розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 грудня 2021 року в складі судді Першко О. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року в складі колегії суддів Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. С.,

Описова частина

Короткий зміст вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, державного реєстратора Рівненського міського управління юстиції Бенедищук І. В., третя особа - Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) про скасування рішення державного реєстратора Рівненського міського управління юстиції Бенедищук І. В. № 9743396 від 08 січня 2014 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та скасування запису № 4175676 від 30 грудня 2013 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Позовна заява мотивована тим, що в рахунок погашення заборгованості за позикою ЗАТ "Рівненський завод продтоварів" передав їй будівлю пожежного резервуару ("резервуар пожежний") та господарську будівлю - механічний склад, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

З часом у неї виникла необхідність в реєстрації права власності на вищевказані об`єкти нерухомого майна. Згідно інформації, отриманої з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1, право власності на такі об`єкти нерухомого майна вже зареєстровані за ОСОБА_2 30 грудня 2013 року. При цьому такі об`єкти нерухомого майна значаться як склад балонів з спорудою (літ. "2А-1"). Як підставу виникнення права власності ОСОБА_2 вказано рішення Рівненського міського суду від 03 грудня 2013 року по справі № 569/17994/13-ц.

У відповідь на адвокатський запит Рівненським міським судом було повідомлено, що за єдиним унікальним номером судової справи - 569/17994/13-ц зареєстровано іншу судову справу. Натомість, позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності до Рівненського міського суду Рівненської області не надходила, а відтак і відповідне рішення про визнання за ОСОБА_2 права власності на виробниче приміщення (будинок) - склад балонів (літ. "2А-1") загальною площею 5,2 кв.м судом не ухвалювалось.

Таким чином, відчуження спірного нерухомого майна (складу балонів) відбулось неправомірно, адже право власності на об`єкти нерухомого майна належали позивачу, а вона ці об`єкти не відчужувала, між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не було укладено будь-яких правочинів стосовно розпорядження вказаним майном, та не існує жодних судових проваджень, що могли б призвести до зміни власника спірного майна. Тобто, перереєстрація її майна на ОСОБА_2 та прийняття державним реєстратором Бенедищук І. В. спірного рішення про державну реєстрацію прав та внесення нею спірного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відбулося всупереч вимогам чинного законодавства - на підставі неіснуючого рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 грудня 2013 року у справі № 569/17994/13-ц.

Позивач вважає, що державний реєстратор провів спірну державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно без перевірки факту існування рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 грудня 2013 року у справі № 569/17994/13-ц за допомогою Єдиного державного реєстру судових рішень, в якому інформація про надане для реєстрації судове рішення відсутня. Такі дії та рішення державного реєстратора вчинені всупереч закону та порушують законні права та інтереси позивача як власника майна. Тому таке рішення державного реєстратора та запис про державну реєстрацію мають бути скасовані.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 20 грудня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано рішення державного реєстратора Рівненського міського управління юстиції Бенедищук І. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 9743396 від 08 січня 2014 року про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на склад балонів з спорудою (літ. "2А-1"), загальною площею 5,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, з одночасним припиненням усіх речових прав ОСОБА_2 щодо складу балонів з спорудою (літ. "2А-1"), загальною площею 5,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Розподілено судові витрати.

Суд першої інстанції виходив із того, що державний реєстратор відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 (703-2011-п) , який діяв на момент вчинення реєстраційних дій щодо спірного нерухомого майна, вчинив всі необхідні дії при реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_2, тому його дії не вчинені всупереч закону, як стверджує позивач. Разом з тим, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 9743396 від 08 січня 2014 року прийняте саме на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 грудня 2013 року в справі № 569/17994/13-ц, яке згідно з наявними у справі доказами судом не ухвалювалося. Тому суд вважав за необхідне скасувати оспорюване рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 9743396 від 08 січня 2014 року.

Щодо позовної вимоги про скасування запису № 4175676 від 30 грудня 2013 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, то суд відмовив у її задоволенні. Суд виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту - скасування запису про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не може призвести до захисту або відновлення порушеного права позивача, є неефективним, а тому у спірних правовідносинах така позовна вимога не підлягає задоволенню.

