розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Сухая Марина Василівна, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 серпня 2023 року у складі судді Коренюк А. М. та постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району, про визначення місця проживання дитини,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району, про визначення місця проживання дитини.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що з 24 жовтня 2020 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який Ленінський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 15 липня 2022 року розірвав. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .

07 квітня 2022 року вона разом з дитиною виїхали з міста Мелітополь до міста Запоріжжя у зв`язку з початком військових дій та їх взято на облік як внутрішньо переміщених осіб. З того часу сторони проживають окремо, жодного спілкування між ними не було, відповідач не має інтересу до сина, не цікавиться його життям та не сплачує аліментів.

Між нею та колишнім чоловіком виникали непоодинокі випадки з приводу непорозумінь щодо місця проживання дитини, тому задля уникнення таких непорозумінь та забезпечення належних умов розвитку малолітнього сина існують підстави визначити його місце проживання саме з нею, як матір`ю.

Вказала, що забезпечила дитину належними умовами проживання та повною мірою займається її вихованням і розвитком. Вона не проти спілкування батька з сином, однак графік спілкування наразі не узгоджений, відповідач проживає у місті Києві.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, разом з нею.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 02 серпня 2023 року позов задовольнив. Визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, до досягнення ним чотирнадцятирічного віку з матір`ю - ОСОБА_1 . Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 одноособово утримує дитину, піклується про неї на належному рівні, забезпечує житлом, харчуванням, освітою тощо, а тому якнайкращим інтересам малолітнього сина сторін відповідатиме його проживання саме з матір`ю у звичному для нього середовищі.

Київський апеляційний суд постановою від 07 грудня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 серпня 2023 року - без змін.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Визначення місця проживання дитини з матір`ю не впливатиме на взаємовідносини дитини з батьком, оскільки визначення місця проживання дітей з одним із батьків не позбавляє іншого батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов`язків.

Посилання відповідача на відсутність між сторонами спору щодо визначення місця проживання дитини, враховуючи той факт, що ним не заперечується проживання малолітнього сина з позивачем за місцем її проживання, колегія суддів вважала безпідставними, вказавши, що відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання неповнолітнього сина разом з матір`ю не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі.

Крім того, у поданій до суду позовній заяві ОСОБА_1 вказувала, що сторони проживають у різних містах і рішення суду про визначення місця проживання дитини їй необхідне для уникнення неправомірних дій з боку відповідача щодо відібрання дитини під час спілкування за визначеним графіком. При цьому, відповідач у суді першої інстанції заперечував проти задоволення позову та подав апеляційну скаргу, у якій також просив відмовити у задоволенні позову.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У квітні 2024 року ОСОБА_2,в інтересах якого діє адвокат Сухая М. В., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, від 29 листопада 2023 року у справі № 757/555/22, від 11 січня 2024 року у справі № 757/15298/22.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що між сторонами відсутній спір щодо визначення місця проживання дитини, враховуючи той факт, що він не заперечував проживання малолітнього сина з позивачем за місцем її проживання.

Наразі позивач не йде з ним на контакт та перешкоджає йому у спілкуванні з сином, а тому ухвалення судом рішення про визначення місця проживання дитини з матір`ю може стати фактичним позбавленням його прав щодо сина, а також призвести до того, що позивач надалі перешкоджатиме йому у спілкуванні з дитиною, позбавить можливості відпочивати із сином за межами країни тощо.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 01 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Дарницького районного суду міста Києва.

05 червня 2024 року справа № 333/5987/22 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24 жовтня 2020 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який Ленінський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 15 липня 2022 року розірвав. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 (а. с. 8).

Згідно з довідкою Управління соціального захисту населення Запорізької міської ради по Дніпровському району про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 13 квітня 2022 року ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, фактично проживають у АДРЕСА_1 (а. с. 7).

За місцем проживання ОСОБА_2 створила належні умови для морального, духовного та фізичного розвитку дитини.

Ленінський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 15 липня 2022 року у справі № 334/1694/22 стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання у розмірі 1/5 частини усіх видів заробітку щомісячно, починаючи з 20 травня 2022 року до досягнення ОСОБА_4 трирічного віку. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, у розмірі 1/4 усіх видів заробітку щомісячно, починаючи з 20 травня 2022 року до досягнення дитиною повноліття (а. с. 11).

Сторони не заперечували того, що між ними виникали випадки з приводу непорозумінь щодо місця проживання дитини.

Розпорядженням заступника голови Районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району від 23 грудня 2022 року № 442-р визначено порядок участі у вихованні та спілкуванні ОСОБА_2 з малолітнім сином ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, а саме: кожну першу та третю суботу місяця з 10 год. до 13 год. у заздалегідь узгоджених місцях, з можливістю вільного пересування по місту, в присутності матері, за умови, що батько повертає дитину за місцем проживання матері; на час святкових днів порівну з матір`ю дитини за попередньою домовленістю між батьками (а. с. 112).

Згідно з висновкомрайонної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району, як органу опіки й піклування, від 28 квітня 2023 року № 17-01-27/344, з метою захисту прав та інтересів малолітньої дитини орган опіки та піклування вважав за доцільне визначити місце проживання ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, разом з матір`ю ОСОБА_1 (а. с. 30).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, предметом спору є визначення місця проживання дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 Сімейного кодексу України, далі - СК України (2947-14) ).

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV "Про міжнародні договори України" (1906-15) , а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом із тим положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України (254к/96-ВР) та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, з огляду на те, що дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, ЄСПЛ зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в її інтересах.

У частинах четвертій та п`ятій статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Водночас у частині шостій вказаної статті зазначено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що і у матері, і у батька наявні однакові належні умови для проживання дитини, проте з квітня 2022 року малолітній ОСОБА_3 безперервно проживає з матір`ю, у дитини сформувався і зміцнів стійкий зв`язок із цим середовищем проживання, а також врахувавши психологічний стан та вік дитини, висновки органу опіки та піклування, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що визначення місця проживання сина із матір`ю відповідає якнайкращим інтересам дитинита забезпечує її розвиток і виховання у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.

На час ухвалення оскаржуваних рішень суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з батьком буде мати для неї більш позитивний вплив, ніж залишення її проживати разом з матір`ю у звичному середовищі.

Поведінка батьків, їх авторитет відіграє суттєву роль у вихованні дитини, адже дитина не має самостійного досвіду соціальної поведінки, а тому успадковує досвід і поведінку авторитетних для неї батьків. Найкращі інтереси дитини є предметом основного піклування батьків. Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру та серйозності, перевищувати інтереси батьків.

Кожний із батьків не позбавлений права піднімати у майбутньому питання щодо зміни місця проживання дитини з урахуванням обставин, що матимуть істотне значення.

Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того з ким дитина буде проживати.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, від 29 листопада 2023 року у справі № 757/555/22, від 11 січня 2024 року у справі № 757/15298/22, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) Верховний Суд вказав, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

У постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 757/555/22 (провадження № 61-10724св23) Верховний Суд зазначив, що саме собою пред`явлення позову про визначення місця проживання дитини з матір`ю та подальше оскарження відповідачем рішення про задоволення цього позову в апеляційному порядку дає підстави для висновку, що між сторонами наявні неврегульовані питання щодо визначення місця проживання дитини. Позивач як у касаційній скарзі, так і в судах попередніх інстанцій наголошувала на тому, що відповідач не заперечує проти проживання дитини разом з нею лише в зв`язку з тим, що вона подала заяву про залишення позову про відшкодування додаткових витрат на дитину без розгляду. Зазначала, що відповідач неодноразово погрожував відібрати дитину, у зв`язку з чим вона й звернулася до суду з цим позовом. Верховний Суд наголосив на тому, що відсутність задокументованих заперечень з боку батька щодо проживання дитини разом з матір`ю на момент пред`явлення позову про визначення місця проживання дитини не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору в такій справі.

У постанові від 11 січня 2024 року у справі № 757/15298/22 (провадження № 61-13209св23) Верховний Суд вказав, що при визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині визначення місця проживання дитини позивач надала пояснення та відповідні докази, тому суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі. Також апеляційний суд правильно звернув увагу на те, що, подаючи клопотання про закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог про визначення місця проживання дитини з підстав відсутності спору між сторонами, відповідач не скористався своїми процесуальними правами на визнання позову та/або укладення мирової угоди.

Однак усправі, яка переглядається, суди врахували інтереси дитини, які переважають над інтересами батьків, при визначенні місця її проживання, ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, а також взяли до уваги те, що матір забезпечила розвиток сина у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, вік дитини, її психологічний стан та інші обставини, що мають істотне значення.

Таким чином, визначаючи місце проживання малолітнього ОСОБА_3 з матір`ю, суди попередніх інстанцій в контексті першочергового врахування саме інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, дотрималися норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Посилання заявника на те, що між сторонами відсутній спір щодо визначення місця проживання дитини, враховуючи той факт, що він не заперечував проживання малолітнього сина з позивачем за місцем її проживання, не заслуговують на увагу, оскільки відсутність спору характеризується тим, що між сторонами не залишається неврегульованих питань, а тому задоволення матеріально-правової вимоги позивача за такої ситуації є недоцільним та таким, що не призведе до виникнення бажаних позивачем наслідків, які вже досягнуті сторонами з урахуванням їх домовленості між собою.

Натомість у справі, яка переглядається, пред`явлення ОСОБА_1 позову про визначення місця проживання дитини з матір`ю та подальше оскарження відповідачем рішення про задоволення цього позову в апеляційному порядку дає підстави для висновку, що між сторонами наявні неврегульовані питання щодо визначення місця проживання дитини.

Отже, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі.

Аргументи заявника про те, що позивач не йде з ним на контакт та перешкоджає йому у спілкуванні з сином, а тому ухвалення судом рішення про визначення місця проживання дитини з матір`ю може стати фактичним позбавленням його прав щодо сина, а також призвести до того, що позивач надалі перешкоджатиме йому у спілкуванні з дитиною, позбавить можливості відпочивати із сином за межами країни, є неспроможними, оскільки у випадку, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий з батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у наведених вище постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.