розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до товариства з обмеженою відповідальністю «Добряк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_2про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року,

У листопаді 2012 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулось до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Добряк» (далі - ТОВ «Добряк»), ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Позивач зазначав, що 12 жовтня 2007 року в рамках генеральної кредитної угоди від 23 травня 2007 року № 014/08-11 /8931 та додаткової угоди від 12 жовтня 2007 року № 1 до неї між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», і ТОВ «Добряк» укладено кредитний договір № 010/08-11/9082, відповідно до якого останнє отримало кредит у розмірі 2 075 300 грн. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 15 жовтня 2009 року між банком і ОСОБА_1та ОСОБА_2 укладено договори НОМЕР_1і НОМЕР_2відповідно.

Посилаючись на те, що позичальник належним чином не виконував своїх зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку із чим станом на 18 жовтня 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 1 807 085 грн 17 коп., позивач просив стягнути зазначену суму заборгованості солідарно з ТОВ «Добряк», ОСОБА_1і ОСОБА_2.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 28 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 4 листопада 2013 року, позов задоволено.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанції залишено без змін.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_2 просить скасувати судове рішення касаційного суду й передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: статті 252, частини третьої статті 254, статей 256 - 258, частин першої, п'ятої статті 261, частини четвертої статті 559, частини першої статті 1048 та статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Судом установлено, що 12 жовтня 2007 року між банком і ТОВ «Добряк» був укладений кредитний договір № 010/08-11/9082, відповідно до пункту 1.1 якого кредитор на положеннях і умовах цього договору та Генеральної кредитної угоди й додаткової угоди № 1 до Генеральної кредитної угоди відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію в сумі 2 075 300 грн з кінцевим терміном повернення до 11 жовтня 2017 року включно зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,5% річних.

За умовами зазначеного кредитного договору сторони домовились, що зміна відсоткової ставки відбувається шляхом повідомлення банком позичальника шляхом направлення листа-повідомлення за 20 днів до вступу в дію зміненої відсоткової ставки.

12 жовтня 2007 року банк повідомив позичальника про збільшення відсоткової ставки до 20%, а 15 серпня 2008 року сторони погодили відсоткову ставку на рівні 18 % річних.

У подальшому ТОВ «Добряк» здійснювало поточні платежі виходячи з відсоткової ставки за користування кредитом у розмірі 18% річних.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 15 жовтня 2009 року між банком і ОСОБА_1та ОСОБА_2 були укладені договори поруки НОМЕР_1і НОМЕР_2відповідно.

20 вересня 2010 року між банком і позичальником укладено додаткову угоду про збільшення відсотків за кредитним договором до 20 %.

У той самий день між банком і поручителями були укладені додаткові угоди до договорів поруки

Свої зобов'язання за кредитним договором № 010/08-11/9082 від 12 жовтня 2007 року ТОВ «Добряк» своєчасно не виконувало.

Станом на 18 жовтня 2012 року заборгованість за кредитним договором склала 1 807 085 грн 17 коп.

Банком 12 липня 2012 року на адресу ТОВ «Добряк» була надіслана вимога про погашення заборгованості та 3 серпня 2012 року надіслана вимога ОСОБА_1та ОСОБА_2 про виконання зобов'язань за договором поруки, а в листопаді 2012 року пред'явлено позов.

Проте відповідачами вимоги в частині дострокового погашення заборгованості за кредитним договором виконані не були.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що банк відповідно до закону й умов договору обґрунтовано збільшив відсоткову ставку за договором кредиту та вимагав дострокового повернення заборгованості й суми кредиту.

Разом із тим в ухвалах від 27 листопада 2013 року й від 19 березня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, відмовляючи в задоволенні позовних вимог до поручителя з підстав частини четвертої статті 559 ЦК України, виходив із того, що після надіслання банком вимоги про дострокове погашення кредиту переноситься строк виконання основного зобов'язання, банк протягом шести місяців від дня настання дострокового виконання основного зобов'язання не звернувся з позовом до суду, а тому строк пред'явлення вимоги до поручителя сплив.

В іншій справі, на яку посилається заявник як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог до поручителя, виходив із того, що порука припинилась відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України, оскільки збільшення комісії за пролонгацію договорів та комісії за внесення змін до кредитних договорів без згоди поручителя призвело до збільшення його відповідальності (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2013 року).

Отже, у зазначених справах наявні різне правове регулювання та різні фактичні обставини й ухвалені в них рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 252, частини третьої статті 254, статей 256 - 258, частин першої, п'ятої статті 261, частини четвертої статті 559, частини першої статті 1048 та статті 1050 ЦК України.

Щодо посилання заявника на постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та від 29 січня 2014 року, то судові рішення Верховного Суду України прийнято за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у справах із подібних правовідносин. Відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України таке рішення Верховного Суду України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Однак постанова Верховного Суду України не є рішенням касаційного суду, тому посилання на неї не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах.

За таких обставин необхідно дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5, частиною першою статті 360-7 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України