У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Державний ощадний банк України") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 26 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (далі - ВАТ "Державний ощадний банк України"), яке змінило назву на ПАТ "Державний ощадний банк України", та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 822, за умовами якого позичальнику надано кредит в сумі 160 000 грн зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 19,5 % річних та строком остаточного повернення кредиту не пізніше 25 грудня 2010 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договоромміж банком та ОСОБА_2 було укладено договір застави, предметом якого є трактор К-701, 2007 року випуску, заводський № НОМЕР_1, двигун № НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_3, вартістю 485 333 грн, що зберігається за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, на день її смерті заборгованість за кредитним договором становила 119 829,51 грн, з яких: основний борг - 119 758,83 грн, пеня - 70,68 грн. З метою встановлення спадкоємців 07 жовтня 2009 року банк звернувся до Липовецької державної нотаріальної контори та до приватного нотаріуса Липовецької нотаріальної контори Кобзар С. В. з претензіями, в яких просив повідомити про те, чи подавали спадкоємці заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2, однак відповіді не отримав. 14 лютого 2014 року банк повторно звернувся до Липовецької державної нотаріальної контори із заявою та отримав відповідь про те, що після смерті ОСОБА_2 в нотаріальній конторі заведена спадкова справа № 405/2009, із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину звернулася дочка померлої - ОСОБА_1, яка прийняла спадщину, але не оформила своїх спадкових прав. 21 травня 2014 року банк отримав копію спадкової справи, з якої дізнався, що ОСОБА_3 прийняла спадщину, яка складається із земельної ділянки площею 2,5285 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області. Враховуючи викладене, ПАТ "Державний ощадний банк України" просило стягнути з ОСОБА_3 на свою користь заборгованість за кредитним договором в розмірі 119 829,51 грн та понесені судові витрати.

В запереченні на позовну заяву ОСОБА_3 зазначила, що позовні вимоги ПАТ "Державний ощадний банк України" є необґрунтованими, оскільки банк пропустив встановлені статтею 1281 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) строки пред`явлення вимог до спадкоємців. Крім того, спадщину вона прийняла 15 жовтня 2009 току, тому перебіг трирічної позовної давності закінчився 15 жовтня 2012 року. Враховуючи, що з позовом до суду банк звернувся лише в серпні 2014 року, то ним пропущено позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 13 жовтня 2016 року в задоволенні позову ПАТ "Державний ощадний банк України" відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позовні вимоги ПАТ "Державний ощадний банк України" є обґрунтованими, однак воно не вчинило достатніх заходів, необхідних для виявлення спадкоємців ОСОБА_2, внаслідок чого пропустило встановлений частиною другою статті 1281 ЦК України шестимісячний строк для пред`явлення вимог до спадкоємців.

Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.

Останньою постановоюВінницького апеляційного суду від 11 грудня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ "Державний ощадний банк України" задоволено частково, рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 13 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено з інших підстав.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ПАТ "Державний ощадний банк України" скористалося своїм правом та протягом шестимісячного строку з дня відкриття спадщини (15 квітня 2009 року), а саме 07 жовтня 2009 року направило нотаріусу відповідну претензію (вимогу) до спадкоємців боржника. Тобто банк як кредитор спадкодавця вчасно та у спосіб, визначений статтею 1281 ЦК України, пред`явив вимогу до спадкоємців боржника. При цьому умовами кредитного договору № 822 від 26 грудня 2007 року передбачено остаточне повернення кредиту не пізніше 25 грудня 2010 року та збільшення позовної давності до трьох років для всіх грошових зобов`язань позичальника. Оскільки позов у цій справі подано 14 серпня 2014 року, тобто зі спливом трьох років з часу припинення дії кредитного договору, то ПАТ "Державний ощадний банк України" пропустило позовну давність.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У січні 2019 року ПАТ "Державний ощадний банк України" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 13 жовтня 2016 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 грудня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Касаційна скарга ПАТ "Державний ощадний банк України" мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі доказів і не звернули уваги на те, що ОСОБА_1 знала про кредитні зобов`язання ОСОБА_2 перед банком, тому повинна була повідомити його про відкриття спадщини та відповідно до статті 1282 ЦК України задовольнити вимоги кредитора. Про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 банку стало відомо лише у травні 2014 року, а позовну заяву подано до суду 18 серпня 2014 року, тому висновки апеляційного суду про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності є необґрунтованими.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а постанову Вінницького апеляційного суду від 11 грудня 2018 року - без змін, зазначивши про її законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Тульчинського районного суду Вінницької області.

