Постанова

Іменем України

28 липня 2020 року

м. Київ

справа № 453/443/17

провадження № 61-17677св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2, Сколівська районна державна адміністрація Львівської області в особі відділу державної реєстрації управління економічної політики,

треті особи: державний реєстратор прав на нерухоме майно Сколівської районної державної адміністрації Львівської області Зінкевич Ірина Володимирівна, Сколівська міська рада Львівської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року у складі судді Яніва Н. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Курій Н. М., Крайник Н. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2019 рокуздійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Сколівської районної державної адміністрації Львівської області в особі відділу державної реєстрації управління економічної політики, треті особи: державний реєстратор прав на нерухоме майно Сколівської районної державної адміністрації Львівської області Зінкевич Ірина Володимирівна, Сколівська міська рада Львівської області, про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що багатоквартирний будинок АДРЕСА_1 складається з одинадцяти квартир і допоміжних приміщень загального користування (підвалу, горища, кладочок, коридорів, сходових кліток). Вказаними допоміжними приміщеннями співвласники багатоквартирного будинку користуються на праві спільної сумісної власності. Натомість у серпні 2010 року відповідач розпочав реконструкцію власної квартири з приєднанням до неї частини горища, яке знаходиться над його квартирою, без відповідних дозвільних документів, зокрема, без згоди співвласників багатоквартирного будинку, внаслідок чого грубо порушив його права на вільне володіння і користування майном загального користування. Вказане встановлено рішенням Сколівського районного суду від 19 червня 2015 року, яке набрало законної сили 12 лютого 2016 року, у цивільній справі про зобов`язання ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні горищем багатоквартирного будинку АДРЕСА_1, шляхом приведення зазначеного горища у попередній стан з відновленням до нього доступу. Однак, ОСОБА_2 зволікає з виконанням вищевказаного рішення суду, мотивуючи це тим, що у жовтні 2014 року він вже зареєстрував право власності на свою оновлену квартиру після її реконструкції, що підтверджується свідоцтвом про право власності № НОМЕР_3, виданим 06 жовтня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Сколівського районного управління юстиції Львівської області Зінкевич І. В.

Позивач вважає, що ОСОБА_2, подавши державному реєстратору документи, які необхідні для проведення державної реєстрації права власності на дане нерухоме майно, із недостовірними відомостями та приховавши факт реконструкції власної квартири АДРЕСА_1, без письмової згоди співвласників багатоквартирного будинку, отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, яке видано органом державної влади всупереч пунктам 46, 49 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (868-2013-п) .

З урахуванням викладених обставин позивач просив суд: скасувати рішення державного реєстратора реєстраційної служби Сколівського районного управління юстиції Львівської області Зінкевич І. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 жовтня 2014 року, індексний № 16285187; визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності № 27734498, видане 06 жовтня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Сколівського районного управління юстиції Львівської області Зінкевич І. В.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року позов задоволено.

Скасовано рішення державного реєстратора реєстраційної служби Сколівського районного управління юстиції Львівської області Зінкевич І. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 жовтня 2014 року індексний № 16285187.

Визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності № 27734498, видане 06 жовтня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Сколівського районного управління юстиції Львівської області Зінкевич І. В.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із його доведеності та обгрунтованості.

Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою на нього.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2019 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У вересні 2019 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшла касаційна скарга на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції ухвалені рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

08 листопада 2019 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просить суд касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

01 листопада 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що житловий будинок АДРЕСА_1, є двоповерховим будинком, в якому знаходяться 11 квартир та приміщення загального користування.

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3, що підтверджується копією реєстраційного посвідчення серії НОМЕР_1, виданого Стрийським міжрайонним бюро технічної інвентаризації 07 березня 2000 року.

ОСОБА_2 є власником квартири НОМЕР_2 у цьому ж будинку. Зазначену квартиру відповідно до договору купівлі-продажу від 14 грудня 2007 року він придбав у ОСОБА_3 . На день укладення вказаного договору загальна площа квартири становила 48,3 кв.м, житлова площа 29,3 кв.м.

30 вересня 2014 року ОСОБА_2 подав державному реєстратору заяву про державну реєстрацію за ним права власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1 .

06 жовтня 2014 року державним реєстратором Зінкевич І. В. прийнято рішення № 16285187 про проведенння державної реєстрації права власності на житлове приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний № 27734498 від 06 жовтня 2014 року.

Відповідно до інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15 липня 2016 року № 63563527 площа належної ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 збільшилась та становить: загальна площа: 62,7 кв.м, житлова: 43,3 кв.м.

Рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 19 червня 2015 року за позовом ОСОБА_1 зобов`язано ОСОБА_2 усунути позивачеві перешкоди у користуванні горищем багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1 шляхом приведення зазначеного горища у попередній стан з відновленням до нього доступу. Вищезазначене рішення суду набрало законної сили 12 лютого 2016 року. При розгляді вказаної справи судом встановлено, що ОСОБА_2 провів реконструкцію допоміжного приміщення - горища за відсутності відповідних дозвільних документів та згоди усіх співвласників багатоквартирного будинку на таку реконструкцію та у порушення вимог чинного законодавства України приєднав його до своєї квартири. При цьому, такі дії відповідача порушують права позивача як власника квартири у цьому будинку.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі в редакції, що діяла на час подання касаційної скарги, що розглядається) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - стаття 1 Першого протоколу) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Непорушність права власності закріплено і в статті 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Частиною другою статті 382 ЦК України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Отже, частина друга статті 382 ЦК України визначає правовий режим допоміжних приміщень і приміщень загального користування житлового будинку у дво- або багатоквартирному будинку. Зокрема, за власниками квартир у таких будинках на праві спільної сумісної власності закріплюються приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше ніж одну квартиру. Ця норма спрямована на порядок користування мешканцями квартир зазначеними приміщеннями та обладнанням.

Усі зазначені об`єкти становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної експлуатації всього будинку.

У той же час законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення.

Згідно зі статтею 1 Закон України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.

Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення).

Нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Згідно частин першої-другої статті 5 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Конституційний Суд України у рішенні від 02 березня 2004 року у справі

№ 4-рп/2004 зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" (2866-14) .

У схожих обставинах Європейський суд з прав людини зауважив, що рішення місцевого органу влади щодо укладення контракту на реконструкцію горища третьою особою становило втручання у право заявників володіти своїм майном. Вирішуючи спір між заявниками (іншими співвласниками) і місцевим органом, національні судові органи чітко зазначили, що згідно з чинними на той час положеннями Цивільного кодексу (435-15) для укладення інвестиційного контракту потрібна згода заявників, а в разі її відсутності органи влади могли звернутись до суду, щоб отримати дозвіл на проведення відповідних робіт. Втім, районна адміністрація не виконала цих вимог, уклавши контракт без згоди заявників чи судової санкції. Таким чином, як випливає з обґрунтування національних судів, органи влади не дотримались умов, передбачених законом для укладення інвестиційного контракту. В кінцевому підсумку після виконання контракту національні суди визнали його дійсним, встановивши, що він вигідний для всіх співвласників будинку. Отже, Суд вважає, що немає потреби оцінювати, чи було забезпечено цим рішенням національних судів справедливий баланс інтересів. З цього приводу Суд зауважує, що для цілей статті 1 Першого протоколу здійснювати оцінку справедливості доцільно лише тоді, коли відповідне втручання відповідає нормам застосовного законодавства. Ані з матеріалів справи, ані із зауважень Уряду не видно, що перед укладенням інвестиційного контракту існували якісь обставини, які перешкоджали місцевому органу отримати дозвіл на реконструкцію або безпосередньо від співвласників горища, або в судовому порядку. Крім того, з наявних матеріалів не вбачається, що те чи інше положення національного законодавства дозволяло місцевому органу укласти контракт без такої згоди або у випадку спору - без його судового вирішення. Отже, укладення інвестиційного контракту становило втручання, яке не відповідало закону. У зв`язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 41 - 45, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Разом з тим нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

У багатоквартирних жилих будинках можуть розташовуватись і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на те, що відповідач розпочав реконструкцію власної квартири з приєднанням до неї допоміжного приміщення багатоквартирного жилого будинку - частини горища, без відповідного чинного рішення Сколівської міської ради Львівської області та без згоди співвласників багатоквартирного будинку, внаслідок чого грубо порушив його права на вільне володіння і користування майном загального користування.

Разом із тим, в матеріалах справи міститься копія рішення Сколівського районного суду Львівської області від 19 червня 2015 року, з якого встановлено, що ОСОБА_1 15 вересня 2010 року звертався до Сколівського районного суду Львівської області з позовом та просив зобов`язати відповідача ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні горищем будинку АДРЕСА_1 шляхом демонтажу добудови до належної відповідачу квартири НОМЕР_2 у вказаному будинку .

Вказаним судовим рішенням позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, зобов`язано ОСОБА_2 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні горищем багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1 шляхом приведення зазначеного горища у попередній стан з відновленням до нього доступу. Вищезазначене рішення суду набрало законної сили 12 лютого 2016 року.

При цьому судом було встановлено, що ОСОБА_2 провів реконструкцію допоміжного приміщення - горища за відсутності чинних дозвільних документів органу місцевого самоврядування та згоди усіх співвласників багатоквартирного будинку на таку реконструкцію та у порушення вимог чинного законодавства України приєднав його до своєї квартири. Такі дії відповідача порушують права позивача як власника квартири у цьому будинку.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1 за відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано державним реєстратором Сколівської державної адміністрації Львівської області Зінкевич І. В. з порушенням норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (868-2013-п) .

Так, відповідно до пункту 49 постанови Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року "Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (868-2013-п) , для проведення державної реєстрації права власності з видачею свідоцтва на реконструйований об`єкт нерухомого майна (в тому числі в результаті переведення об`єкта нерухомого майна з житлового у нежитловий або навпаки) заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: документ, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на земельну ділянку (крім випадків реконструкції об`єктів нерухомого майна без зміни зовнішніх геометричних розмірів їх фундаментів у плані); документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; письмову згоду співвласників багатоквартирного будинку (в разі добудови аттикових і мансардних поверхів та приєднання місць загального користування); документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси (в разі коли в результаті реконструкції об`єкта нерухомого майна змінилася його адреса).

У разі проведення державної реєстрації права власності з видачею свідоцтва на об`єкт нерухомого майна, який до проведення реконструкції перебував у спільній власності, заявник, крім документів, що зазначені в цьому пункті, подає письмову згоду всіх співвласників об`єкта нерухомого майна на проведення його реконструкції. Якщо у зв`язку з проведенням реконструкції об`єкта нерухомого майна змінився розмір часток у праві спільної власності, заявник, крім документів, що зазначені в цьому пункті, подає письмову заяву співвласників про розподіл часток у спільній власності на реконструйований об`єкт нерухомого майна.

Встановлено, що ОСОБА_2 30 вересня 2014 року подав державному реєстратору заяву про державну реєстрацію за ним права власності на реконструйовану квартиру.

06 жовтня 2014 року державним реєстратором Зінкевич І. В. прийнято рішення № 16285187 про проведенння державної реєстрації права власності на житлове приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2, та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний № 27734498 від 06 жовтня 2014 року.

Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом недійсним та скасовується.

Встановлено, що ОСОБА_2 до заяви про державну реєстрацію права власності не долучено письмової згоди співвласників багатоквартирного будинку на реконструкцію квартири.

Твердження ОСОБА_2 про те, що на проведення реконструкції квартири у нього була нотаріальна згода співвласників є безпідставним, оскільки така не є згодою у розумінні положень статті 369 ЦК України. Крім того, в матеріалах справи відсутня будь-яка згода власників квартир № 2, 6, 9.

Враховуючи, що допоміжні приміщення (горища) не підлягають приватизації та не можуть бути поділені і виділені власнику квартири у багатоквартирному житловому будинку без втрати їх функціонального призначення, та приймаючи до уваги преюдиційне значення рішення Сколівського районного суду Львівської області від 19 червня 2015 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Посилання ОСОБА_2 на те, що проведеною реконструкцією та реєстрацією права власності не порушено прав ОСОБА_1 є необґрунтованим, оскільки останній є власником квартири у багатоквартирному будинку, а відтак - співвласником спірних допоміжних приміщень (горища).

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев