розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2, на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 березня 2020 року у складі судді Гирич С. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Савуляка Р. В., Приколоти Т. І.

Короткий зміст позовних вимог

У 2019 році ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" (далі - ПАТ "Універсал Банк"), треті особи, які не заявлять самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. (далі - приватний нотаріус), про визнання договору іпотеки недійсним та зобов`язання вчинити дії.

Позов обґрунтований тим, що 31 березня 2008 року між ОСОБА_3 та Відкритим акціонерним товариством "Універсал Банк" (далі - ВАТ "Універсал Банк"), правонаступником якого є ПАТ "Універсал Банк", укладений договір № 015-2008-964, згідно з яким банк зобов`язався надати кошти у розмірі 100 000,00 дол. США.

На забезпечення виконання зобов`язань 31 березня 2008 року між ОСОБА_3 та банком укладенодоговір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом, відповідно до якого ОСОБА_3 передав в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, яка належить йому на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом від 31 березня 2008 року № 2167.

У цій квартирі, крім ОСОБА_3 зареєстровані малолітні діти, а саме: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, які є спільними дітьми ОСОБА_3 та позивача.

Предметом іпотеки є майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності. На момент укладення договору іпотеки ОСОБА_3 не був власником майна, переданого в іпотеку, оскільки момент набуття права власності не настав у зв`язку з непроведенням державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Державна реєстрація майна передує вчиненню будь-яких правочинівз таким майном, зокрема передачу такого майна в іпотеку.

ОСОБА_3 виконав свої грошові зобов`язання за договором купівлі-продажу, сплатив вартість квартири, встановлену договором, вчинив дії на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги переходу права власності на об`єкт нерухомого майна. Проте право власності на об`єкт в останнього не виникло, у зв`язку з непроведенням державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Отже, договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований за реєстровим № 2171-2172, суперечить вимогам статті 5 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон), оскільки іпотекодавець на момент укладення договору не набув права власності на квартиру, що є предметом іпотеки.

Право, яке існувало у ОСОБА_3 на момент укладення договору, це майнове право на об`єкт нерухомості, тому не могло бути предметом іпотеки. Отже, договір є недійсним, оскільки суперечить Закону.

Позивач не пропустила позовну давність, оскільки її перебіг щодо захисту інтересів малолітньої дитини ОСОБА_2 починається з дня досягнення нею повноліття.

Просила визнати договір іпотеки від 31 березня 2008 року, укладений між ВАТ "Універсал Банк" та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований за реєстровим № 2171-2172, недійсним, та зобов`язати приватного нотаріуса зняти заборону відчуження квартири за адресою АДРЕСА_2, виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження цієї квартири іпотекою.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 04 березня 2020 року, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року, у позові відмовлено.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що предметом іпотеки в оспорюваному правочині є квартира, придбана ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2008 року, право власності на яку зареєстровано за ним, тому договір іпотеки від 31 березня 2007 року за формою і змістом відповідає вимогам законодавства, підстави для визнання його недійсним немає.

Оскільки спірний іпотечний договір відповідає вимогам закону, немає підстав для зняття заборони відчуження квартири та виключення з Державного реєстру іпотек запису про її обтяження іпотекою.

Суди застосували правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 756/6041/15-ц, провадження № 61-4706св18.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2020 року ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, направила поштовим зв`язком до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 березня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року, просила їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, провадження № 61-26396св18, об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17, Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року у справі № 6-8цс13.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 15 лютого 2018 року у справі № 463/2744/17 встановлено, що предметом іпотеки може бути лише майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності. Вказаним рішенням відмовлено у позові ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки у зв'язку з пропуском ним позовної давності, проте встановлено неправомірність оспорюваного правочину.

Суд першої інстанції неправомірно відхилив її доводи щодо преюдиційності вказаного факту.

Суд апеляційної інстанції не навів мотивів відхилення таких доводів.

У постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, провадження № 61-26396св18, викладено висновок, що преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законої сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17, викладено висновок, що увипадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Оспорюваний договір іпотеки порушує права малолітнього ОСОБА_2 .

Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, провадження № 61-11933св18.

Отже дитина має право користуватися нерухомим майном батьків саме з моменту її народження або з моменту набуття права власності на нерухоме майно одним із батьків (батьками) незалежно від того, чи зареєстрована дитина у житлі батьків.

ОСОБА_3 не був власником майна, переданого в іпотеку, на момент укладення договору.

У постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року у справі № 6-8цс13 викладено висновок, що державна реєстрація майна має передувати вчиненню будь-яких правочинів з таким майном. На момент укладення договору іпотеки майнові права не входили до переліку об`єктів, які могли виступати предметом іпотеки.

Суд першої інстанції безпідставно прийняв докази відповідача без поновлення пропущеного строку на їх подання.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, провадження № 61-26396св18, об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17, Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року у справі № 6-8цс13

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Судувід 15 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 31 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ВАТ "Універсал Банк", правонаступником якого є ПАТ "Універсал Банк", укладений договір № 015-2008-964, згідно з яким банк зобов`язався надати позичальнику кошти у розмірі 100 000,00 дол. США.

На забезпечення виконання зобов`язань сторони 31 березня 2008 року уклали між ОСОБА_3 та банком укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом, відповідно до якого позивач передав в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, яка належить йому на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом від 31 березня 2008 року № 2167 та зареєстрованого в державному реєстрі правочинів 31 березня 2008 року, реєстраційний номер 22657447.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом спору є визнання договору іпотеки, який уклав чоловік позивачки, недійсним, а також зобов`язання приватного нотаріуса зняти заборону відчуження квартири та виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження квартири іпотекою.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має правов порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 575 ЦК України та статті 1 Закону іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону).

Предметом іпотеки також може бути об`єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником цього майна на час укладення іпотечного договору (частина п`ята статті 5 Закону в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки).

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої, третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Аналізуючи частину третю статті 215 ЦК України можна дійти висновку, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню статті 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права.

Недійсність - це така ознака правочину, який його сторони мали намір укласти чи уклали, яка має бути притаманна цьому юридичному факту на момент його вчинення. Якщо недійсність обґрунтовується обставинами, які на момент його вчинення не існували, це не може бути підставою для рішення суду про визнання його недійсним. Так само позивач у справі повинен мати право на позов у матеріальному сенсі на момент вчинення правочину.

Позивач, звернувшись до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 31 березня 2008 року між ОСОБА_3 та банком, посилалася на те, що на момент укладення договору іпотеки ОСОБА_3 не був власником майна, переданого в іпотеку, оскільки момент набуття права власності не настав у зв`язку з непроведенням державної реєстрації права власності на квартиру. Крім того, оспорюваний договір іпотеки порушує права дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з частиною п`ятою статті 18 Закону, у разі якщо іпотекою забезпечується повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку, договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.

Згідно з пунктами 6, 9, 10 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671 (671-2004-п) , (чинного на час укладення договору іпотеки) державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Державного реєстру правочинів одночасно з його нотаріальним посвідченням. Нотаріуси, які не мають доступу до єдиної комп`ютерної бази даних Реєстру, в день посвідчення правочину надсилають один його примірник реєстратору, який в день отримання примірника вносить відповідний запис до Реєстру.

Датою державної реєстрації правочину вважається дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру правочинів.

Про внесення запису до Державного реєстру правочинів реєстратор видає сторонам правочину або уповноваженим ними особам примірник витягу.

На забезпечення виконання кредитних зобов`язань між ОСОБА_3 та банком 31 березня 2008 року укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом за реєстраційним номером № 2171-2172, відповідно до якого позивач передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, яка належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом 31 березня 2008 року № 2167 та зареєстрованого в державному реєстрі правочинів 31 березня 2008 року, реєстраційний номер 22657447, що підтверджується пунктом 1.1 цього договору.

Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 334 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Відповідно до статті 657 ЦК Ураїни (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу квартири) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

З огляду на викладене, Верховний Суд зазначає, що до спірних правовідносин, які виникли щодо придбаної до 01 січня 2013 року квартири, підлягають застосуванню норми ЦК України (435-15) (чинні на момент виникнення правовідносин), які визначають умови та момент виникнення права власності в набувача нерухомого майна за відповідним правочином, а також містять правило щодо обов`язкової реєстрації договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

Згідно з матеріалами справи, що сторонами не заперечувалося, договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом 31 березня 2008 року № 2167 та зареєстрованого в державному реєстрі правочинів 31 березня 2008 року, реєстраційний номер 22657447.

Отже, право власності на квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_3 виникло з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу квартири, тобто за правилам частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року, справа № 334/3161/17, провадження № 14-188цс20, зроблено висновок, що особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності (пункт 50).

Отже, суди дійшли правильного висновку, що предметом іпотеки в оспорюваному правочині є квартира, придбана ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2008 року, право власності на яку зареєстровано за ним, тому договір іпотеки від 31 березня 2008 року не суперечить вимогам Закону, відповідно немає підстав для визнання його недійсним, а також зняття заборони відчуження квартири та виключення з Державного реєстру іпотек запису про її обтяження іпотекою.

Суди обґрунтовано застосували правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 756/6041/15-ц, провадження № 61-4706св18, правовідносини в якій є подібними до правовідносин у справі, яка переглядається, згідно з яким Верховний Суд погодився з висновками судів про відмову в позові, оскільки квартира, яка є предметом іпотеки належить іпотекодержателю на підставі договору купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В., 05 вересня 2007 року та зареєстрований в реєстрі за № кдз4341, зареєстрований в Державному реєстрі правочинів 05 вересня 2007 року. Отже, встановивши, що предметом іпотеки в оспорюваному правочині була квартира, придбана ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 05 вересня 2007 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що договір іпотеки від 05 вересня 2007 року за формою і змістом відповідає вимогам законодавства, підстави для визнання його недійсним відсутні.

Як на підставу позову, позивачка посилалася на порушення прав дитини, що має право користуватися квартирою, яка є предметом іпотеки.

Щодо порушення прав дитини договором іпотеки, то Верховний Суд, оцінюючи доводи касаційної скарги, зазначає таке.

Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Відповідно до частин другої та третьої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї власника житлового приміщення мають право користування займаним приміщенням на рівні з власником. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Згідно з довідкою відділу житлового господарства "ЛКП "Господар" у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_3 зареєстрований з 08 липня 2008 року, дружина ОСОБА_1 зареєстрована з 16 жовтня 2012 року, діти ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстровані з 12 березня 2013 року (а. с. 29).

Відповідно до другого речення пункту 1.4 договору іпотеки іпотекодавець свідчить, що укладенням цього договору не порушені права та/або інтереси третіх осіб, а також у разі якщо предметом іпотеки є житлова нерухомість, в тому числі не порушені права дітей.

Згідно з пунктом 2.4.4 договору іпотеки іпотекодавець зобов`язаний не надавати дозвіл на реєстрацію/прописку у житлових приміщеннях, що складають предмет іпотеки, фізичних та юридичних осію без згоди іпотекодержателя.

Отже, на момент укладення оспорюваного договору малолітній ОСОБА_2 не був зареєстрований у спірній квартирі, іпотекодавець вказав, що права дітей при передачі в іпотеку нерухомого майна не порушуються, дитина не позбавлена права користування квартирою, тому укладення спірного правочину не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права дитини на той час, тому відсутні підстави для залучення органу органу опіки і піклування.

Доводи касаційної скарги, що на момент укладення договору іпотеки майнові права не входили до переліку об`єктів, які могли виступати предметом іпотеки, є безпідставними, оскільки предметом оспорюваного договору іпотеки є квартира АДРЕСА_1, а не майнові права на неї.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно прийняв докази відповідача без поновлення пропущеного строку на їх подання, не можуть бути самостійною підставою скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки заявник не вказує, які саме докази відповідача прийнято із порушенням процесуального закону, та що наслідком таких дій є скасування судових рішень відповідно до статті 411 ЦПК України.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про преюдиційність фактів, з огляду на таке.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 15лютого2018 року у справі №463/2744/17 відмовлено у позові ОСОБА_3 до ПАТ "Універсал Банк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус, про визнання недійсним договору іпотеки через пропуск позовної давності. Позивач оспорював договір іпотеки з тих підстав, що на момент укладення договору він не був власником майна, переданого в іпотеку, оскільки момент набуття права власності не настав у зв`язку з відсутністю державної реєстрації права власності на квартиру.

Відмовивши у позові, суд виходив із того, що предметом іпотеки може бути лише майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності. Момент набуття права власності на нерухоме майно, в тому числі і квартиру, у відповідності до норм законодавства, чинного на момент укладення оспорюваного договору, настає після проведення державної реєстрації права власності. На момент укладення договору іпотеки ОСОБА_3 не був власником майна, переданого в іпотеку, оскільки момент набуття права власності не настав у зв`язку з непроведенням державної реєстрації права власності на квартиру. ПАТ "Універсал Банк" подало суду заяву про застосування строків позовної давності. З моменту вчинення оспорюваного правочину (31 березня 2008 року) позивач не був позбавлений права дізнатися про порушення свого права, звернутися за правовою допомогою в межах строку звернення до суду, а не через дев`ять років після укладення договору іпотеки. Жодними доказами позивач ОСОБА_1 не довела поважності причин пропуску строку для звернення до суду, що є підставою для відмови у позові у зв`язку з пропуском позовної давності.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 посилається на преюдиційність фактів рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 лютого 2018 року у справі № 463/2744/17 щодо недійсності договору іпотеки.

З огляду на це, зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування преюдиційності фактів у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, провадження № 61-26396св18, об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17, Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року у справі № 6-8цс13.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, провадження № 61-26396св18, Верховний Суд зазначив, що відповідно до частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законої сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу.

У постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17, зазначено, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Перевіряючи обґрунтованість позову у справі № 463/2744/17, суд дійшов висновку, що предметом іпотеки може бути лише майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності; момент набуття права власності на нерухоме майно, в тому числі і квартиру, відповідно до норм законодавства, чинного на момент укладення оспорюваного договору, настає після проведення державної реєстрації права власності; на момент укладення договору іпотеки ОСОБА_3 не був власником майна, переданого в іпотеку, оскільки момент набуття права власності не настав у зв`язку з непроведенням державної реєстрації права власності на квартиру.

Наведені висновки є правовою оцінкою судом обставин справи та не містять преюдиційних фактів.

Відповідно до частини сьомої статті 82 ЦПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин.

Отже, недійсність договору іпотеки із заявлених підстав підлягає доказуванню відповідно до статей 12, 81 ЦПК України.

З урахуванням викладеного відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень внаслідок незастосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц.

У постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року у справі № 6-8цс13 викладено висновок, що дія Закону України від 19 червня 2003 № 979-IV (979-15) "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати (редакція з 14 січня 2006 року до 23 липня 2010 року) на правовідносини при укладенні договору іпотеки між банком і фізичною особою з метою забезпечення кредитного договору не поширюються.

Посилання в касаційній скарзі на правовий висновок Верховного Суду України є безпідставним, оскільки в ній містяться інші фактичні обставини і застосовані норми права, а саме те, що в іпотеку майнові права передавалися забудовником будинку без згоди інвестора квартири. У справі, яка переглядається, сам позичальник, особа, яка набула права власності на квартиру, уклала договір іпотеки.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.