розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання такими, що втратили право користування квартирою та виселення без надання іншого жилого приміщення, за апеляційною скаргою державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" (далі - Підприємство) на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 червня 2010 року,

У січні 2008 р. Підприємство звернулося до суду з вищеназваним позовом, який уточнило у липні цього ж року, і на підставі ст. ст. 98, 109, 124, 125 ЖК України просило визнати такими, що втратили право користування у сімейному гуртожитку - квартирою АДРЕСА_2 (далі - Квартира) ОСОБА_4, ОСОБА_5, їх неповнолітнього сина ОСОБА_7, 1997 року народження, ОСОБА_8 та виселити їх з вказаної квартири без надання іншого жилого приміщення, посилаючись на те, що у листопаді - грудні 2003 р. ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_7 поселилися та зареєструвалися у квартирі без дозволу адміністрації та профкому Підприємства. Під час вирішення питання щодо підстав їх проживання у грудні 2006 р. ОСОБА_4 був прийнятий на роботу на підприємство, у зв'язку з чим адміністрація підприємства погодилася з їх проживанням на період роботи. У січні 2007 р. ОСОБА_4 з роботи було звільнено. Цього ж року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розірвано, після чого остання мешкає за іншою адресою. ОСОБА_4 співмешкає у квартирі з ОСОБА_8

Відповідачі ОСОБА_4, ОСОБА_6 у судовому засіданні позов не визнали. ОСОБА_4 пояснив, що проживає у спірній квартирі, у якій зареєстрований. Крім нього в квартирі проживають ОСОБА_6, з якою він уклав у 2009 р. шлюб, та його неповнолітній син від першого шлюбу з ОСОБА_5 - ОСОБА_7, 1997 року народження. Іншого житла у них немає.

Відповідачка ОСОБА_5 у судове засідання не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.

Представник Приморської районної адміністрації Одеської міської ради заперечувала проти задоволення позову, посилаючись на те, що у спірній квартирі зареєстрована неповнолітня дитина, як і інші відповідачі, іншого житла у неї немає, а тому не може бути виселена із квартири без надання іншої жилої площі.

рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 червня 2010 року (а. с. 136 – 140) в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі Підприємство просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на те, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Порушені ст. ст. 47, 48, 98, 124 ЖК України.

Відповідачі апеляційну скаргу не визнали, пояснивши, що ОСОБА_4 проживає у спірній квартирі з неповнолітнього віку, спочатку із своїми батьками, а потім самостійно. Після укладання з ним шлюбу у квартирі почала проживати ОСОБА_5, а потім і їх син - ОСОБА_4. На час розгляду справи у квартирі мешкає він, його син - ОСОБА_4 та ОСОБА_8 Всі вони, за виключенням ОСОБА_8 зареєстровані у спірній квартирі.

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення осіб, які з’явилися у судове засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

Статтями 213, 214 ЦПК передбачено, що рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалене судом першої інстанції рішення зазначеним вимогам не відповідає.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, керуючись ст. 109 ЖК, ст. ст. 1, 19 Закону України від 04.09.08 р. № 500-VІ "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", виходив з того, що ОСОБА_4, ОСОБА_5 зареєстровані та проживають у гуртожитку більше ніж п'ять років - з початку 2003 року. ОСОБА_4 зареєстрований у квартирі, яку було надано у 2003 р. його вітчиму ОСОБА_9, членом родини якого він являвся. Відповідачка ОСОБА_8 на час розгляду справи є членом родини ОСОБА_4 - його дружиною. Іншого власного житла усі вони не мають. Ст. 19 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" забороняється виселення, переселення, відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону (500-17) , без попереднього надання їм (їх сім'ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей, на підставі рішення, прийнятого відповідно до частини першої статті 20 цього Закону. Гуртожиток, в якому мешкають відповідачі, не перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей, і питання про виселення відповідачів ставиться з інших підстав (а. с. 138 - 139).

Колегія суддів вважає, що погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна. Суд першої інстанції дійшов цього висновку з порушенням норм матеріального та процесуального права, при їх невідповідності обставинам справи.

Стаття 213 ЦПК вимагає від суду повно та всебічно з'ясувати обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідити всі докази в їх сукупності.

Судом встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_2 (а. с. 9 - 11, 58). На підставі досягнутої домовленості між підприємством та ОСОБА_9, оскільки останній працював у військовій прокуратурі Одеського гарнізону і не був працівником підприємства, та виданого підприємством службового посвідчення № 594 на право зайняття службової жилої площі від 05.06.03 р. (а. с. 8) ОСОБА_9 - вітчиму ОСОБА_4 (шлюб із ОСОБА_10 було зареєстровано 18.11.95 р. (а. с. 55) була надана кімната у вказаному сімейному гуртожитку, який зареєструвався у кімнаті 09.06.03 р.. Кімната була надана тимчасово - з 05.06.03 р. по 05.06.05 р. У зв'язку із переїздом на інше місце проживання у м. Полтаву останній виселився з гуртожитку та знявся з реєстраційного обліку 11.08.03 р. (а. с. 14). За згодою ОСОБА_9 ОСОБА_4 був зареєстрований у спірній кімнаті як член родини вітчима - 19.11.03 р. (а. с. 15, 56), а ОСОБА_5, як дружина ОСОБА_4 разом із їх сином ОСОБА_11, - 03.12.03 р. (а. с. 16). Після звільнення кімнати ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_7 залишилися проживати та бути зареєстрованими у спірній кімнаті (а. с. 162), однак комунальних платежів не сплачували, у зв'язку із чим виникла заборгованість по їх сплаті у сумі - 1611,02 грн. (а. с. 13). Після розірвання шлюбу з ОСОБА_4 ОСОБА_5 зареєструвала 11.12.09 р. шлюб з ОСОБА_12 (а. с. 126), проживає остання за адресою - АДРЕСА_1 (а. с. 36). У зв'язку з тим, що ОСОБА_9 знявся з реєстрації і звільнив спірну кімнату у гуртожитку, та з метою вирішення питання щодо підстав проживання ОСОБА_4 з членами його родини у гуртожитку, 12.12.06 р. підприємство уклало з ОСОБА_4 трудовий договір про прийом останнього на роботу формувальником у формувальний цех підприємства з місячним випробувальним терміном (а. с. 19). 13.01.07 р. ОСОБА_4 було звільнено з роботи за ст. 28 КЗпП, як такого, що не витримав випробування (а. с. 20). Наказ про своє звільнення ОСОБА_4 не оскаржив. ОСОБА_6 почала проживати у гуртожитку разом з ОСОБА_4 без дозволу підприємства з 2007 р. (а. с. 6, 7, 17, 18). Шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_8 було зареєстровано 10.01.09 р. (а. с. 127).

На підставі встановленого, колегія суддів вважає, що між сторонами склалися житлові правовідносини з приводу користування працівником підприємства, членами його родини, житлом у гуртожитку. Вказані правовідносини врегульовані відповідними законодавчими нормами, які містяться у Конституції України (254к/96-ВР) , Житловому Кодексі України (5464-10) .

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За правилами ч. 2 ст. 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законодавством.

Відповідно до ст. ст. 127 - 132 ЖК для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнанні для цієї мети жилі будинки. Порядок надання жилої площі в гуртожитках визначається законодавством. Жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи чи організації та відповідного профспілкового комітету. Порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається законодавством, відповідно до якого затверджується Примірне положення про гуртожитки. Сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою.

Затвердженим постановою Ради Міністрів України від 03.06.86 р. № 208 (208-86-п) Примірним положенням про гуртожитки передбачено, що гуртожитки призначаються для проживання робітників, а також інших громадян у період роботи (п. 2). Право користування жилою площею у гуртожитках при тимчасовій відсутності зберігається за громадянами, які вибули з гуртожитку у зв'язку із призовом на дійсну військову строкову службу, а також офіцерами, які вибули з нього у зв'язку з призовом із запасу на дійсну військову службу (п. 13). Громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей, а вселення інших членів сім'ї допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету та письмової згоди членів сім'ї громадянина, які проживають разом з ним (п. 17). Сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку із роботою (п. 40).

Згідно із ст. ст. 150, 160, 180 СК батьки зобов'язані забезпечити належні умови проживання дитини. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно ст. 3, ч. 3 ст. 10, ст. 30 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Сторонами по справі в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Виходячи з встановленого та вищевказаних положень законодавства колегія суддів приходить до висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково - в частині виселення з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення. Доводи апелянта в цій частині є обґрунтованими. У ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7 право користування житлом у гуртожитку припинилося вперше у 2003 р., оскільки ОСОБА_9, який вселився у гуртожиток і після вселення якого туди вселилися інші особи, звільнив кімнату, а тому відповідачі також повинні були звільнити кімнату у гуртожитку. Цих висновків суду не змінюють обставини проживання ОСОБА_4 у гуртожитку починаючи з 1995 р. (а. с. 60 - 61), оскільки його право на проживання у гуртожитку було похідним від права проживання у цьому гуртожитку його батьків - ОСОБА_9, ОСОБА_10

У грудні 2006 р. у ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7 виникло право користування гуртожитком, як у працівника підприємства та членів його родини, однак воно припинилось у січні 2007 р. у зв'язку із звільненням ОСОБА_4 за ст. 28 КЗпП, як такого, що не витримав випробування (ч. 1 ст. 132 ЖК, п. 40 Примірного положення про гуртожитки (208-86-п) ). У ОСОБА_6 право користування гуртожитком взагалі не виникло, оскільки згоди на її проживання у гуртожитку адміністрація підприємства не надавала, проживати у гуртожитку разом з ОСОБА_4 вона почала після звільнення останнього з роботи.

Вимоги позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом у гуртожитку не підлягають задоволенню, оскільки Примірне положення про гуртожитки (п. 13) чітко вказує за якими особами зберігається житло у гуртожитку у разі їх тимчасової відсутності. Главою 4 ЖК (5464-10) не передбачено, що до користування гуртожитками застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, в тому числі, і правила ст. 71 ЖК.

Суд першої інстанції порушив вимоги вищевказаних норм матеріального та процесуального права. Не було дано повної, обґрунтованої оцінки всім наявним в матеріалах справи доказам в їх сукупності, висновки суду не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення спору. Пославшись в рішенні на ст. 19 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", суд першої інстанції не звернув уваги на положення ч. 1 ст. 1 цього ж Закону про те, що сфера дії цього Закону (500-17) поширюється на громадян, які тривалий час (не менше п'яти років) зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, але на законних підставах.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 307, п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог. Підставою для ухвалення нового рішення суду є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального або процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, порушені норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції необхідно скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову тільки в частині виселення відповідачів з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення.