норм земельного та водного законодавства є землями водного фонду й не можуть бути передані в приватну власність.

Крім того, відповідно до пунктів 5, 10 розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно технічної документації, а на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Згідно зі статтею 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягають обов’язковій державній експертизі, зокрема проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення.

Судом першої інстанції встановлено, що обов’язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки проведена не була.

З огляду на системний аналіз положень вищенаведених норм законодавства при наданні в користування земельних ділянок навколо водних об’єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів, збереження водних об’єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку, з урахуванням конкретної ситуації.

Проте суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що стаття 140 ЗК України містить вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку без урахування того, що зазначена норма закону встановлює вичерпний перелік таких підстав у разі, коли право власності набуто в установленому законом порядку. Разом із тим у разі визнання незаконним рішення, згідно з яким набуто право власності на спірну земельну ділянку, посилання на норми статті 140 ЗК України не може бути визнано правильним.

Аналогічну за змістом правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 19 травня 2013 року № 6-57цс13, яка відповідно до положень частини першої статті 360-7 ЦПК України, є обов’язковою для всіх судів України.

Відповідно до статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтею 360-3 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Відповідно до положень статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з пунктом "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень частини четвертої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність) лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

З огляду на системний аналіз положень вищенаведених норм законодавства при наданні в користування земельних ділянок навколо водних об’єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів, збереження водних об’єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку, з урахуванням конкретної ситуації.

Правова позиція,

висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-155цс14