ВІЙСЬКОВА КОЛЕГІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 30.05.2000
(Витяг)
Рішення суду скасовано у зв'язку з порушенням норм
матеріального і процесуального права. Питання стягнення заподіяної
матеріальної чи моральної шкоди має вирішуватись не в порядку,
передбаченому гл. 31-А ЦПК України ( 1501-06 ) (1501-06)
, а тільки в порядку
позовного провадження. При розгляді справи суд зобов'язаний
з'ясувати всі обставини, що мають істотне значення для правильного
вирішення справи, як цього вимагає ст. 15 ЦПК. Суд не взяв до
уваги вимоги ст. 36 Тимчасового положення про проходження
військової служби особами офіцерського складу (затверджене Указом
Президента України від 13 травня 1993 р. N 174/93 ( 174/93 ) (174/93)
,
згідно з якими переведення офіцера на рівноцінну посаду
проводиться з урахуванням його побажань
У січні 2000 р. офіцер К. звернувся до військового суду
Південного регіону зі скаргою, в якій просив визнати
неправомірними накази командувача військами Південного
оперативного командування (далі - ПОК) від 30 листопада 1999 р.
N 353 та від 18 грудня 1999 р. N 0225 про звільнення його із
займаної посади і зобов'язати відповідних посадових осіб направити
вищестоящому командуванню подання про призначення його на посаду
заступника командира військової частини з виховної роботи.
В березні 2000 р. К. подав до суду письмове доповнення до
зазначеної вище скарги, в якому відмовлявся від заявленої раніше
вимоги про направлення подання про призначення його на посаду
заступника командира полку з виховної роботи у зв'язку з поданням
рапорту на звільнення з військової служби і просив суд зобов'язати
відповідних посадових осіб виплатити йому недоодержане грошове
утримання в сумі 529 грн. 50 коп. у зв'язку з незаконним
звільненням його із займаної посади і виведенням у розпорядження
командувача військами ПОК.
На думку скаржника, неправомірність зазначених наказів
полягає в тому, що після переведення частини на новий штатний
розпис командувач усупереч висновку атестаційної комісії без
достатніх на те підстав не призначив його на рекомендовану
комісією посаду заступника командира військової частини з виховної
роботи, яка залишилася після переформування частини. Наказом від
18 грудня 1999 р. N 0225 його було безпідставно звільнено із
займаної раніше посади і зараховано в розпорядження командувача
військами ПОК. К. вважав, що цим порушено його права
військовослужбовця.
Рішенням військового суду Південного регіону від 21 березня
2000 р. К. було відмовлено в задоволенні заявлених ним вимог. Таке
рішення суд мотивував тим, що раніше займана К. посада була
ліквідована директивою Міністра оборони України. К. пропонувались
інші посади, від яких він відмовився, у зв'язку з чим командувач
військами ПОК обгрунтовано звільнив його із займаної посади і
зарахував у своє розпорядження. За таких обставин суд дійшов
висновку, що командувач діяв правомірно, в межах своїх повноважень
і не порушив прав заявника.
У касаційній скарзі К. просив скасувати рішення суду і
направити справу на новий розгляд. На обгрунтування своїх вимог
він послався на те, що суд не дав правильної юридичної оцінки діям
командувача військами ПОК, який, на думку скаржника, безпідставно
звільнив його із посади заступника командира бригади з виховної
роботи у зв'язку з переведенням частини на новий штатний розпис,
чим порушив його права військовослужбовця.
Крім того, в касаційній скарзі К. зазначив, що заявлена ним
вимога зобов'язати відповідних посадових осіб виплатити йому
різницю між належним йому до виплати та фактично виплаченим
грошовим забезпеченням у зв'язку з незаконним звільненням із
посади не була предметом розгляду суду.
Перевіривши матеріали справи та доводи скарги, військова
колегія Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила з
таких підстав.
Згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що
містяться в п. 17 постанови від 3 грудня 1997 р. N 13
( v0013700-97 ) (v0013700-97)
"Про практику розгляду судами справ за скаргами на
рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у
сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи
громадян", справи за скаргами на неправомірні рішення, дії чи
бездіяльність суб'єктів оскарження, в яких одночасно пред'явлено
вимоги про стягнення за подіяної цими рішеннями, діями або
бездіяльністю матеріальної чи моральної шкоди (ст. 56 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, ст. 25 Закону від 2 жовтня 1996 р. "Про
звернення громадян" ( 393/96-ВР ) (393/96-ВР)
, розглядаються в порядку
позовного провадження.
У письмовому доповненні до скарги К. зазначив, що внаслідок
неправомірного звільнення його з раніше займаної посади та
зарахування в розпорядження командувача військами ПОК було
порушено його право на одержання грошового утримання в повному
обсязі, у зв'язку з чим йому недовиплачено суму в розмірі 529 грн.
50 коп. Тому скаржник просив зобов'язати відповідних посадових
осіб провести перерахунок грошового забезпечення і виплатити цю
суму.
За таких обставин суд повинен був відповідно до ч. 7 ст.
248-6 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
залишити скаргу без розгляду і роз'яснити
заявнику його право на пред'явлення позову на загальних підставах.
У разі подання К. із до держанням вимог статей 137, 138 ЦПК
належно оформленої позовної заяви суддя повинен був постановити
ухвалу про об'єднання скарги та позову в одне провадження, після
чого розглянути заявлені вимоги по суті в порядку позовного
провадження, але цього зроблено не було.
Крім того, всупереч вимогам статей 178 і 180 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
у судовому засіданні головуючий не доповів про обставини, що
стосуються додаткових вимог К" не вислухав пояснень осіб, які
брали участь у справі, по суті цих вимог і розглянув скарги К. у
порядку гл. 31-А ЦПК, а не позовного провадження.
При розгляді справи суд також неповно з'ясував обставини, що
мають істотне значення для правильного її вирішення, чим порушив
вимоги ст. 15 ЦПК ( 1501-06 ) (1501-06)
, а його висновки не відповідають
фактичним обставинам справи.
Так, у матеріалах справи немає доказів того, що раніше
займана К. посада була ліквідована, як це визнав установленим суд.
Із матеріалів справи вбачається, що К. проходив військову
службу у військовій частині на посаді заступника командира частини
з виховної роботи - начальника відділення. Згідно з витягами з
директиви Міністра оборони України від 28 грудня 1998 р.
N 115/1/0630 "Про проведення організаційних заходів у Збройних
Силах України у 1999 році" та із наказів командира військової
частини від 30 листопада 1999 р. N 668 і від 16 грудня 1999 р.
N 13 зазначена частина не розформовувалася, а переводилася на
новий штатний розпис. При цьому посада заступника командира
частини з виховної роботи - начальника відділення, яку раніше
займав К., ліквідована не була.
Відомості про те, що ця посада після переведення частини на
новий штатний розпис була запропонована К., але він від неї
відмовився, як це стверджували в судовому засіданні свідки Ш., Щ.
і П., не відповідають дійсності та спростовуються самим фактом
звернення К. зі скаргою, в якій порушено питання про незаконне
звільнення його із цієї посади. Зазначені обставини не були
прийняті судом до уваги при вирішенні скарги К.
Згідно з ч. 3 ст. 248-7 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
суд постановлює
рішення про відмову в задоволенні скарги, якщо оскаржувані рішення
чи дії було вчинено відповідно до закону, в межах повноважень
державного органу, юридичної або посадової особи і права чи
свободи заявника не було порушено.
Стверджуючи в рішенні те, що діями командувача військами ПОК
не були порушені права К., гарантовані Конституцією України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та Законом від 20 грудня 1991 р. "Про соціальний і
правовий захист військово службовців та членів їх сімей"
( 2011-12 ) (2011-12)
, суд не дав належної оцінки викладеним нижче
обставинам.
Зі складеної командиром військової частини атестації від 10
листопада 1999 р. вбачається, що К. за час проходження служби на
посаді заступника командира частини з виховної роботи в цілому
характеризується позитивно, як грамотний і досвідчений офіцер, що
вміло керує соціальним та психологічним забезпеченням планів
бойової та мобілізаційної підготовки, стежить за виконанням рішень
командира частини з питань виховної роботи. За підсумками роботи
за 1999 р. особисто К. оцінюється на "добре", а стан дисципліни в
частині - на "задовільно". Виходячи з наведеного командир частини
дійшов висновку про те, що К. відповідає займаній посаді й гідний
призначення на посаду заступника командира частини з виховної
роботи за новим штатним розписом.
Із таким висновком командира погодилися заступник командувача
військами з виховної роботи - начальник управління виховної роботи
ПОК, атестаційна комісія підрозділу штабу (протокол від 22
листопада 1999 р. N 8) і атестаційна комісія ПОК (протокол від 29
листопада 1999 р. N 17).
Будь-яких даних про те, що К. не відповідав займаній посаді,
у зв'язку з чим не може бути залишений на ній у зв'язку з
переведенням частини на новий штатний розпис, у матеріалах справи
немає. Не наведено таких даних ні в поясненнях представника
командувача військами ПОК, ні в показаннях свідків Ш., Щ. та П.,
оскільки дана обставина судом взагалі не досліджувалась.
У судовому засіданні також не перевірялося твердження К. про
те, що причиною його звільнення була помста командування ПОК за
те, що він вказував їм на незаконне використання солдат і техніки
частини в їхніх особистих цілях, що підтверджується приєднаними до
справи поясненнями К.Р. та Б.
Крім того, при вирішенні скарги К. судом не було прийнято до
уваги, що згідно зі ст. 36 Тимчасового положення про проходження
військової служби особами офіцерського складу (затверджене Указом.
Президента України від 13 травня 1993 р. N 174/93 ( 174/93 ) (174/93)
та п.
34 Інструкції про порядок застосування в Збройних Силах України
Тимчасового положення про проходження військової служби особами
офіцерського складу (введена в дію наказом Міністра оборони
України від 30 червня 1993 р. N 141) переміщення осіб офіцерського
складу з вищих посад на нижчі в разі проведення організаційних
заходів (у даному випадку - переведення військової частини на
новий штатний розпис) провадиться прямими начальниками в межах
наданих їм прав, якщо немає можливості призначити їх на рівноцінну
посаду у відповідному виді Збройних Сил України з урахуванням
побажань офіцерів.
За таких обставин твердження суду про те, що командувач
військами ПОК діяв відповідно до закону і не порушив прав К., не
може бути визнано законним та обгрунтованим.
Виходячи з наведеного військова колегія Верховного Суду
України касаційну скаргу К. задовольнила, рішення військового суду
Південного регіону скасувала і направила справу на новий розгляд
до того ж суду в іншому складі.
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 5 (21), 2000 р.