Суд відмовив у задоволенні позовних вимог до державного реєстратора як до неналежного відповідача враховуючи характер та зміст спірних правовідносин, та беручи до уваги правову позицію з цього питання Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 зазначено, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Належним відповідачем у цій справі є ОСОБА_2, як особа право якої зареєстровано, а не державний реєстратор.

Відповідач ОСОБА_2 оскаржив до апеляційного суду рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора Рівненського міського управління юстиції Бенедищук І. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9743396 від 08 січня 2014 року.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 грудня 2021 року - без змін. Розподілено судові витрати.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції та визнав рішення місцевого суду законним та обґрунтованим. Апеляційний суд вказав, зокрема, що задовольняючи позовні вимоги частково, місцевий суд правильно виходив з того, що чинне на момент проведення державної реєстрації законодавство не передбачало обов`язку державного реєстратора перевірити наявність рішення у Єдиному державному реєстрі судових рішень, водночас рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 грудня 2013 року в справі № 569/17994/13-ц не ухвалювалось, а тому наявні підстави для скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірне майно за ОСОБА_2 на підставі неіснуючого судового рішення. Також відповідачем не надано інших достатніх доказів отримання у власність спірного майна (судових рішень, правочинів, актів приймання-передачі). Разом із цим, відповідачем не було надано судове рішення, ухвалене згідно закону, яке було підставою для державної реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_2 .

Апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання про прийняття нових доказів, обґрунтоване об`єктивною можливістю віднайти оригінали лише після ухвалення місцевим судом рішення. Суд виходив із того, що такі доводи відповідача не підтверджені належним чином та не дають підстав вважати, що неможливість подання цих доказів зумовлена причинами, що об`єктивно не залежали від відповідача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

05 грудня 2022 року представник ОСОБА_2 (далі - заявник) - адвокат Твердий М. К. надіслав засобами електронного зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 грудня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року. У касаційній скарзі він просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 грудня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора Рівненського міського управління юстиції Бенедищук І. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9743396 від 08 січня 2014 року (далі також - рішення державного реєстратора), та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні цих позовних вимог.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 06 лютого 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 грудня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року, та витребував справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 грудня 2021 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року відповідач вказував про застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16 та постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18. Наголошував на тому, що позивачем не надано достатніх доказів її права власності на спірне майно. Як наслідок, її права не порушені оскарженим рішенням державного реєстратора, а тому відсутні підстави для їх захисту. Також зазначав, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про долучення доказів, їх дослідження.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Позиція інших учасників

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Левченко К. В. надіслала відзив на касаційну скаргу. Вказувала на безпідставність доводів касаційної скарги, зазначала про законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. Просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів - без змін. Також просила стягнути на користь позивача з ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції в сумі 10 000,00 грн.

У березні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Твердий М. К. надіслав засобами електронного зв`язку відповідь на відзив. Вказував на необґрунтованість доводів представника позивача, оскільки судові рішення прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права і підлягають скасуванню.

Фактичні обставини, встановлені судами

Відповідно до акту прийому-передачі від 10 травня 2000 року ВАТ "Рівненський завод безалкогольних напоїв" передав, а ЗАТ "Рівненський завод продовольчих товарів" прийняв у відповідності до установчого договору від 20 квітня 2000 року до статутного фонду, зокрема резервуар пожежний (пункт 31 акта).

З виписки з протоколу загальних зборів акціонерів ЗАТ "Рівненський завод продтоварів" від 22 березня 2001 року видно, що на зборах прийнято рішення про дозвіл погасити заборгованість кредитору ПП ОСОБА_1 в сумі 15 640,00 грн за рахунок майна, що належить ЗАТ "Рівненський завод продтоварів", за її згодою по договірних цінах. Затверджено перелік майна, що передається у власність згідно угоди від 22 березня 2001 року.

