Постанова

Іменем України

30 червня 2022 року

м. Київ

справа № 335/6227/20

провадження № 61-19232св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 03 листопада 2020 року в складі судді Гашук К. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Гончар М. С., Кримської О. М., Маловічко С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позов обґрунтовано тим, що 24 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І. та зареєстрований в реєстрі за № 15077. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 40 000,00 дол. США, які останній зобов`язався повернути у строк до 24 грудня 2011 року. Передача грошей у розмірі 40 000,00 дол. США оформлена розпискою від 24 грудня 2010 року. 01 квітня 2017 року ОСОБА_3 повернув лише 1 000,00 дол. США, інша частина боргу у сумі 39 000,00 дол. США не повернута, що підтверджується розпискою від 01 квітня 2017 року. Пунктом 4 договору позики передбачено, що у разі неповернення ОСОБА_3 боргу у строк до 24 грудня 2011 року з нього стягується пеня у розмірі 0,2 % від суми простроченого зобов`язання за кожен день прострочення зобов`язання, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період за який сплачується пеня. Пеня за період з 25 грудня 2011 року по 18 липня 2016 року склала 49 070,59 дол. США. Зазначена сума встановлена постановою Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 335/8677/16. Крім того, інфляційні витрати за період з 25 грудня 2011 року по 18 липня 2016 року склали 35 440,00 дол. США, а 3 % річних 5 483,83 дол. США. На забезпечення виконання ОСОБА_3 своїх зобов`язань за договором позики від 24 грудня 2010 року № 15077, між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, спадкоємцем якої є відповідач ОСОБА_2, 24 грудня 2010 року укладено іпотечний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І., зареєстрований в реєстрі за № 15079. Відповідно до пункту 1 іпотечного договору від 24 грудня 2010 року № 15079, ним забезпечується виконання зобов`язання, що виникло у ОСОБА_3 на підставі договору позики, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І. за № 15079, укладеного на суму 318 400,00 грн, що еквівалентно на момент укладення договору складало 40 000,00 дол. США, з обумовленим в кредитному договорі строком повернення боргу до 24 грудня 2011 року. Відповідно до пункту 2 іпотечного договору від 24 грудня 2010 року № 15079 предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 . Пунктом 4 іпотечного договору сторони оцінили предмет іпотеки на суму 318 400,00 грн. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Правонаступником ОСОБА_4 є її донька - ОСОБА_2 .

З урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив у рахунок погашення заборгованості за договором позики від 24 грудня 2010 року № 15077 у розмірі 128 994,42 дол. США, що еквівалентно 3 501 372,94 грн, звернути стягнення на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 і належить на праві власності ОСОБА_4, спадкоємцем якої є ОСОБА_2, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення здійснення продажу майна.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 03 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 у цій справі відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, визнав його обґрунтованим, однак оскільки з даним позовом позивач звернувся лише 24 липня 2020 року, тобто більше ніж через 8 років з часу виникнення у позивача права вимоги про стягнення боргу за договором позики від 24 грудня 2010 року та звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі заяви відповідача застосував позовну давність.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 03 листопада 2020 року змінено шляхом викладення мотивувальної частини останнього в редакції цієї постанови.

Змінюючи мотиви відмови у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими в частині заборгованості без урахування розміру інфляційних втрат на загальну суму 93 554,42 дол. США. Водночас ОСОБА_2, як спадкоємець іпотекодавця, відповідає перед позивачем лише у межах вартості вищезазначеного іпотечного (спадкового) майна. В іншій частині суми заборгованості, що перевищує зазначену суму, позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, і саме з цих підстав суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні цієї частини позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 03 листопада 2020 рокута постанову Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не звернули увагу на те, що оскільки Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя прийняв подану 22 грудня 2014 року першу позовну заяву про звернення стягнення на предмет іпотеки до розгляду і лише потім закрив провадження у справі № 335/72/15, то відповідно до положень статті 264 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) мало місце переривання позовної давності;

- не врахували, що 03 серпня 2016 року Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя відкрито провадження у справі № 335/8677/16 за другою позовною заявою ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, 18 вересня 2018 року Запорізьким апеляційним судом винесено постанову, якою позов заявника про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено, постановою від 06 травня 2020 року Верховний Суд вказану постанову апеляційного суду скасував та закрив провадження у справі, у зв`язку з обрання неправильного способу захисту, таким чином до 06 травня 2020 року позивач мав підстави вважати, що його права будуть відновлені і захищені у судовому порядку у вказаній справі, а отже позовна давність при зверненні 24 липня 2020 року до суду із третьою позовною заявою про звернення стягнення на предмет іпотеки пропущена з поважних причин та підлягає поновленню;

- не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у: постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-895цс15, постановах Верховного Суду від 24 квітня 2018 року № 908/828/17 та від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19.

Також у касаційній скарзі заявник виклав клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 03 листопада 2020 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року, яке обґрунтовує тим, що повний текст оскаржуваної постанови отримано заявником 25 жовтня 2021 року, що підтверджується копією конверта апеляційного суду із трек номером.

У січні 2022 року ОСОБА_2 із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому зазначила про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 29 листопада 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 03 листопада 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 03 листопада 2020 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя матеріали справи № 335/6227/20; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У грудні 2021 року матеріали справи № 335/6227/20 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І. та зареєстрований в реєстрі за № 15077, відповідно до якого ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 318 400,00 грн, що було еквівалентом 40 000,00 дол. США станом на день посвідчення договору, а останній зобов`язався повернути вказану суму у строк до 24 грудня 2011 року.

Факт передачі та отримання грошей в розмірі 40 000,00 дол США оформлена розпискою від 24 грудня 2010 року.

На забезпечення виконання ОСОБА_3 своїх зобов`язань за зазначеним договором позики, між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 24 грудня 2010 року укладено іпотечний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І. і зареєстрований у реєстрі за № 15079.

Відповідно до пункту 1 іпотечного договору він забезпечує виконання зобов`язання, що виникло у ОСОБА_3 на підставі договору позики, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І. за № 15077.

Згідно з пунктом 2 іпотечного договору, предмет іпотеки складає квартира АДРЕСА_1 .

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором, станом на 22 грудня 2014 року у нього перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 70 533,16 дол. США, що еквівалентно 1 112 263,50 грн, а тому ОСОБА_1 22 грудня 2014 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 квітня 2015 року у цивільній справі № 335/72/15, позов ОСОБА_1 задоволено та в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 24 грудня 2010 року № 15077 у розмірі 70 533,16 дол. США, що еквівалентно становить 1 112 263,50 грн звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ОСОБА_1 з укладанням від імені відповідача ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів та технічної документації на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ОСОБА_1 всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 3654,00 грн.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 липня 2016 року зазначене заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 квітня 2015 року у цивільній справі № 335/72/15 скасовано та провадження у справі закрито. Скасовуючи рішення суду та закриваючи провадження у цій справі, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто ще до подання позивачем позовної заяви 22 грудня 2014 року, тобто на момент звернення ОСОБА_1 до суду відповідач ОСОБА_4 вже була позбавлена правоздатності.

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, Вознесенівський районний відділ у м. Запоріжжі Управління державної міграційної служби у Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 квітня 2017 року в цивільній справі № 335/8677/16 у задоволені цього позову ОСОБА_1 відмовлено з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 18 вересня 2018 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 квітня 2017 року у справі № 335/8677/16 скасовано та прийнято нову постанову, відповідно до якої позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, Вознесенівський районний відділ у м. Запоріжжі Управління державної міграційної служби у Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за договором позики від 24 грудня 2010 року № 15077 в розмірі 129 994,42 дол. США, що еквівалентно становить 3 224 794,58 грн, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ОСОБА_1 з укладанням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів та технічної документації на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ОСОБА_1 всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. В решті позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 06 травня 2020 року постанову Апеляційного суду Запорізької області від 18 вересня 2018 року у справі № 335/8677/16 в частині задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, Вознесенівський районний відділ у м. Запоріжжі Управління державної міграційної служби у Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення відмовлено.

Скасовуючи рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції зазначив, що задовольняючи позов ОСОБА_1 в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції допустив порушення вимог законодавства, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реалізації права позивача від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку", є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Згідно наданого позивачем суду першої інстанції розрахунком заборгованості за кредитним договором від 24 грудня 2011 року станом на 18 липня 2016 року загальний розмір заборгованості становить 128 994,42 дол. США, що еквівалентно становить 3 501 372,94 грн.

Відповідачем ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву та її представником - адвокатом Сєдовим М. В. у судовому засіданні заявлено про застосування у даній справі строків позовної давності до вимог ОСОБА_1 .

Нормативно-правове обґрунтування

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За умовами статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання.

Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Таким чином, іпотека, як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання, є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права і обов`язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Відповідно до частини п`ятої статті 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов`язань (частина четверта статті 631 ЦК України).

Згідно зі статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Згідно з частиною другою статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Відповідно до частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого у незміненій частині рішення погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки позичальник ОСОБА_3 не виконав умови договору позики від 24 грудня 2010 року № 15077 та не повернув позику у розмірі і в порядку, встановленими договором, то позовні вимоги кредитора ОСОБА_1 про на звернення стягнення на предмет іпотеки, власником якого в порядку спадкування ОСОБА_2, в рахунок погашення заборгованості за договором позики є обґрунтованими.

Водночас суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом лише 24 липня 2020 року, тобто більше ніж через 8 років з часу виникнення у позивача права вимоги про стягнення боргу за договором позики від 24 грудня 2010 року, то позивач пропустив позовну давність, про застосування якої наполягав відповідач у своїй заяві, і у задоволенні позову необхідно відмовити з цих мотивів.

