У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Київської міської ради, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_2, про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що із 09 квітня 1948 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які є її батьками та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, за період перебування у якому збудували житловий будинок із відповідною частиною господарських будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане домоволодіння було спільною сумісною власністю батьків, частки кожного є рівними за нормами КпШС. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 здійснювалось за законом. Крім неї, до спадкоємців першої черги належав її батько та рідний брат ОСОБА_2 . Вважає, що оскільки вона та її батько проживали у вказаному будинку, вони фактично прийняли спадщину. Її брат проживав окремо, жодних дій про фактичне прийняття ним спадщини після померлої матері, не вчиняв,а тому його не можна вважати таким, що прийняв спадщину. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4, який не зареєстрував право власності на будинок. 16 квітня 2016 року вона звернулась до Третьої Київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_5, проте їй відмовлено у зв`язку з відсутністю документів, що посвідчують право власності, атому вона звернулась до суду із цим позовом.

Посилаючись на викладене, позивачпросилавстановити факт прийняття нею 1/2 частини спадкового майна, яке належало її матері ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, що становить 1/4 частини житлового будинку,який складається із трьох кімнат, загальною площею 63,1 кв. м, житловою - 40, 3 кв. м, із відповідною частиною господарських будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на 1/2 частини спадкового майна, яке належало її матері, що становить 1/4 частини житлового будинку із відповідною частиною господарських будівель, розташованих за вказаною адресою.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт прийняття ОСОБА_1 спадщини у вигляді ј частини житлового будинку АДРЕСА_1, у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері право власності на ј частину вказаного житлового будинку. В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 20 вересня 2011 року у справі № 2-3321/11, встановлено, що позивач та її батько фактично прийняли спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 як спадкоємці першої черги, а тому ОСОБА_1 має право на 1/4 частини спірного будинку від 1/2 частини, що належала за життя її матері та її рідного брата ОСОБА_2 .

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову скасовано та ухвалено нове рішення у цій частині.Визнано за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері, ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 20 вересня 2011 року у справі № 2-3321/11, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, яке набрало законної сили, достовірно встановлено, що позивач, її брат ОСОБА_2, а також їхній батько, фактично прийняли спадщину після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .Наведене свідчить про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування за законом після смерті матері на 1/6частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скаргита позиції інших учасників

У серпні2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017року, в якій просив рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Вказує на те, що підставою для відмови в задоволенні позову в цивільній справі № 2-3321/11, що розглядалася Шевченківським районним судом м. Києва стало те, що ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності в порядку спадкування на 3/4 частини, разом із тим, враховуючи, що і її батько також фактично прийняв спадщину, суд був позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог та задовольнити позов, обмежившись лише висновками про те, що після смерті ОСОБА_5, ОСОБА_1 мала право лише на 1/4 частини будинку в частині, яка належала її матері. Hі в мотивувальній, ні в резолютивній частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 вересня 2011 року жодних висновків суду або встановлених судом обставин про те, що ОСОБА_2 фактично прийняв спадщину після смерті його матері, як про це наголошує Апеляційний суд м. Києва в оскаржуваному рішенні не міститься.

У вересні 2017 року ОСОБА_2 подав заперечення на касаційну скаргу у яких зазначає, що є таким, що прийняв спадщину після смерті матері, оскільки ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 лютого 2012 року встановлений це факт.

У липні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду клопотання про долучення документів.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справзазначену справу передано до Верховного Суду.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Позиція Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Судом установлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, є батьками позивача та ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 .

07 березня 2007 позивач звернулась до Третьої київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після померлої ОСОБА_5 на 1/2 частини спірного домоволодіння. 09 березня 2007 року їй відмовлено у видачі свідоцтва, у зв`язку з відсутністю оригіналів документів на майно.

14 червня 2007 року позивач звернулась до Третьої київської державної нотаріальної контори із проханням не видавати свідоцтва про право на спадщину після померлих батьків її брату ОСОБА_2, оскільки вона звернулася до суду із позовом щодо майна померлої ОСОБА_5 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києвавід 20 вересня 2011 року у справі № 2-3321/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 лютого 2012 року,встановлено, що домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5, та з урахуванням тієї обставини, що частки у спільному сумісному майні подружжя є рівними, виходячи з вимог законодавства, що діяло на момент виникнення відповідних правовідносин, на момент відкриття спадщини після померлої ОСОБА_5, останній належала 1/2 частини спірного нерухомого майна.Після смерті ОСОБА_5 спадкоємцями за законом були її чоловік ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .Дії ОСОБА_1 свідчать про те, що вона прийняла спадщину після смерті матері ОСОБА_5 . Крім того, ОСОБА_2 і після смерті матері продовжував користуватись будинком та гаражем, тобто фактично прийняв спадщину після смерті матері, фактично вступив у права спадкоємця також батько сторін.

16 квітня 2016 року позивач повторно звернулась до Третьої київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після померлої матері, а саме на 1/2 частини спірного домоволодіння. Проте нотаріальна контора повідомила ОСОБА_1 про те, що свідоцтво про право власності на спадщину після померлої матері не може бути видане у зв`язку з відсутністю документів, що посвідчують право власності спадкодавиці на зазначену частину житлового будинку.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною першоюстатті 58 Конституції Українизакони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно достатті 5 ЦК Україниакти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а самеЦК Української РСР 1963 року.

Відносини спадкування регулюються правиламиЦК, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правилаЦивільного кодексу Української РСР(далі - ЦК УРСР (1540-06) ), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.

Відповідно достатті 524 ЦК УРСРспадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Згідно зстаттею 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Статтею 527 ЦК УРСРвизначено, що спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті.

Згідно із статтями 548, 549 ЦК УРСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 20 вересня 2011 року в справі № 2-3321/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 лютого 2012 року, встановлений факт прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 на 1/2 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1, її чоловіком ОСОБА_4 та дітьми ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання за позивачем у порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 права власності на 1/3 частини вказаного домоволодіння від належної ОСОБА_5 1/2 його частини, що становить 1/6 частини від усього будинковолодіння.

Ухвалюючи рішення про визнання за позивачем права власності на 1/6 частини спірного будинковолодіня, суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі й надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про те, що належними та допустимими доказами у справі, зокрема рішенням, що набрало законної сили та має преюдиційне значення для розгляду цієї справи, встановлено, що після смерті ОСОБА_5 спадщину прийняли три особи, а отже, позивач має право лише на 1/3 частини від належної померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 1/2 частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Твердження заявника про те, що ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 вересня 2011 року не міститься жодних висновків або встановлених обставин прийняття ОСОБА_2 спадщини після смерті його матері, є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції у справі № 2-3321/11, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції вказав, що судом достовірно встановлено, що ОСОБА_2 і після смерті матері продовжував користуватися будинком та гаражем, тобто фактично прийняв спадщину після смерті матері (т. 1, а. с. 51зв).

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи. Однак згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.