14 лютого 2019 року справа № 136/1822/14-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (сплатити гроші), а кредитор має вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Апеляційним судом встановлено, що 26 грудня 2007 року між ВАТ "Державний ощадний банк України", яке змінило назву на ПАТ "Державний ощадний банк України", та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 822, за умовами якого позичальнику надано кредит в сумі 160 000 грн зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 19,5 % річних та строком остаточного повернення кредиту не пізніше 25 грудня 2010 року.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 822 від 26 грудня 2007 року того ж дня між ВАТ "Державний ощадний банк України" та ОСОБА_2 було укладено договір застави, предметом якого є трактор К-701, 2007 року випуску, заводський № НОМЕР_1, двигун № НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_3, вартістю 485 333 грн, що зберігається за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4, виданим 29 липня 2009 року виконавчим комітетом Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області.

Станом на 15 квітня 2009 року ОСОБА_2 мала заборгованість за кредитним договором в розмірі 119 829,51 грн, з яких: основний борг - 119 758,83 грн, пеня - 70,68 грн.

12 серпня 2009 року ОСОБА_1 звернулася до Липовецької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2

07 жовтня 2009 року ВАТ "Державний ощадний банк України" направило Липовецькій державній нотаріальній конторі та приватному нотаріусу Липовецької нотаріальної контори Кобзар С. В. претензії, в яких посилаючись на статтю 1281 ЦК України та пункт 186 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (z0283-04) (далі - Інструкція), просило повідомити про те, чи зверталися спадкоємці до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2

14 лютого 2014 року ВАТ "Державний ощадний банк України" звернулося до Липовецької державної нотаріальної контори та до приватного нотаріуса Липовецької нотаріальної контори Кобзар С. В. із заявами, в яких просило прийняти його вимогу як кредитора спадкодавця до спадкоємців ОСОБА_2 .

Листом Липовецької державної нотаріальної контори від 25 лютого 2014 року № 02-14/153 банк повідомлено, що після смерті ОСОБА_2 заведено спадкову справу за № 405/2009. Із заявою на видачу свідоцтва про прийняття спадщини звернулася дочка померлої - ОСОБА_1, яка прийняла спадщину, однак своїх спадкових прав не оформила.

Згідно зі спадковою справою від 12 серпня 2009 року № 405/2009 до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_2 увійшла земельна ділянка площею 2,5285 га, розташована на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно з частиною першою статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Частиною третьою статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинялися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Частиною першою статті 1270 ЦК України передбачено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 608 ЦК України зобов`язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов`язане з його особою i у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Відповідно до статті 1281 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

Спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині (частина перша статті 1282 ЦК України).

Таким чином, вимога кредитора спадкодавця може бути заявлена безпосередньо спадкоємцю, а також через нотаріуса за місцем відкриття спадщини, який у строк, встановлений статтею 1281 ЦК України, приймає вимоги кредиторів спадкодавця. В цій справі ПАТ "Державний ощадний банк України" скористалося своїм правом кредитора заявити вимогу до спадкоємців боржника через нотаріуса. Банку не було відмовлено у прийнятті такої вимоги кредитора, зокрема й не було запропоновано звернутися з такою вимогою за місцем відкриття спадкової справи, що свідчить про відсутність порушень прав банку на цьому етапі.

