ОСОБА_2, яка діє також в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Орган опіки та піклування Деражнянської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтовував тим, що з 04 червня 2015 року перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого вони мають сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З серпня 2016 року ОСОБА_2 та їх неповнолітній син ОСОБА_4,

зареєстровані у квартирі

АДРЕСА_1, що належить йому на праві приватної власності.

Рішенням Деражнянського районного суду Хмельницької області

від 08 грудня 2016 року шлюб між сторонами розірвано.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 та їх неповнолітній син ОСОБА_4, з часу реєстрації не проживають у належній йому на праві власності квартирі, що ускладнює йому можливість оформлення субсидії, а також вчинення правочинів щодо належної йому власності, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 та неповнолітнього сина ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1, з підстав, передбачених статтею 72 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ) та частиною другою статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

У квітні 2019 року ОСОБА_2, яка діє у свої інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_1 про вселення та зобов`язання не чинити перешкод у користуванні квартирою, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Орган опіки і піклування Деражнянської міської ради.

Позов обґрунтовано тим, що з серпня 2016 року вона разом з неповнолітнім сином ОСОБА_4 зареєстрована у належній ОСОБА_1 квартирі

АДРЕСА_1 . Відповідач категорично заперечує проти їх із сином проживання у зазначеній квартирі, чинить їм перешкоди у користуванні зазначеним житловим приміщенням, змінив замки від вхідних дверей, вчиняв домашнє насильство у сім`ї, за яке був притягнутий до адміністративної відповідальності, що унеможливило їх проживання у спірній квартирі.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_2 просила: 1) зобов`язати

ОСОБА_1 не чинити їй та неповнолітньому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 ; 2) вселити її та ОСОБА_3 у зазначену квартиру.

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Деражнянського районного суду Хмельницької області

від 06 вересня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 та неповнолітнього ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1, такими, що втратили право користування квартирою

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з доведеності позивачем своїх вимог. Непроживання ОСОБА_2 та неповнолітнього ОСОБА_3 у спірному житловому приміщенні встановлено рішенням Деражнянського районного суду Хмельницької області від 08 грудня 2016 року, а також заявою ОСОБА_2 від 26 квітня 2019 року.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості. Суд визнав непереконливими посилання ОСОБА_2, на вчинене 31 липня 2016 року ОСОБА_1 домашнє насильство в сім`ї, що встановлено постановою Деражнянського районного суду Хмельницької області від 24 жовтня 2016 року, як на поважну причину не проживання її у спірній квартирі, оскільки конфлікт, який стався між сторонами п`ять років тому, на переконання суду, не має значення для вирішення спору.

Суд не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування про недоцільність визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням від 20 серпня 2021 року, оскільки в ньому неповно та невірно відображені дійсні обставини справи, в частині права сторін на користування спірним житловим приміщенням.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 18 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 06 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Позовні вимоги ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, задоволено. Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у квартиру АДРЕСА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та доведення неповажності причин не проживання ОСОБА_2 з дитиною у спірній квартирі, а також доказів не проживання ОСОБА_2 та неповнолітнього ОСОБА_3 у спірному житлі понад один рік.

Апеляційний суд урахував, що між сторонами існують неприязні стосунки, що підтверджується, зокрема копією постанови Деражнянського районного суду Хмельницької області від 24 жовтня 2016 року, відповідно до якої ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 173-2 КУпАП у зв`язку з вчиненням насильства в сім`ї.

Зауважив, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування, згідно з яким визнання неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право користування житловим приміщенням є недоцільним, оскільки у відповідача ОСОБА_2 та неповнолітнього сина ОСОБА_3 відсутнє інше житло, що належить їм на праві власності.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна

ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду

від 18 листопада 2021 року, у якій він просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 06 вересня 2021 року, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, заявник зазначає:

1) пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків Великої Палати Верховного суду викладених

у постанові від 13 жовтня 2020 № 447/455/17 та постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 14 серпня

2019 року у справі № 702/101/18, від 19 лютого 2020 року у справі

№ 665/1147/18, 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18.

2) пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України - суд не дослідив зібрані у справі докази).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що у червні 2005 року ОСОБА_2 почала проживати з ОСОБА_1 у належній йому квартирі, а з 19 січня 2013 року була в ній зареєстрована. Після повернення із зони проведення антитерористичної операції у 2015 році ОСОБА_1 проживав та працював у місті Вінниці. У цей час ОСОБА_2 почала зраджувати його, що стало причиною сварок у сім`ї. ОСОБА_2 звинувачувала його в ситуації, що склалася та під час чергової сварки викликала працівників поліції, які звинуватили його у вчиненні домашнього насильства сім'ї, за що він був притягнутий до адміністративної відповідальності.

На початку 2016 року між сторонами склалися вкрай неприязні стосунки, а в серпні, того ж року, ОСОБА_2 забрала з квартири особисті речі, майно набуте ними у шлюбі, та переїхала проживати за іншою адресою. У грудні 2016 року шлюб між ними розірвано. З цього часу і до його звернення

із зазначеним позовом до суду, вона спірною квартирою не цікавилася, а отже втратила до неї інтерес.

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано із суду першої інстанції матеріали справи.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 є власником квартири

З червня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Деражнянського районного суду Хмельницької області від 08 грудня 2016 року розірвано.

Згідно з актом обстеження щодо фактичного проживання в квартирі АДРЕСА_1 від 05 січня 2017 року, ОСОБА_2 та неповнолітній син ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зазначеній квартирі не проживають з серпня 2016 року.

Відповідно до акту обстеження щодо реєстрації та проживання громадян за адресою: АДРЕСА_2 від 16 березня 2018 року, комісією у складі: голови комісії - депутата Лозівської селищної ради

Олех Н. П., членів комісії: депутата Лозівської селищної ради

Налозінської Л. А., члена виконкому ОСОБА_5, установлено, що за вказаною адресою знаходиться однокімнатна квартира, загальною полощею 43,5 кв. м, яка на підставі договору купівлі - продажу

від 06 квітня 2005 року належить ОСОБА_1 . У зазначеній квартирі зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 . На час обстеження у квартирі ніхто із зареєстрованих осіб не перебував, розміщення речей свідчить про те, що в цій квартирі ніхто не проживає.

Згідно з довідкою Лозівської селищної ради Деражнянського району Хмельницької області від 16 березня 2018 року № 229, ОСОБА_1,

ОСОБА_2, ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2, проте за вказаною адресою не проживають.

Відповідно до довідки Лозівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

від 16 березня 2018 року № 40, ОСОБА_3 не навчається у вказаному навчальному закладі з 04 серпня 2016 року.

Згідно з актом обстеження щодо реєстрації та проживання громадян за адресою: АДРЕСА_2 від 07 червня 2019 року, комісією у складі: голови комісії - депутата Лозівської селищної ради Олех Н. П., членів комісії: депутата Лозівської селищної ради Бабій А. В., члена виконкому ОСОБА_5, встановлено, що у вказаній квартирі зареєстровані: -

ОСОБА_1 - з 12 січня 2007 року, ОСОБА_2 - з 19 січня 2013 року, ОСОБА_3 - з 12 вересня 2008 року. Станом на 07 червня 2019 року у квартирі ніхто не проживає, особисті речі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відсутні.

20 серпня 2021 року виконавчим комітетом Деражнянської міської ради, як органом опіки та піклування, складено висновок № 02.02-08/1260 про недоцільність визнання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1,оскільки це не відповідає інтересам дитини.

Згідно із зазначеним висновком, ОСОБА_1 разом з дружиною

ОСОБА_6 виховують двох дочок: ОСОБА_7 2020 року народження, та ОСОБА_8, 2018 року народження, проживають у Липовецькому районі Вінницької області. ОСОБА_2 на праві власності житла не має, у спірній квартирі, не проживає з поважних причин. З початку 2016 року разом з дитиною проживає у м. Хмельницькому, де винаймає однокімнатну квартиру.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1, не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з частиною четвертою статті 156 ЖК України, до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК України, положеннями якої передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно з частиною другою статі 405 ЦК України (435-15) член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.

Установивши, що тривале не проживання ОСОБА_2 у спірному житловому приміщенні зумовлено наявністю перешкод, які створює ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції відхилив доводи позивача про не проживання ОСОБА_2 та неповнолітнього сина ОСОБА_3 у спірному житловому приміщенні без поважних причин понад один рік, а тому правильно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання колишньої дружини та неповнолітнього сина такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та задовольнив зустрічний позов ОСОБА_2 про усунення їй та неповнолітньому сину ОСОБА_3 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_3 та вселення.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли вона спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).

Частиною другою статті 11 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Сам по собі факт проживання неповнолітнього сина сторін - ОСОБА_3 разом із матір`ю, а не за адресою місця реєстрації батька, не може бути підставою для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки проживання малолітньої дитини окремо від батьків є неможливим в силу закону. Як правильно зазначив орган опіки та піклування у своєму висновку від 20 серпня 2021 року

№ 02.02-08/1260, визнання неповнолітнього сина ОСОБА_3 у таким, що втратив право користування квртирою № 13 в будинку АДРЕСА_4 не відповідає інтересам дитини, а тому є недоцільним.

У касаційній скарзі заявник посилався на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 жовтня 2020 № 447/455/17 та висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 січня 2019 року у справі №243/7004/17ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, 19 лютого 2020 року

№ 665/1147/18, 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18.

Так, у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

У постановах від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц та

від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18 Верховий Суд зазначив, що відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Якщо відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 665/1147/18 Верховний Суд вказав на загальні правила застосування статей 405, 406 ЦК України, власного висновку не викладав, оскільки направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції у зв`язку з неповним з`ясуванням судами обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи.

У постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 Верховний Суд зазначив, що при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, судам необхідно враховувати причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Оскільки суди неповно встановили обставини у справі, Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Оскаржуване судове рішення не суперечить наведеним висновком Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, оскільки ухвалене за інших фактичних обставин справи. У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції установив, що тривале не проживання відповідачки ОСОБА_2 та неповнолітнього сина зумовлено наявністю перешкод, які створює позивач, що спростовує доводи позивача про втрату ОСОБА_2 інтересу до спірного житла.

Узагальнюючи наведене, правильним є висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням з підстав, передбачених частини другої статті 405 ЦК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, оскаржувана постанова Хмельницького апеляційного суду від 18 листопада 2021 року відповідає вимогам вмотивованості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції повно встановив обставини справи, надав належну оцінку доводам сторін та наявним у справі доказам, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 .