22 березня 2001 року укладено угоду між ЗАТ "Рівненський завод продтоварів" та позичкодавцем ОСОБА_1 про погашення заборгованості за угодою позики № 6 від 20 березня 2001 року на суму 840,00 грн відповідно до рішення загальних зборів акціонерів ЗАТ "Рівненський завод продтоварів" від 22 березня 2001 року. Згідно цієї угоди сторони дійшли згоди, що за умов неможливості повернення позики по вині ЗАТ "Рівненській завод продтоварів" (велика кредиторська заборгованість та платіжна неспроможність) позичкодавець ОСОБА_1 за її згодою, отримує в рахунок погашення заборгованості у приватну власність, погоджений перелік майна: будівлю механічного складу (договірна ціна 840,00 грн); ЗАТ "Рівненській завод продтоварів" зобов`язався до 23 березня 2001 року оформити та передати ОСОБА_1 всі необхідні документи, що підтверджують правомірність угоди.

За актом прийому-передачі майна від 22 березня 2001 року ЗАТ "Рівненській завод продтоварів" відповідно до зобов`язань по угоді № 6 від 20 березня 2001 року передав, а ОСОБА_1 прийняла у приватну власність господарську будівлю: механічний склад, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . На плані М 1:500 м. Рівне, вул. Тувинських Добровольців, 17 його показано як "механічний склад" (додаток № 2 до акта); стан будівлі - задовільний, потребує ремонту; до акта долучено додаток № 2.

22 березня 2001 року укладено угоду між ЗАТ "Рівненський завод продтоварів" та позичкодавцем ОСОБА_1 про погашення заборгованості по угоді позики № 5 від 19 березня 2001 року на суму 1 500,00 грн відповідно до рішення загальних зборів акціонерів ЗАТ "Рівненський завод продтоварів" від 22 березня 2001 року. За цією угодою сторони дійшли згоди, що за умов неможливості повернення позики по вині ЗАТ "Рівненській завод продтоварів" (велика кредиторська заборгованість та платіжна неспроможність), позичкодавець ОСОБА_1 за її згодою, отримує в рахунок погашення заборгованості у приватну власність, погоджений перелік майна: будівлю пожежного резервуару (договірна ціна 1 500,00 грн); ЗАТ "Рівненській завод продтоварів" зобов`язався до 23 березня 2001 року оформити та передати ОСОБА_1 всі необхідні документи, що підтверджують правомірність угоди.

За актом прийому-передачі майна від 22 березня 2001 року ЗАТ "Рівненській завод продтоварів" відповідно до зобов`язань по угоді № 5 від 19 березня 2001 року передав, а ОСОБА_1 прийняла у приватну власність об`єкт нерухомого майна: пожежний резервуар, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (об`єкт нерухомості відповідно до пункту 31 акта прийому-передачі майна від ВАТ "Рівненський завод безалкогольних напоїв" до ЗАТ "Рівненський завод продовольчих товарів" від 10 травня 2000 року). На плані дислокації від 1991 року об`єктів ВАТ "Рівненський завод безалкогольних напоїв" (як схематичний план, виданий Рівненським обласним бюро технічної інвентаризації), цей пожежний резервуар позначений "бет.пож.резервуар" (додаток № 1 до акта); пожежний резервуар знаходиться в непридатному для експлуатації стані і потребує капітального ремонту; до акта долучено додаток № 1.

08 січня 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно реєстраційної служби Рівненського міського управління юстиції Рівненської області Бенедищук І. В. прийнято рішення індексний номер 9743396 про державну реєстрацію права приватної власності на будівлю, склад балонів, літ. "2А-1", що розташована за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_2 та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на цей об`єкт нерухомого майна.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 263243992 від 25 червня 2021 року, за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на будівлю, склад балонів з спорудою (літ. "2А-1"), загальною площею 5,2 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 яка є складовою частиною об`єкта нерухомого майна (споруди 2а1), загальною площею 67,2 кв. м. Підстава державної реєстрації - рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 грудня 2013 року в справі № 569/17994/13-ц та технічний паспорт, виданий ПП "Техноком" від 10 травня 2018 року; підстава для внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 січня 2014 року державного реєстратора Рівненського міського управління юстиції Рівненської області Бенедищук І. В.

Рівненський міський суд Рівненської області листом від 18 травня 2020 року № 5/99/20-вих на запит від 29 квітня 2020 року повідомив, що за даними автоматизованої системи документообігу суду за єдиним унікальним номером судової справи 569/17994/13-ц зареєстровано судову справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про виділення частки із квартири, що є в спільній частковій власності. Ухвалою судді Рівненського міського суду Рівненської області Куцоконя Ю. П. від 31 жовтня 2013 року позовну заяву повернуто позивачу ОСОБА_4 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Відповідно до касаційної скарги, рішення суду першої інстанції оскаржується в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора, а постанова апеляційного суду - в повному обсязі.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

За частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з статтями 15, 16 ЦК Цивільного кодексу України (435-15) (далі - ЦК України (435-15) ) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може застосувати невстановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц).

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Першочергово захист цивільних прав та інтересів полягає в з`ясуванні того, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Пункт 1 статті 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

При зверненні до практики ЄСПЛ (рішення від 19 лютого 2009 рокуу справі "Марченко М. В. проти України", заява № 4063/04) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо "права" як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Отже, суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи заявлені відповідні позовні вимоги у справі.

За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.

Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України"Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації.

Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав у частині належності права власності на спірне майно.

Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном; відсутність або наявність в особи права володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

У постанові від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав.

Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.

Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судами, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Із позовної заяви ОСОБА_1 видно, що спір, який виник між нею та ОСОБА_2, стосується права власності на відповідне нерухоме майно. Зокрема, позивач вважає себе власником цього майна та відповідно на її думку на підставі оспорюваного рішення державного реєстратора, вчиненого згідно неіснуючого судового рішення, право власності на спірне майно безпідставно зареєстроване за ОСОБА_2 . Разом із цим, позивач та відповідач не перебувають у договірних відносинах, за яких відповідач міг набути у власність спірне майно. Тобто, позивач вважає, що спірне нерухоме майно вибуло з її власності та набуте у власність відповідачем поза її волею та без належних правових підстав.

Однак, як вбачається із позовної заяви ОСОБА_1, вона не використала речово-правові способи захисту порушеного, на думку позивача, права власності на відповідне (спірне) нерухоме майно, зокрема, не заявляла вимог про витребування цього майна з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Одним із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Враховуючи викладене, позовна вимога ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за відповідачем ОСОБА_2 не є належним (ефективним) способом захисту її прав у цих спірних правовідносинах. Належним (ефективним) способом захисту є речово-правовий, а саме, витребування майна (відповідного) з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав також є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити належний позов до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц).

Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України та частиною першою статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Ураховуючи характер та зміст спірних правовідносин, суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора, не врахували, що ОСОБА_1 застосувала неналежний (неефективний) спосіб захисту цивільних прав, тому помилково задовольнили позовні вимоги.

Вирішуючи спір між сторонами суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували, не звернули уваги, що позивачем обрано та застосовано неналежний (неефективний) спосіб захисту її прав зважаючи на фактичні обставини спірних правовідносин. Як наслідок - суди ухвалили судові рішення, які не відповідають вимогам закону, оскільки прийняті з порушенням норм процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу частини першої статті 412 ЦПК України є підставою для їх скасування та ухвалення нового рішення.

У зв`язку з наведеним, касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржені рішення - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора.

Розподіл судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сплачений судовий збір за подання апеляційної та касаційних скарг в розмірі 3 176,00 грн (1 360,00+1 816,00). Разом із цим, оскільки Верховним Судом ухвалене рішення про відмову у задоволенні позовних вимог позивача щодо скасування рішення державного реєстратора, а тому не підлягає задоволенню клопотання її представника (зазначене у відзиві на касаційну скаргу) про стягнення з ОСОБА_2 на її користь судових витрат (а саме, витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн), понесених у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 грудня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора та постанову Рівненського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року скасувати й ухвалити нове рішення. Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора.