розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року у складі судді Бусик О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2022 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) про захист прав споживача, стягнення пені.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що між нею та Публічним акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", укладено три депозитні договори: від 12 липня 2013 року № SAMDN25000727138812 на суму 100 001,00 грн, від 15 серпня 2013 року № SAMDN25000737129100 на суму 189 875,42 грн, від 23 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021018900 на суму 355 000,00 грн.

Банк безпідставно заблокував її депозитні рахунки та припинив нараховувати відсотки у зв`язку із припиненням функціонування банківських відділень АТ КБ "ПриватБанк" на території Автономної Республіки Крим.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 09 вересня 2015 року у справі № 755/583/15-ц стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на її користь суми депозитних вкладів та відсотків за договорами банківських вкладів у розмірі 727 637,01 грн. Рішення суду відповідач не виконав.

Посилаючись на наведене, позивачка просила стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на її користь 7 061 396,80 грн штрафних санкцій у виді пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 пеню в розмірі 82 760,00 грн без відрахування податків та зборів.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що розмір пені, яку просить стягнути з банку позивачка, більше ніж удвічі перевищує суму простроченого зобов`язання, а тому його не можна вважати таким, що відповідає завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи. Врахувавши вимоги частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), суд зменшив розмір пені до розміру суми відсотків, які були визначені рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 09 вересня 2015 року, тобто до 82 760,00 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 27 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення її позовних вимог.

Стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 пеню в розмірі 727 636,42 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції про зменшення розміру пені до 82 760 грн є безпідставними та суперечать висновкам Верховного Суду в аналогічних правовідносинах.

Апеляційний суд зменшив пеню за договорами банківського вкладу до розміру невиконаного зобов`язання за депозитними договорами, а саме: від 12 липня 2013 року № SAMDN25000727138812 - до 100 001,00 грн; від 15 серпня 2013 року № SAMDN25000737129100 - до 189 875,42 грн; від 23 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021018900 - до 355 000,00 грн, а всього до 727 636,42 грн.

Постановою Верховного Суду від 14 грудня 2021 року касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 27 липня 2020 року в частині задоволених позовних вимог скасовано. Справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції належним чином не з`ясував обставин справи, не встановив, коли саме відбулося дострокове розірвання договорів банківських вкладів, чи є підстави для нарахування та стягнення пені, а тому дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком рішення суду про стягнення відсотків за договором банківського вкладу на час звернення вкладника до суду підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" базою нарахування пені необхідно вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України).

Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону "Про захист прав споживачів".

Дострокове припинення договірних зобов`язань між ОСОБА_1 та АТ КБ "ПриватБанк" відбулося 09 вересня 2015 року, а тому з банку підлягає стягненню пеня за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для зменшення суми пені до 82 760,00 грн, що є співмірним відшкодуванню збитків за порушення банком виконання грошових зобов`язань за відсотками.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2022 року АТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин частину п`яту статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", не звернув уваги на те, що у період, за який позивачка просить стягнути пеню, договірні правовідносини були припинені, а отже, між сторонами не існувало споживчих правовідносин.

Суд апеляційної інстанції, встановивши факт дострокового розірвання депозитних договорів з 09 вересня 2015 року, безпідставно погодився з висновком суду першої інстанції про стягнення з банку пені за період з 27 листопада 2018 року до 27 листопада2019 року.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 321/404/19-ц, від 08 грудня 2021 року у справі № 757/26746/17-ц, від 08 вересня 2021 року у справі № 727/898/19, від 14 грудня 2021 року у справі № 757/51306/17-ц, від 21 грудня 2021 року у справі № 369/7118/18-ц, від 16 лютого 2022 року у справі № 757/38605/19-ц.

У серпні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Дугінов Д. А., у якому заявниця просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив обґрунтовано тим, що суд апеляційної інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи. Правильно застосував до спірних правовідносин частину п`яту статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", урахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 та від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк" на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди попередніх інстанцій встановили, що між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" було укладено такі договори банківського вкладу:

від 12 липня 2012 року № SAMDN25000727138812, згідно з яким сума вкладу - 101 001,00 грн, строк вкладу: з 12 липня 2012 року до 12 липня 2013 року, строк дії договору продовжувався автоматично на 12 місяців, процентна ставка на дату вкладу - 17 % річних, період нарахування - 1 місяць;

від 15 серпня 2013 року № SAMDN25000737129100, згідно з яким сума вкладу - 189 875,42 грн, строк вкладу: з 15 серпня 2013 року до 15 серпня 2014 року, строк дії договору продовжувався автоматично на 12 місяців, процентна ставка на дату вкладу - 17 % річних, період нарахування - 1 місяць;

від 23 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021018900, згідно з яким сума вкладу - 355 000,00 грн, строк вкладу: з 23 листопада 2013 року до 23 листопада 2014 року, строк дії договору продовжувався автоматично на 12 місяців, процентна ставка на дату вкладу - 17 % річних, період нарахування - 1 місяць.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 09 вересня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про захист прав споживачів, стягнення грошових коштів задоволено частково.

Стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 суму депозитних вкладів у розмірі 644 877,01 грн, відсотки за договорами банківських вкладів у розмірі 82 760,00 грн, а всього 727 637,01 грн.

Згідно з наданим позивачкою розрахунком заборгованості, сума штрафних санкцій у виді пені у розмірі 3 % річних за кожний день прострочення за період з 27 листопада 2018 року до 27 листопада 2019 року становить:

за договором від 12 липня 2013 року № SAMDN25000727138812 - 1 095 010,95 грн;

за договором від 15 серпня 2013 року № SAMDN25000737129100 - 2 079 135,85 грн;

за договором від 23 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021018900 - 3 887 250,00 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність").

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Відповідно до статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

Згідно зі статтями 2, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку. Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом, у вигляді сплати пені в розмірі 3 процентів від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19). Від цих висновків Велика Палата Верховного Суду не відступила і в постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, переглядаючи судові рішення у справі з подібними правовідносинами.

З положень статті 1058 ЦК України та статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" випливає, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику, крім суми вкладу, також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України).

У загальноприйнятому розумінні поняття "вартість послуги" - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.

При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунку за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного, розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунку не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 "Банківський вклад" глави 71 та параграфа 1 "Загальні положення про банківський рахунок" глави 72 ЦК України (435-15) як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

З урахуванням розширеного змісту поняття "послуга", прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Таким чином, до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку, в разі невиконання банком рішення суду про стягнення відсотків за договором банківського вкладу на час звернення вкладника до суду, підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Разом із тим Верховний Суд зауважує, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" необхідно трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

У такому разі, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", базою нарахування пені необхідно вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження

Аналізуючи наведене, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин частину п`яту статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", зазначивши, що базою нарахування пені необхідно вважати розмір процентів на суми вкладів, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача.

Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про помилкове неврахування судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду, що викладений у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), з таких підстав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що "пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ (1023-12) , а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується".

Отже, у вказаній справі Верховний Суд виходив з того, що договори вкладу було розірвано за рішенням суду.

Водночас у справі, що переглядається депозитні договори у судовому порядку розірвані не були.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва з банку на користь ОСОБА_1 стягнуто суми депозитних вкладів та нараховані відсотки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, зазначено: "Рішення про стягнення грошового боргу (у тому числі й присудження відсотків за договором банківського вкладу) є типовим рішенням про присудження й лише надає праву вимоги кредитора ознак безпосередньої примусовості у реалізації, нічого не змінюючи у змісті самого спірного правовідношення.

[…] Велика Палата Верховного Суду вважає, що набрання законної сили рішенням про присудження не змінює і не припиняє того зобов`язання, до примусового виконання обов`язку з якого присуджений боржник.

[…] Велика Палата Верховного Суду висновує, що набрання законної сили рішенням про присудження не змінює і не припиняє того зобов`язання, до примусового виконання обов`язку з якого присуджений боржник. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника".

Оскаржувані судові рішення також не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі

№ 321/404/19-ц, від 08 грудня 2021 року у справі № 757/26746/17-ц,

від 21 грудня 2021 року у справі № 369/7118/18-ц, від 16 лютого 2022 року у справі № 757/38605/19-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі, оскільки у вказаних справах Верховний Суд виходив з того, що депозитні договори були достроково розірвані за ініціативою вкладників, а з моменту припинення договору банківського вкладу на правовідносини сторін не поширюється дія Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

Водночас, у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що дострокове розірвання депозитних договорів за заявами ОСОБА_1 не відбулося.

Такий висновок суду апеляційної інстанції не суперечить висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19, на яку посилається АТ КБ "ПриватБанк" у касаційній скарзі, про те, що "у цивільному законодавстві закріплено конструкцію "розірвання договору" (статті 651- 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України (435-15) досить часто використовується формулювання "відмова від договору" (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків".

Безпідставними є доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 757/51306/17-ц, у якому зазначено, що "апеляційний суд помилково послався на частину п`яту статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки відповідних вимог позивач не заявляв, розрахунків не наводив".

Щодо доводів заявника про неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), а відповідно вказівок Верховного Суду під час попереднього розгляду цієї справи, в аспекті неможливості нарахування пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону "Про захист прав споживачів" у зв`язку з наявністю судового рішення про розірвання договору банківського вкладу, Верховний Суд звертає увагу також на таке.

На час повторного розгляду цієї справи судом апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду прийняла вже згадану постанову від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, у якій виснувала, що у подібних правовідносинах у разі невиконання банком рішення суду про стягнення відсотків за договором банківського вкладу на час звернення вкладника до суду підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону "Про захист прав споживачів", а тому погодилася з аналогічними за змістом правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 180/1179/15-ц (провадження

№ 6-1699цс16) та від 13 березня 2017 року у справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16), та не вбачала підстав для відступу від них (пункт 66 постанови).

Указану правову позицію, яка сформульована після висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував суд у цій справі, оскільки за загальним правилом застосування висновків Верховного Суду під час вирішення тотожних спорів суд має врахувати саме останню правову позицію Великої Палати.

Узагальнюючи наведене, доводи касаційної скарги про помилкове застосування судами попередніх інстанцій частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" не знайшли свого підтвердження.

Касаційна скарга АТ КБ "ПриватБанк" не містить посилання на неправильне застосування судами попередніх інстанцій частини третьої статі 551 ЦК України (435-15) , а тому в цій частині оскаржувані судові рішення Верховним Судом не переглядаються.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.