ВІЙСЬКОВА КОЛЕГІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
 
                           У Х В А Л А
 
 від 23.11.99
 
 
 
 
 
 
                             (Витяг)
 
     Неврахування суддею  окремих  указів  Президента  України   і
постанов   Пленуму   Верховного  Суду  України  потягло  за  собою
скасування його ухвали про відмову в прийнятті позову  громадянина
до провадження суду
 
     У липні 1999 р. С. звернувся до військового суду Центрального
регіону з позовом до Міністерства оборони України,  в якому просив
зобов'язати відповідача виконати міжнародні договірні зобов'язання
та відшкодувати заподіяну їх невиконанням моральну  шкоду  в  сумі
125 тис.  грн.  Свої вимоги позивач мотивував тим, що Міністерство
оборони не надало йому житла,  кошти  на  будівництво  якого  були
передбачені  Угодою  від  22  грудня 1992 р.  між Урядом України і
Урядом Російської Федерації щодо реалізації на  території  України
програми  житлового  будівництва для виведених з Німеччини органів
управління, частин   та   підрозділів   Західної   групи    військ
( 643_031 ) (643_031)
        . У зв'язку з цим С. просив суд зобов'язати відповідача
надати йому або квартиру,  еквівалентну тим квартирам, що згідно з
положеннями зазначеної Угоди будувалися за кошти ФРН,  або грошову
компенсацію для придбання такого житла.  Крім того, позивач просив
відшкодувати заподіяну ненаданням житла моральну шкоду.
     Суддя військового  суду  Центрального  регіону  ухвалою   від
1 липня 1999 р.  на підставі ст. 136 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
         відмовив С. у
прийнятті його позову,  мотивуючи це тим, що на час подання позову
вже  було  прийнято  судове  рішення,  яке  набрало законної сили,
постановлене за спором між тими ж сторонами, про той самий предмет
і з тих же підстав,  а також тим, що питання, пов'язані з наданням
житла громадянам, не підвідомчі судам.
     У касаційній   скарзі   С.,  посилаючись  на  те,  що  суддею
військового суду Центрального регіону необгрунтовано звужено  його
вимоги  до  Міністерства  оборони,  у  зв'язку  з чим безпідставно
відмовлено в прийнятті його позову,  просив  визнати  постановлену
ухвалу від 1 липня 1999 р.  незаконною і скасувати її та направити
справу на новий розгляд.
     Перевіривши матеріали  справи  й  доводи  касаційної  скарги,
військова колегія Верховного Суду України задовольнила цю скаргу з
таких підстав.
     Згідно з п.  3 ст.  136 ЦПК ( 1502-06  ) (1502-06)
          суддя  відмовляє  в
прийнятті  позовної  заяви,  якщо є постановлене рішення суду,  що
набрало законної сили,  за спором між тими ж  сторонами,  про  той
самий предмет і з тих же підстав.
     Як вбачається з матеріалів справи,  С.  у липні 1999 р. подав
позов до Міністерства оборони України, вважаючи, що саме цей орган
повинен нести   відповідальність   за   невиконання    міжнародних
зобов'язань,   взятих   на   себе   Урядом   України.   Рішення  ж
Дніпропетровського гарнізонного суду від 16 вересня  1998  р.,  на
яке  послався  суддя,  відмовляючи  заявникові у прийнятті позову,
постановлено  за  спором  між  С.  та  Дніпропетровським  обласним
військовим комісаріатом,  тобто між іншими сторонами.  Посилання в
ухвалі   судді   на   те,  що  обласний  військовий  комісаріат  є
структурним  підрозділом зазначеного міністерства, як на свідчення
того,  що  ці  організації є однією і тією ж стороною у справах, є
безпідставним.
     Відповідно до    Положення    про    військові    комісаріати
(затверджене Указом  Президента  України  від  15  лютого  1994 р.
N 48/94) вони лише утворюються Міністерством  оборони,  але  не  є
його структурними підрозділами. Крім того, згідно з п. 7 згаданого
Положення    обласний     військовий     комісар     безпосередньо
підпорядковується   командуючому  військами  та  начальнику  штабу
військового округу (оперативного командування).
     У п.   1   Положення   про   Міністерство   оборони   України
(затверджене Указом Президента  України  від  21  серпня  1997  р.
N 888/97) зазначено, що назване міністерство є центральним органом
виконавчої влади,  а тому як за обсягом наданих повноважень, так і
за  правовим  статусом  не  може  бути  визнано  однією  і  тією ж
організацією з військовим комісаріатом,  а  відтак  -  і  тотожною
стороною у справах цієї категорії.
     Не грунтується на законі й твердження в ухвалі судді про  те,
що питання,  пов'язані з наданням житла громадянам,  не підвідомчі
судам, оскільки   згідно   зі   ст.   124   Конституції    України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
         юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини,
що виникають у державі,  а тому судам  підвідомчі  всі  спори  про
захист  порушених  прав  та  свобод  громадян.  Таке  ж  положення
відтворено і в п.  8 постанови Пленуму Верховного Суду України від
1 листопада  1996  р.  N  9  ( v0009700-96  ) (v0009700-96)
          "Про  застосування
Конституції України при здійсненні правосуддя".
     Крім того,  постановою Пленуму Верховного  Суду  України  від
25 травня 1998 р.  N 15 ( v0015700-98  ) (v0015700-98)
          "Про  внесення  змін  і
доповнень  у  деякі  постанови  Пленуму  Верховного Суду України в
цивільних справах" положення про непідвідомчість  судам  спорів  з
питань надання громадянам, що потребують поліпшення житлових умов,
жилих приміщень,  на яке послався суддя в ухвалі, було виключено з
постанови Пленуму  Верховного  Суду  України від 12 квітня 1985 р.
N 2 ( v0002700-85 ) (v0002700-85)
         "Про деякі  питання,  що  виникли  в  практиці
застосування судами Житлового кодексу України".
     Враховуючи наведене,   військова   колегія   Верховного  Суду
України визнала,  що за  таких  обставин  суддя  військового  суду
Центрального регіону всупереч вимогам ст.  136  ЦПК  ( 1502-06  ) (1502-06)
        
безпідставно відмовив С. у прийнятті позовної заяви, а тому ухвалу
судді від 1 липня 1999 р.  скасувала і направила позов С. на новий
розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.
 
 Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 2(18), 2000 р.