РIШЕННЯ
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 жовтня 2006 року м. Донецьк
Апеляційний суд Донецької області у складі головуючого:
Краснощокової Н.С., суддів: Стратіло В.I., Резникової Л.В., при
секретарі Кошмак Т.С.,
з участю представника відповідача ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні у приміщенні
апеляційного суду в місті Донецьку справу за апеляційною скаргою
Державного науково-дослідного інституту теплоенергетики (далі
ДНДIТЕ) на рішення Центрально-Міського районного суду міста
Горлівки від 18 квітня 2006 року у справі за позовом ОСОБА_1 до
ДНДIТЕ про стягнення заборгованості по заробітній платі,
середнього заробітку за час затримки розрахунку і відшкодування
моральної шкоди, -
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Горлівки від
18 квітня 2004 року частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 до
ДНДIТЕ (далі відповідач) про стягнення заборгованості із
заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку
і відшкодування моральної шкоди.
За цим рішенням суд стягнув з відповідача на користь позивача
заборгованість із заробітної плати у розмірі 3248,55 грн., тоді як
позивач просив стягнути 4881 грн.. Суд також стягнув середній
заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 11868,36 грн. без
утримання податків та обов'язкових платежів, та відмовив у
задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди у зв'язку з
пропуском строку позовної давності.
Ухвалюючи таке рішення, суд виходи з того, що позивач
працював у відповідача на різних посадах 09.08.2004 року був
звільнений за ст. 36 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
. У день звільнення
відповідач не сплатив йому належну від підприємства суму - 4873,
09 грн., з якою позивач згоден. На час розгляду справи позивачеві
сплачена заборгованість у розмірі 1624,54 грн. Сума несплаченої
заборгованості становить 3248,55 грн.
Посилаючись на ст.116 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
, суд стягнув з
відповідача вказану суму.
Крім того, суд першої інстанції посилався на ст.117 КЗпП
( 322-08 ) (322-08)
і зазначив, що підлягає стягненню середній заробіток за
весь час затримки розрахунку, визначивши його у розмірі 11868,36
грн., провівши відповідний розрахунок.
Посилаючись на ст. 233 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
, суд відмовив
у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, яку
позивач визначив у розмірі 1000 грн., посилаючись на те, що
позивач пропустив тримісячний строк для звернення до суду за
захистом порушеного права.
У апеляційній скарзі відповідач вказує, що вважас рішення в
частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час
затримки розрахунку необгрунтованим і таким, що порушує норми
чинного законодавства.
При цьому апелянт посилався на те, що 28 вересня 2001 року
наказом Міністерства палива та енергетики України НОМЕР_1 позивач
був призначений виконуючим обов'язки директора Державного
науково-дослідного інституту
теплоенергетики м. Горлівки. Від цієї ж дати між
Міністерством палива та енергетики
України в особі Державного секретаря ОСОБА_3 і ОСОБА_1 було
укладено
контракт, за яким на посаду директора інституту був
призначений позивач. Згідно з
п.7 Контракту від 28.09.2001 р. позивач зобов'язаний був
забезпечити погашення
заборгованості по заробітній платі до кінця 2001 року , а у
додатковій угоді за
умовами контракту термін погашення заборгованості по
заробітній платі ( за її
наявності) працівникам підприємства встановлювався до
01.07.2002 року. Однак
заборгованість по заробітній платі погашена не була. Більше
того заборгованість по
заробітній платі самого позивача виникла і збільшилась в
момент його керівництва,
оскільки дія контракту продовжувалась до 28.09.2004 року.
Це свідчить про те, що відповідальним за погашення
заборгованості по
заробітній платі у даному випадку є сам позивач, дії якого
щодо порушення норм
трудового законодавства носять кримінальний характер. На
підтвердження цього
апелянт посилався на кримінальну справу, що розглядається у
суді про звинувачення
позивача у безпідставній невиплаті заробітної плати та
заборгованості по заробітній
платі, незаконному продажу державного майна та незаконних
операціях з векселями.
Апелянт також посилався на те, що судом першої інстанції не
була прийнята до
уваги мирова угода, укладена 16.01.2006 року між відповідачем
та позивачем з метою
врегулювання спору. Вважає, що у порушення ст. 175 ч.4 ЦПК
України ( 1618-15 ) (1618-15)
судом не було
постановлено ухвалу про закриття провадження у справі у
зв'язку з укладенням
мирової угоди, не зважаючи на те, що відповідачем згідно з
умовами мирової угоди 13
лютого 2006 року здійснено погашення першої частки
заборгованості у розмірі
1624,54 грн..
Апелянт просив рішення суду першої інстанції скасувати та
постановити ухвалу
про закриття провадження у справі у зв'язку з укладенням
мирової угоди.
Від позивача надійшли письмові заперечення на скаргу, де
йдеться про її відхилення і залишення рішення суду без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін,
перевіривши матеріали
справи та обговоривши доводи апеляційної скарги в межах
оскарження, апеляційний
суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому
задоволенню, а рішення суду
першої інстанції підлягає скасуванню з таких підстав.
Відповідно до пп.1,4 ст. 309 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
підставами для скасування рішення суду першої інстанції і
ухвалення нового рішення або зміни рішення є неповне з'ясування
судом обставин, що мають значення для справи, порушення або
неправильне застосування норм матеріального або процесуального
права.
Судом встановлено, підтверджено матеріалами справи і
сторонами не
заперечується, що дійсно наказом Міністерства палива та
енергетики України НОМЕР_1 позивача було призначено виконуючим
обов'язки директора
ДНДIТЕ м. Горлівки і цього ж дня між Міністерством палива та
енергетики України в
особі Державного секретаря ОСОБА_3 і ОСОБА_1 було укладено
контракт, за яким позивача було призначено на посаду директора
вказаної установи з визначенням прав і обов'язків керівника.
Відповідно до наказу НОМЕР_2 позивача було звільнено з
вказаної посади на підставі п. 25 "б" Контракту та п.1 ст. 36 КЗпП
України ( 322-08 ) (322-08)
.
При звільненні відповідач не провів повний розрахунок •.
позивачем, не сплатив
належні йому суми. Згідно з довідкою, наданою підприємством
відповідача
заборгованість із заробітної плати перед позивач із
заробітної плати становила 4873 грн. 09 коп. (а.с.37)
Суд першої інстанції, стягуючи заборгованість із заробітної
плати, правильно посилався на ст. 116 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
, де
вказано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що
належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться
в день звільнення.
Визначаючи розмір заборгованості із заробітної плати, що
підлягає стягненню, суд обгрунтовано прийняв до уваги ту
обставину, що до вирішення спору відповідач добровільно сплатив
позивачу частину цієї заборгованості, а саме 1624 грн.54 коп.
Таким чином, суд першої інстанції вірно встановив, що
несплачена сума заборгованості становить 3248 грн.55 коп.
Стягуючи з відповідача на користь позивача середній заробіток
за час затримки розрахунку у сумі 11868, 36 грн., суд керувався
ст. 11 7 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
і виходив з того, що оскільки
відповідач при звільненні позивача і до розгляду справи у суді не
сплатив належні грошові кошти, тому з нього слід на користь
позивача стягнути середній заробіток за весь час затримки
розрахунку.
Між тим, з такими висновками погодитись не можна.
Відповідно до ч.I ст.117 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
в разі
невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних
звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116
цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство,
установа, організація повинні виплатити працівникові його середній
заробіток за весь час затримки розрахунку.
Суд першої інстанції не звернув увагу, що відповідно до
положень вказаної правової норми обов'язковою підставою
відповідальності власника є
склад правопорушення, який включає два юридичних фактори:
1)порушення власником чи уповноваженим ним органом строків
розрахунку при звільненні ; 2) вина власника.
З огляду на викладене суд першої інстанції не з'ясував і не
зазначив у рішенні чи встановлена вина відповідача у несвоєчасному
розрахунку з позивачем та чим вона підтверджується.
Разом з тим, суд не надав належної оцінки доводам відповідача
про те, що заборгованість із заробітної плати та неможливість її
своєчасної сплати стали можливими через протиправні дії самого
позивача, які носять кримінальний характер.
Апеляційним судом встановлено, що вироком Центрально-Міського
районного суду м. Горлівки від 21 серпня 2006 року, який набрав
чинності, позивача визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених
ст. 175 ч.1 та ст. 364 ч.2 КК України ( 2341-14 ) (2341-14)
.
У вироку суду зазначено, що внаслідок невиплати заробітної з
вини ОСОБА_1 за період з вересня 2001 року по квітень 2004 року у
працівників ДНДIТЕ виникла заборгованість із заробітної плати у
сумі 37100 грн. ОСОБА_1, діючи умисне, являючись директором
ДНДIТЕ, за наявності заборгованості із заробітної плати, маючи
можливість її часткової виплати на порушення ст.ст. 97 , 98 , 18
КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
, ст. 24 Закону України "Про оплату праці"
( 108/95-ВР ) (108/95-ВР)
, Указу Президента України " Про невідкладні заходи
в частині забезпечення своєчасної виплати заробітної плати,
пенсій, стипендій та інших соціальних виплат" ( 333/96 ) (333/96)
, придбав
товарно-матеріальні цінності не пов'язані виробничою необхідністю,
безпідставно не направив грошові кошти на сплату заробітної плати
працівникам інституту. Крім того, за цим вироком позивач визнаний
винним у здійсненні інших умисних дій, які ккаліфікуються як
безпідставна невиплата заробітної плати, установленої законом
громадянам більше ніж за один місяць, вчинена умисно керівником
підприємства, установи або організації незалежно від форми
власності.
Оскільки заборгованість із заробітної плати виникла у
позивача за час його роботи у якості керівника ДНДIТЕ, приймаючи
до уваги зазначений вирок суду,
апеляційний суд вважає, що відсутня вина відповідача у
невиплаті позивачу вказаної заборгованості. За таких обставин
законних підстав для задоволення позову в частині стягнення
середнього заробітку за час затримки розрахунку немає. Отже, в
задоволенні позову в цій частині слід відмовити.
Відповідно до ч.З ст. 88 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
якщо
позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати
судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави
пропорційно задоволеної чи відхиленої частини вимог.
З огляду на викладене підлягає зменшенню розмір судового
збору на користь держави, а саме його слід встановити у розмірі 51
грн.
Доводи апеляційної скарги щодо закриття провадження по справі
у зв'язку з укладанням морової угоди не можуть бути прийняті до
уваги, оскільки відповідно до вимог ч.I ст. 175 ЦПК України
( 1618-15 ) (1618-15)
мирова угода укладається сторонами з метою
врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися
лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.
Апеляційним судом встановлено, що сторони не досягли угоди
стосовно врегулювання спору на основі взаємних поступок і тому
мирова угода не може бути затверджена.
Керуючись ст.ст. 303 - 305 , 307 , 309 , 313 , 314 , 316 ,
317 , 319 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, апеляційний суд,-
ВИРIШИВ:
Апеляційну скаргу Державного науково-дослідного інституту
теплоенергетики (ДНДIТЕ) задовольнити частково.
Рішення Центрально-Міського районного суду міста Горлівки від
18 квітня 2006 року в частині стягнення з Державного
науково-дослідного інституту теплоенергетики на користь
ОСОБА_1середнього заробітку за весь час затримки розрахунку
скасувати і у задоволенні позову в цій частині відмовити.
Стягнути з Державного науково-дослідного інституту
теплоенергетики України на користь держави судовий збір у розмірі
51 грн.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає чинності з моменту його
проголошення, однак може бути оскаржене протягом двох місяців з
моменту набрання ним чинності безпосередньо до суду касаційної
інстанції.