Відповідно до пункту 189 Інструкції в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, нотаріус за місцем відкриття спадщини в строк, установлений статтею 1281 ЦК України, приймає претензії від кредиторів спадкодавця. Претензії мають бути заявлені у письмовій формі і прийняті незалежно від строку настання права вимоги. Про претензію, що надійшла, нотаріус доводить до відома спадкоємців, які прийняли спадщину, або виконавця заповіту.

Згідно з пунктом 231 Інструкції нотаріусом ведеться книга обліку спадкових справ та алфавітна книга спадкових справ. У книзі обліку спадкових справ реєструються, зокрема претензії кредиторів. При заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи. У разі підтвердження цього факту нотаріус відмовляє у прийнятті заяви (іншого документа), рекомендуючи заявнику подати її за місцезнаходженням цієї справи, а в разі потреби - вимагає цю справу для подальшого провадження.

Відповідно до пункту 1 Методичних рекомендацій щодо вчинення нотаріальних дій, пов`язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29 січня 2009 року, з метою фіксації документальної інформації, необхідної для посвідчення нотаріусом переходу прав спадкодавця до спадкоємців, нотаріус заводить спадкову справу. Спадкова справа на майно та майнові права померлого на території України спадкодавця може бути заведена тільки одна. Спадкова справа заводиться за місцем відкриття спадщини. При встановленні факту одночасного відкриття декількох спадкових справ (наприклад, за місцем проживання спадкодавця і за місцем знаходження спадкового майна), спадкові справи, відкриті з порушенням вимог статті 1221 ЦК України, повинні бути передані за належністю нотаріусу, до компетенції якого належать ведення конкретної спадкової справи.

З урахуванням наведеного, вимогу кредитора померлого позичальника пред`явлено вчасно та у спосіб, визначений законодавством.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 26 вересня 2018 року в цій справі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Оскільки зі смертю позичальника зобов`язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред`явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України.

Поняття "строк пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців" не тотожне поняттю "позовна давність". Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред`явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Визначені статтею 1281 ЦК України строки пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін.

Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що банк скористався своїм правом та 07 жовтня 2009 року, тобто протягом шестимісячного строку з дня смерті ОСОБА_2, направив нотаріусам відповідні претензії (вимоги), апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що банк як кредитор спадкодавця вчасно та у спосіб, визначений статтею 1281 ЦК України, пред`явив вимогу до спадкоємця боржника. При цьому, зважаючи на подану під час розгляду справи місцевим судом заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності, апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні позову за пропуском позовної давності, оскільки ПАТ "Державний ощадний банк України" могло довідатися про порушення свого права з часу настання строку виконання зобов`язань за кредитним договором (25 грудня 2010 року), однак з позовом до суду звернулося лише 19 серпня 2014 року.

Посилання у касаційній скарзі на те, що про порушення свого права ПАТ "Державний ощадний банк України" дізналося лише у травні 2014 року, коли отримало лист Липовецької державної нотаріальної контори від 25 лютого 2014 року № 02-14/153, є неспроможними з огляду на таке.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме -обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого ЦПК України (1618-15) , про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.

ПАТ "Державний ощадний банк України" не надало доказів поважності причин пропуску позовної давності та не навело переконливих аргументів щодо наявності в нього об`єктивних перешкод звернутися до суду з позовом до спадкоємця позичальника в межах встановлених законом строків, які є розумними і достатніми для захисту порушеного права.

Заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 відповідач подала до Липовецької державної нотаріальної контори 12 серпня 2009 року і банк з цієї дати протягом трьох років міг дізнатися про спадкоємця, проявивши відповідну зацікавленість шляхом витребування необхідної інформації, та пред`явити свої вимоги до ОСОБА_1 . Тому посилання ПАТ "Державний ощадний банк України" на те, що до травня 2014 року воно не знало, хто є спадкоємцем після смерті ОСОБА_2, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що ПАТ "Державний ощадний банк України" не пропустило позовну давність, є безпідставними і ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто апеляційний суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Судді:	В. А. Стрільчук

	С. О. Карпенко

	М. Ю. Тітов