розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Харківського районного суду Харківської області у складі судді Березовської І. В. від 10 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області, у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Карімової Л. В., Яцини В. Б., від 03 жовтня 2017 року,

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Русько-Тишківської сільської ради Харківського району Харківської області, ОСОБА_2, управління Держгеокадастру в Харківському районі Харківської області про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення виконкому Русько-Тишківської сільської ради Харківського району Харківської області № 180 від 14 липня 1998 року вона отримала у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована на території Русько-Тишківської сільської ради Харківського району Харківської області у АДРЕСА_1 з видачею державного акту про право власності на зазначену земельну ділянку від 20 серпня 1998 року.

Цією земельною ділянкою вона постійно користувалась, однак на підставі рішення ХХVI сесії V скликання Русько-Тишківської сільської ради Харківського району Харківської області від 02 червня 2008 року цю земельну ділянку виділено ОСОБА_2 та 11 серпня 2008 року видано державний акт про право власності на належу їй земельну ділянку.

Вважаючи, що вказане рішення органу місцевого самоврядування було прийнято з порушення вимог закону, позивач просила визнати його незаконним та скасувати, а також визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, виданий ОСОБА_2 .

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 10 травня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення ХХVI сесії V скликання Русько-Тишківської сільської ради Харківського району Харківської області від 02 червня 2008 року "Про передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд громадянину ОСОБА_2 ".

Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га із кадастровим номером НОМЕР_2, який зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010870300305 від 11 серпня 2008 року, виданий на ім`я ОСОБА_2 .

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_2, рішення Харківського районного суду Харківської області від 10 травня 2017 року залишено без змін.

Судові рішення першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що на момент прийняття органом місцевого самоврядування оскаржуваного рішення - 02 червня 2008 року спірна земельна ділянка вже перебувала у власності ОСОБА_1 з липня 1998 року і у встановленому законом порядку у неї не вилучалась.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що матеріалами справи не підтверджено, а позивач не надала належних доказів того, що земельна ділянка, що належить ОСОБА_2, накладається на її земельну ділянку.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 11 червня 2019 року справу визначено судді-доповідачеві.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням виконавчого комітету Русько-Тишківської сільської ради Харківського району Харківської області № 180 від 14 липня 1998 року "Про надання земельної ділянки під будівництво житлового будинку ОСОБА_1 " передано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку з фонду земель Русько-Тишківської ради Харківського району Харківської області площею 1500 кв. м в АДРЕСА_1 під будівництво індивідуального житлового будинку.

На підставі цього рішення ОСОБА_1 20 серпня 1998 року видано державний акт серії НОМЕР_3 на право приватної власності на вказану земельну ділянку.

На підставі рішення Русько-Тишківської сільської ради Харківського району Харківської області від 02 червня 2008 року ОСОБА_2 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку, площею 0,1500 га із кадастровим номером НОМЕР_2, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та вже перебувала у власності ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , ратифікованого Законом України від 17 липня 1997року №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з положеннями статей 386, 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений частиною другою статті 16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до положень частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень.

Частиною п`ятою статті 116 ЗК України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 року "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (va007700-04) роз`яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

Відповідно до статті 10 ЦПК України 2004 року, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з приписами статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Задовольняючи позов, суди на підставі належних та допустимих доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшли правильного висновку про те, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування прийняте з порушенням вимог статей 116, 141, 149 ЗК України, порушує права та інтереси позивача, а тому є незаконним та підлягає скасуванню.

Так, оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування у 2008 році у власність ОСОБА_2 передана земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, яка передана у власність ОСОБА_1 у встановленому законом порядку у 1998 році, право власності на яку посвідчено державним актом від 20 серпня 1998 року. При цьому земельні ділянки, надані органом місцевого самоврядування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають однакову адресу, розмір та цільове призначення, даних про вилучення цієї земельної ділянки із власності ОСОБА_1 матеріали справи не містять.

Заперечуючи той факт, що йому на підставі оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування йому виданий державний акт на право власності на земельну ділянку, яка належить позивачу, відповідач не надав належних та допустимих доказів на спростування вказаного, не звертався до суду із клопотанням про проведення земельної експертизи.

Судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Харківського районного суду Харківської області від 10 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року - без змін.