розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Комунального підприємства "Жилсервіс-5" Дніпровської міської ради на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2018 року у складі судді Слюсар Л. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О. у справі за позовом Комунального підприємства "Жилсервіс-5" Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, третя особа Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про виселення з незаконно зайнятого приміщення,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом, в обґрунтування якого посилався на те, що Комунальне підприємство "Жилсервіс-5" Дніпровської міської ради (далі - КП "Жилсервіс-5") є балансоутримувачем будинку № АДРЕСА_2.

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 06 листопада 2002 року № 36/4 було визначено передати у комунальну власність територіальної громади міста гуртожиток на проспекті Газети "Правда", 108.

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 22 лютого 2010 року № 937 передано у комунальну власність територіальної громади міста та житлового фонду та гуртожитків ДП "Дніпропетровський домобудівельний комбінат" гуртожиток на проспекті Газети "Правда", 108.

Державне підприємство "Дніпропетровський домобудівельний комбінат", дочірнім підприємством якого був Дніпропетровський домобудівний комбінат РБЕУ "Наш Дім", згідно з рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2009 року визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру та призначено ліквідаційну комісію. Тому видача ордерів чи будь-яких документів після 17 грудня 2009 року керівництвом Дніпропетровський домобудівний комбінат РБЕУ "Наш дім" на вселення в гуртожиток була протиправною.

Крім того, Рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 22 лютого 2010 року гуртожиток на проспекті Слобожанському (газети "Правда"),108, включений до переліку об`єктів, що передаються на баланс Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Індустріального району. Тобто всі права по розпорядженню гуртожитком перейшли до територіальної громади міста в особі КВЖРЕП Індустріального району, і починаючи з 22 лютого 2010 року ніхто крім уповноваженої особи Дніпропетровської міської ради, не мав права проводити вселення у гуртожиток. Під час перевірки житлового фонду був виявлений факт незаконного вселення громадянина ОСОБА_1 в кімнату (кабінет) № 136 гуртожитку, що розташований на АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 на обліку потребуючих поліпшення житлових умов не перебував, та не міг перебувати, так як він до 30 грудня 2013 року був зареєстрований та проживав у трикімнатній квартирі на АДРЕСА_3, тобто поліпшення житлових умов не потребував. Відповідач надав відомості, що не відповідають дійсності про потребу в поліпшенні житлових умов. При зверненні відповідача до КП "Жилсервіс-5" 02 червня 2014 року стосовно відкриття особового рахунку, ним було надано корінець ордеру № 73, який нібито виданий йому 25 лютого 2011 року Дніпропетровським домобудівним комбінатом РБЕУ "Наш Дім".

Корінець ордеру від 25 лютого 2011 року не є документом, що дає право на вселення в 2014 році, не має будь якої юридичної сили, був недійсним, та реєстрація на підставі корінця ордеру що втратив силу є неправомірною.

Зважаючи, що зазначене вселення та реєстрація в кімнату АДРЕСА_4 відбулося без будь-яких законних підстав. Позивач просив суд: поновити пропущені строки про визнання ордеру недійсним; визнати ордер № 73, який виданий ОСОБА_1, 25 лютого 2011 року Дніпропетровським домобудівельним комбінатом, який не мав повноважень на такі дії, недійсним; виселити ОСОБА_1 з незаконно зайнятої кімнати АДРЕСА_4 без надання іншого житла та стягнути судові витрати по справі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2018 року у задоволенні позовних вимог КП "Жилсервіс-5" до ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року апеляційну скаргу КП "Жилсервіс-5" залишено без задоволення, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2018 року в оскарженій частині - без змін.

КП "Жилсервіс-5" в своїй апеляційній скарзі фактично просило скасувати рішення в частині відмови у задоволені позовних вимог щодо виселення відповідача з незаконно зайнятого приміщення, а тому апеляційний суд перевіряв законність і обґрунтованість вищевказаного рішення суду першої інстанції в цих межах.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині виселення відповідача, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що в провадженні районного суду м. Дніпра перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням посадових осіб за фактом незаконної видачі ордерів на зайняття кімнат в гуртожитку та на цей час вирок не ухвалено, отже неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення ОСОБА_1 не встановлено, як і не встановлено та не надано доказів щодо користування ОСОБА_1 до вселення в спірне житло, жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_5 . При цьому, суд також виходив із того, що відповідач у спірному приміщенні зареєстрований та на нього відкрито особовий рахунок, а отже підстави для виселення його з цього приміщення відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2019 року представник КП "Жилсервіс-5" - директор І. В. Сорокіна подала до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення, яким виселити з нежилого приміщення АДРЕСА_4 ОСОБА_1 .

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У поданій касаційній скарзі представник заявника вказує, що відповідач неправомірно зайняв приміщення кабінету № 136, що знаходиться на АДРЕСА_2, яке входить до структури житлового будинку, а тому реєстрація проживання особи в житловому приміщенні є неправомірною.

Вказує, що суди попередніх інстанцій помилково застосували норми матеріального права, а саме: статті 9, 58, 59, 117, 128, 129, ЖК Української РСР, адже вказані норми розповсюджуються лише на житлові приміщення і не можуть бути застосовані до нежилих приміщень.

Доводом касаційної скарги є також те, що єдиною підставою для вселення громадян до житлового приміщення може бути лише ордер, проте відповідач вселився до спірного приміщення на підставі корінця до ордеру, який права на вселення не дає.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Індустріального районного суду м. Дніпропетровська.

24 листопада 2019 року справа № 202/1556/18 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що будівля гуртожитку за адресою: АДРЕСА_6 ", будинок 108 рішенням VI сесії Дніпропетровської міської ради від 14 листопада 2012 року № 53/28 передана на баланс КП "Жилсервіс - 5".

Згідно з довідкою від 09 лютого 2018 року № 701, виданою КП "Жилсервіс-5", в кімнаті АДРЕСА_2 зареєстрований: ОСОБА_1 - ІНФОРМАЦІЯ_2, з 30 грудня 2013 року.

ОСОБА_1 в кімнату АДРЕСА_4 був вселений на підставі корінця ордеру № 73 від 25 лютого 2011 року, виданого Дніпропетровським домобудівним комбінатом РБЕУ "Наш Дім".

Відповідно до довідки КП "Жилсервіс-5" від 22 березня 2018 року на ім`я ОСОБА_1 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2, кімната136 відкритий особистий рахунок № 3-108136 за заявою та корінцем ордеру у КП "Жилсервіс 5" з 01 червня 2014 року та дійсний по теперішній час. Нарахування за комунальні послуги проходять з 01 червня 2014 року, а оплата з 01вересня 2014 року.

Також судом першої інстанції в судовому засіданні встановлено, про що не заперечував і представник позивача, що ордер від 25 лютого 2011 року № 73 Дніпропетровським домобудівним комбінатом РБЕУ "Наш Дім" на зайняття кімнати АДРЕСА_4 ) ОСОБА_1 не надавався, наявний лише корінець ордеру, який останній надав КП "Жилсервіс-5" 02 червня 2014 року.

Апеляційним судом було встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази які б свідчили про неправомірність дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення ОСОБА_1, також не надано доказів щодо користування ОСОБА_1 до вселення в спірне житло, жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_5 .

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України (1618-15) наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи у житловому приміщенні, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Зазначені норми та їх тлумачення свідчать по те, що за умови постійного проживання особи у житловому приміщенні, ставлення її до цього приміщення як до свого постійного житла, за умови відсутності іншого житла, або за умови потреби у такому житлі як соціально незахищеної особи, для виселення цієї особи з такого житла не має підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 в кімнату АДРЕСА_7 був вселений на підставі корінця ордеру № 73 від 25 лютого 2011 року, виданого Дніпропетровським домобудівним комбінатом РБЕУ "Наш Дім".

Відповідно до довідки КП "Жилсервіс-5" від 22 березня 2018 року на ім`я ОСОБА_1 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_8 відкритий особистий рахунок № 3-108136 за заявою та корінцем ордеру у КП "Жилсервіс-5" з 01 червня 2014 року та дійсний по теперішній час. Нарахування за комунальні послуги проходять з 01 червня 2014 року, а оплата з 01 вересня 2014 року.

Статтею 59 ЖК Української РСР визначено підстави і порядок визнання ордера на жиле приміщення недійсним. Так, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку, у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

Відповідно до норм статті 129 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази які б свідчили про неправомірність дій службових осіб при вирішення питання про надання жилого приміщення ОСОБА_1, також не надано доказів щодо користування ОСОБА_1 до вселення в спірне житло, жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_5 .

Таким чином з огляду на вищенаведені норми та встановлені судами фактичні обставини у справі колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про наявність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій та ухвалення нового рішення про виселення відповідача з тих підстав, що відповідач вселився до спірного приміщення на підставі корінця до ордеру, який, на думку представника заявника, права на вселення не дає.

Щодо доводів касаційної скарги стосовно того, що відповідач неправомірно зайняв приміщення кабінету № 136, що знаходиться на АДРЕСА_2, яке входить до структури житлового будинку, а тому його реєстрація в житловому приміщенні є неправомірною, а суди попередніх інстанцій помилково застосували норми матеріального права, а саме: статті 9, 58, 59, 117, 128, 129, ЖК Української РСР, адже вказані норми розповсюджуються лише на житлові приміщення і не можуть бути застосовані до нежилих приміщень колегія суддів зазначає таке.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 надана саме житлова площа в гуртожитку (кімната), а тому колегія суддів відхиляє означені доводи касаційної скарги КП "Жилсервіс-5".

Вищевикладене свідчить про те, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір, правильно застосували норми матеріального права і дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, доводи касаційної скарги правильність висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Комунального підприємства "Жилсервіс-5" Дніпровської міської ради залишити без задоволення.

Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року залишити без змін.

Судді:	І. В. Литвиненко

	В. С. Висоцька

	І. М. Фаловська