Змінюючи частково рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими лише в частині заборгованості без урахування розміру інфляційних втрат на загальну суму 93 554,42 дол. США, разом із цим ОСОБА_2, як спадкоємець іпотекодавця, відповідає перед позивачем лише у межах вартості вищезазначеного іпотечного (спадкового) майна. В іншій частині суми заборгованості, що перевищує зазначену суму, позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, і саме з цих підстав суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні цієї частини позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про те, що оскільки Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя прийняв подану 22 грудня 2014 року першу позовну заяву про звернення стягнення на предмет іпотеки до розгляду і лише потім закрив провадження у справі № 335/72/15, то відповідно до положень статті 264 ЦПК України мало місце переривання позовної давності, були предметом розгляду судів попередніх інстанції та їм надана належна правова оцінка.

Зокрема відхиляючи такі доводи заявника суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із такого.

Матеріали справи свідчать про те, що за умовами договору позики від 24 грудня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І. за № 15079, остаточний розрахунок щодо повернення суми позики мав бути здійснений не пізніше 24 грудня 2011 року (т. 1 а. с. 9). Тобто, не повернувши суму позики до 24 грудня 2011 року, ОСОБА_3 порушив умови договору позики, а тому до вимог позивача про стягнення заборгованості або звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості з 25 грудня 2011 року розпочався перебіг позовної давності.

Також матеріали справи свідчать, що вперше із позовними вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 дійсно звернувся 22 грудня 2014 року (т. 1 а. с. 16-17, 29-30), зазначивши відповідачем ОСОБА_4 .

Відповідно до вимог статей 28, 29 ЦПК України, статті 119 ЦПК України (у редакції чинній на момент звернення ОСОБА_1 до суду у грудні 2014 року), позов може бути пред`явлено лише до особи, яка володіє цивільною і цивільно-процесуальною правоздатністю й дієздатністю.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 липня 2016 року у справі № 335/72/15 встановлено, що відповідач - ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто до подання позивачем позовної заяви. А отже, на момент звернення до суду, відповідач вже була позбавлена правоздатності. Оскільки правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи, то позов до померлої фізичної особи не може бути пред`явлено. ЦПК України (1618-15) не передбачено пред`явлення позову до особи після її смерті, оскільки як ЦПК України (1618-15) , так і ЦК України (435-15) передбачають право пред`явлення у такому разі позову безпосередньо до спадкоємців боржника в межах вартості майна, одержаного в спадщину, у разі якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво.

Отже позовна заява подана ОСОБА_1 22 грудня 2014 року не відповідала вимогам пункту 2 частини другої статті 119 ЦПК України (у редакції чинній на момент звернення ОСОБА_1 до суду у грудні 2014 року) і у відкритті провадження за вказаним позовом, у разі наявності у суду відповідних відомостей про смерть відповідача на момент звернення до суду з позовом, мало би бути відмовлено, на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час звернення до суду з відповідним позовом).

Верховний Суд у своїй постанові від 09 квітня 2020 року у справі № 10/Б-743 зазначав про те, що позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 у справі № 523/10225/15-ц та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17).

Крім того, у постанові від 07 липня 2020 (справа № 712/8916/17) Велика Палата Верховного Суду вказала, що на підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 640/2704/16-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 травня 2018 року у справі № 903/509/17). Новий перебіг позовної давності (після його переривання) починається наступного дня після пред`явлення позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц).

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що оскільки позовна заява подана ОСОБА_1 22 грудня 2014 року, тобто у межах трирічного строку позовної давності, не відповідала вимогам пункту 2 частини другої статті 119 ЦПК України (у редакції чинній на момент звернення ОСОБА_1 до суду у грудні 2014 року) і позовні вимоги були пред`явлені до неналежного відповідача - померлої особи ОСОБА_4, то строк позовної давності у даному випадку не переривався та він сплив ще 25 грудня 2014 року.

Водночас, Верховний Суд звертає увагу на те, що звернувшись до суду у липні 2016 року із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення у справі № 335/8677/16, ОСОБА_1, вже тоді пропустив трирічний строк позовної давності, а тому суди попередніх інстанцій правильно не взяли до уваги посилання позивача на те, що перебіг строку позовної давності у цій справі перервався, коли ОСОБА_1 звернувся з позовом у липні 2016 року до належного відповідача - ОСОБА_2 .

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій могли б вирішити питання про поновлення позовної давності для звернення з цим позовом є безпідставними, оскільки у процесі розгляду цієї справи позивач не заявляв клопотання про поновлення позовної давності, а лише наполягав на тому, що ним позовна давність не пропущена.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-895цс15,постановах Верховного Суду від 24 квітня 2018 року № 908/828/17 та від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, Верховний Суд також відхиляє з огляду на таке.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 03 листопада 2020 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак