Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про надання дозволу на тимчасовий виїзд неповнолітньої дитини за кордон за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 2 липня 2009 року,

У січні 2009 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон.

Зазначала, що 3 червня 2006 року уклала шлюб із відповідачем, ІНФОРМАЦІЯ_1 року в них народилася донька – ОСОБА_8 Сімейне життя між сторонами не склалося. Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 11 вересня 2008 року шлюб розірвано, після розірвання шлюбу донька проживає з нею.

15 листопада 2008 року ОСОБА_6 уклала шлюб з ОСОБА_9, який тимчасово мешкає в Ізраїлі, перебуває на консульському обліку в посольстві України в Ізраїлі.

Оскільки ОСОБА_7 згоди на виїзд доньки до Ізраїлю не надає, просила дозволити виїзд за кордон неповнолітньої ОСОБА_10 за відсутності нотаріально оформленої згоди батька дитини до досягнення дитиною повноліття.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 2 липня 2009 року, позов ОСОБА_6 задоволено. Надано дозвіл на тимчасовий виїзд за кордон малолітньої ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, без згоди батька, ОСОБА_7, до досягнення дитиною повноліття.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачка має можливість забезпечити доньці рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального розвитку, а небажання відповідача надавати дозвіл на виїзд дитини за кордон на відпочинок та лікування шкодить інтересам дитини.

Однак повністю з такими висновками погодитися не можна.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувались як вимоги, так і заперечення; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинно бути зазначено встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Статтею 313 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ) визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів і в їхньому супроводі чи у супроводі осіб, які уповноважені ними.

Згідно зі ст. 4 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XІІ "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (далі - Закон) та постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 "Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України" (57-95-п) виїзд за межі України громадянина, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків може бути дозволено на підставі рішення суду.

У ст. 141 Сімейного кодексу України визначена рівність прав і обов’язків батьків відносно дитини.

Суд у порушення зазначених вимог закону належним чином не перевірив доводів відповідача щодо неможливості надати дозвіл на виїзд дитини безпосередньо до Ізраїлю, де існує реальна небезпека життю та здоров’ю дитини; не визначився з правовою підставою надання дозволу на неодноразові виїзди дитини без згоди батька до досягнення нею повноліття, крім визначеної ст. 4 Закону можливості ухвалення судом рішення на виїзд, а не постійні виїзди без згоди батька, не позбавленого батьківських прав.

Крім того, судами в порушення вимог ст. ст. 153, 157 Сімейного кодексу України фактично позбавлено батька дитини можливості брати участь у її вихованні та можливості особистого спілкування з нею.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 2 липня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.