розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Міжгірського районного суду від 30 жовтня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа на стороні відповідача ПП «Карпати» - про стягнення боргу -

У серпні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом та просив стягнути з відповідача 40093 грн. Свої вимоги мотивував тим, що 06.11.2009 р. сторони уклали договір позики, за яким позивач позичив відповідачу 60000 грн. на термін до 09.11.2009 р., про що відповідач власноручно у присутності свідків склав відповідну розписку. У зазначений строк відповідач кошти не повернув у повному обсязі і на час подання позову в суд сума боргу становила 25000 грн. Позивач вважає, що відповідач зобов'язаний йому повернути основну суму боргу - 25000 грн., пеню - 11568 грн., 3 % річних - 3000 грн., 525 грн. втрат унаслідок інфляції, а всього 40093 грн.

рішенням Міжгірського районного суду від 30 жовтня 2012 року у задоволенні позову відмовлено. Скасовано арешт на майно ОСОБА_2 накладений згідно ухвали Міжгірського районного суду від 16.08.2012 р. в порядку забезпечення позову.

Позивач подав апеляційну скаргу та, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги та стягнути судові витрати.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що з'явились в судове засідання, допитавши свідка ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого у справі рішення та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. ст. 10, 11, 59, 60 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (ст. 303 ЦПК України).

Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 суд першої інстанції вважав, що позивач не довів належними і допустимими доказами свої вимоги, а відповідач запереченнями і поданими доказами спростував вимоги позивача.

Проте такі висновки суду не відповідають обставинам справи, а рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Суд першої інстанції розглянув справу у відсутності позивача, причому позивачем заява про розгляд справи у його відсутності не подавалась. Натомість ним було подано заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з хворобою і амбулаторним лікуванням. Проте суд першої інстанції відхилив таке клопотання, оскільки позивач викликався в судове засідання втретє, має представника, який не з'явився в суд без повідомлення про причини неявки. За наведених обставин у суду були підстави залишити позов без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України. Однак суд, всупереч положенням ст. 169 ч. 3, ст. 207 ч. 1 п. 3, розглянув справу у відсутності позивача на основі поданих у справу доказів.

Відмовляючи у задоволенні позову суд, зокрема, зазначив, що позивач не надав оригіналу розписки ОСОБА_2 про отримання коштів, хоча позивач у позовній заяві вказував, що оригінал розписки надасть суду в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того саму роду і такої самої якості.

Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Як вбачається з матеріалів справи, у позивача є розписка, яка свідчить про те, що 06.11.2009 ОСОБА_2 взяв в борг у ОСОБА_1 60000 грн., які зобов'язався повернути не пізніше 09.11.2009. Оригінал цієї розписки було надано суду апеляційної інстанції в судовому засіданні (а.с. 98). Факт отримання коштів відповідачем було також підтверджено свідком ОСОБА_3, допитаним апеляційним судом. Отже, між сторонами по справі фактично виникли правовідносини договору позики.

Мотивуючи відмову у задоволенні позову суд також зазначив, що відповідач одержання грошей заперечив і подав суду докази, за яких вбачається, що укладення договору позики є фіктивним, оскільки цією розпискою приховано зобов'язання, які позивач мав не з відповідачем, а з п/п «Карпати» і його власником ОСОБА_5 з приводу поставок деревини. Також суд зазначив, що з показань свідків ОСОБА_6, ОСОБА_5, пояснень ОСОБА_7 вбачається, що відповідач дав розписку різного змісту не з власної волі, а під впливом психічного насильства. Крім того суд зазначив, що правові наслідки фіктивного правочину та правочину, вчиненого під впливом насильства, передбачені ст.ст. 231, 234 ЦК України, тобто такі правочини є недійсними.

Проте тими ж статтями 231 та 234 ЦК України передбачено, що недійсними відповідні правочини визнаються судом, тобто вони є оспорюваними. Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідач із позовом про визнання недійним договору позики, що був укладений між сторонами 06.11.2009, до суду не звертався, а тому суд першої інстанції безпідставно вважав укладений між сторонами договір позики недійсним.

Відповідно до ст. 1051 ЦК позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Письмова розписка є належним доказом, що свідчить про укладення сторонами договору позики. Безгрошовість договору може бути підтверджена лише належними і допустимими доказами.

Проте суд першої інстанції дійшов висновку, що розписка була написана ОСОБА_2 під тиском психічного насильства з боку позивача, за відсутності належних та допустимих доказів.

За наявності розписки, яка свідчить про існування грошових зобов'язань відповідача перед позивачем,судова колегія не бере до уваги пояснення представника третьої особи ПП «Карпати», що цією розпискою приховано зобов'язання, які позивач мав з п/п «Карпати» і його власником ОСОБА_5 з приводу поставок деревини. Не заперечуючи існування відповідних відносин щодо поставок деревини із ПП «Карпати», позивач зазначав, що за відповідну партію деревини розрахунок було проведено, а розписка ОСОБА_2 стосується суто його особистих зобов'язань перед позивачем. Таке твердження відповідачем спростовано не було. Надана представником третьої особи товарно-транспортна накладна від 06.11.2009 (а.с.114) не може бути прийнята як підтвердження позиції відповідача, оскільки з неї не вбачається господарських відносин між позивачем та ПП «Карпати», а вартість продукції вказана 49500 грн., натомість відповідачем складено розписку на суму 60000 грн. Так само не можуть бути взяті до уваги як погашення заборгованості відповідача надані представником третьої особи банківські квитанції від 25.11.2009 та від 04.12.2009 про перерахунок позивачеві коштів, оскільки відправником коштів зазначено ОСОБА_8 (а.с.115-116)

Таким чином, суд першої інстанції безпідставно відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Як вказував позивач, відповідач боргує йому 25000 гривень. Проте у матеріалах справи міститься копії квитанцій, відповідно до яких ОСОБА_2 27.08.2010 та 22.09.2010 направляв позивачу кошти - 7660 грн. та 8000 грн., відповідно (а.с.28). У квитанціях міститься повідомлення, що операція не пов'язана зі здійсненням підприємницької та інвестиційної діяльності, тому судова колегія не бере до уваги пояснення позивача, що ці кошти були направлені в рахунок заборгованості ПП «Карпати» перед позивачем, а вважає це поверненням відповідачем частини котів в рахунок погашення заборгованості перед позивачем. Таким чином, з врахуванням вказаних сум, заборгованість відповідача перед позивачем становить 9340 грн.

Позивач просив стягнути пеню - 11568 грн., 3 % річних - 3000 грн. та 525 грн. втрат унаслідок інфляції.

Відповідно до ст. 625 ч. 2 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу із урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивачем у справі наведені відповідні розрахунки. Проте такі розрахунки не відповідають вимогам закону та обставинам справи.

Так, проводячи розрахунок інфляційних втрат, позивач зазначив індекс інфляції, що є меншим, ніж визначений Державною службою статистики України (а.с.79), а також невірно було проведено розрахунок і сума інфляційних, втрат виходячи із суми боргу 9340 грн., є більшою, ніж 525 грн. Проте, виходячи із вимог, заявлених позивачем, та з врахуванням положень ч. 1 ст. 303 ЦПК України, судова колегія вважає, що на користь позивача слід стягнути таку суму втрат внаслідок інфляції, яка визначена позивачем - 525 грн. - в межах заявлених вимог. Таким чином з відповідача слід стягнути борг за договором позики, який з урахуванням індексу інфляції становить 9865 грн.

Зважаючи на те, що борг частково було погашено, прострочка мала місце: на суму 25000 грн. - на 290 днів (з 10.11.2009 по 26.08.2010: 25000 * 3% / 365 * 290 = 595,89 грн.); на суму 17340 грн. - на 26 днів (з 27.08.2010 по 21.09.2010: 17340 * 3% / 365 * 26 = 37,05 грн.); на суму 9340 грн. - на 685 днів (з 22.09.2010 по 06.08.2012 - позовну заяву було складено 7 серпня 2012 року - 9340 * 3% / 365 * 685 = 525,85 грн.). Отже, за прострочку сплати боргу 3 % річних від простроченої суми становить 1158,79 грн., які слід стягнути з відповідача.

Вимога про стягнення пені задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Пенею є вид неустойки, якою забезпечується виконання зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, розмір неустойки встановлюється договором або актом цивільного законодавства (ст.ст. 546- 550 ЦК України). Позивач просив стягнути пеню в розмірі 11568,00 грн., розрахованому виходячи з подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період прострочення. Між тим, подана позивачем розписка, що підтверджує укладення договору позики, не містить умов щодо забезпечення зобов'язання пенею, визначення розміру пені і порядку її застосування. Обґрунтування цієї вимоги положеннями Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» (543/96-ВР) не можуть бути прийняті до уваги, оскільки суб'єктами правовідносин, які регулює цей закон, є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, а тому до правовідносин, що склались між сторонами даної справи, цей закон не підлягає до застосування.

Зважаючи на викладене судова колегія вважає, що рішення суду першої інстанції слід скасувати через невідповідність висновків суду обставинам справи і неправильне застосування норм процесуального та матеріального права (п.п.3,4 ст. 309 ЦПК України), та ухвалити нове рішення, яким частково задовольнити позов ОСОБА_1 - стягнути на його користь з відповідача 9865 грн. - борг за договором позики з урахуванням індексу інфляції, та 1158,79 грн. - 3 % річних за прострочку виконання грошового зобов'язання, а всього 11023,79 грн.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові ви трати, і у разі часткового задоволення позову судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Позивачем було сплачено судовий збір при зверненні до суду першої інстанції в сумі 400,94 грн. (а.с.2) та 200,47 грн. при поданні апеляційної скарги (а.с.60). Оскільки позовні вимоги задоволені частково, то з відповідача слід стягнути на користь позивача витрати по оплаті судового збору в сумі 397 грн.

Також з відповідача слід стягнути на користь позивача витрати на правову допомогу в сумі 900 грн. Так, згідно квитанції до прибуткового касового ордеру № 318 від 07.08.2012 позивачем було сплачено адвокату ОСОБА_9 3000 грн. за надання правової допомоги (а.с.119). Згідно угоди клієнт сплачує гонорар в сумі 300 грн. за одне судове засідання чи за підготовку одного процесуального документа (а.с.31). В судовому засіданні апеляційного суду позивачем та його представником було заявлено клопотання про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу в сумі 900 грн., оскільки адвокат ОСОБА_9 брав участь у трьох судових засіданнях - одне в суді першої інстанції та два судових засідання в суді апеляційної інстанції.

Підстав для стягнення з відповідача 1050 грн. витрат на паливо як витрат, пов'язаних із явкою до суду, судова колегія не вбачає, оскільки такі належним чином не доведені - не надано відповідного розрахунку витрат пального на відповідний пробіг.

Керуючись ст. 304, п.2 ч.1 ст. 307, п.3,4 ч. 1 ст. 309, ст. ст. 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

рішення Міжгірського районного суду від 30 жовтня 2012 року - скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 9865 (дев'ять тисяч вісімсот шістдесят п'ять) гривень - борг за договором позики з урахуванням індексу інфляції, 1158 (одну тисячу сто п'ятдесят вісім) гривень 79 коп. - 3 % річних за прострочку виконання грошового зобов'язання, а всього 11023 (одинадцять тисяч двадцять три) гривні 79 коп., 397 грн. судового збору та 900 грн. витрат на правову допомогу.

В задоволенні решти вимог відмовити.

рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.