У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Фідобанк" (далі - ПАТ "Фідобанк") про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що 12 липня 2007 року між ним та Відкритим акціонерним товариством "СЕБ Банк" (далі - ВАТ "СЕБ Банк"),правонаступником якого є ПАТ "Фідобанк", було укладено кредитний договір № 567, за яким банк надав йому кредит у розмірі 300 тис. доларів США на придбання нерухомого майна з кінцевим терміном повернення до 12 липня 2013 року, із плаваючою відсотковою ставкою, яка складається з фіксованого відсотка (6,6 % річних) і LIBOR. Вважає, що застереження № 2 до пунктів 2.4.2, 2.9.1 та пункт 3.3.2 кредитного договору не відповідають імперативним приписам частини десятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у якій міститься виключний перелік підстав, які надають право вимоги дострокового повернення кредиту. Враховуючи викладене, просив визнати недійсними застереження № 2 до пунктів 2.4.2, 2.9.1 та пункт 3.3.2 кредитного договору.

Представник відповідача ПАТ "Фідобанк" - Вдовиченко Г. В. позовні вимоги не визнала та просила відмовити у їх задоволенні у зв'язку із спливом позовної давності.

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 05 травня 2016 року у складі судді Васильків О. В. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано застереження № 2 до пунктів 2.4.2, 2.9.1 та пункт 3.3.2 кредитного договору № 567, укладеного 12 липня 2007 року між ВАТ "СЕБ Банк" та ОСОБА_1, недійсними. Стягнуто з ПАТ "Фідобанк" на користь держави судовий збір у розмірі 551 грн 20 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що застереження № 2 до пунктів 2.4.2, 2.9.1 та пункт 3.3.2 кредитного договору № 567 від 12 липня 2007 року суперечать положенням частини десятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у зв'язку з чим позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Фідобанк" задоволено, рішення Київського районного суду міста Одеси від 05 травня 2016 рокускасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що посилання суду першої інстанції на невідповідність пунктів 2.4.2, 2.9.1, 3.3.2 кредитного договору частині десятій статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", яка містить вичерпний перелік підстав дострокового повернення кредиту, є необґрунтованим, оскільки пункт 4 цієї частини статті передбачає, що у разі іншого істотного порушення умов договору, кредитодавець може використати право дострокового повернення кредиту. Крім того, позивачем без поважних причин пропущений строк для звернення до суду, оскільки кредитний договір було укладено у липні 2007 року, а до суду він звернувся у грудні 2015 року. Однак, враховуючи, що позов є необґрунтованим та недоведеним, суд відмовив у його задоволенні саме з цих підстав.

04 листопада 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що пункти 2.4.2, 2.9.1, 3.3.2 кредитного договору суперечать частині десятій статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", якою встановлений вичерпний перелік підстав дострокового повернення кредиту. Порушення, передбачені в оспорюваних пунктах договору, які надають банку право дострокового повернення кредиту у разі їх вчинення, не є істотними в розумінні частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ). Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, апеляційний суд повинен був встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другій стороні, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків так (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що мала право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати, що відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13. Крім цього, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що до спорів про виконання кредитного договору Закон України "Про захист прав споживачів" (1023-12) не може застосовуватися, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування, оскільки це суперечить висновку, викладеному у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (v015p710-11) у справі № 1-26/2011. Позовна давність для звернення до суду з позовом ним не пропущена.

30 грудня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито провадження у цій справі.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

02 лютого 2018 року справу № 520/17532/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Судами встановлено, що 12 липня 2007 року між ВАТ "СЕБ Банк", правонаступником якого є ПАТ "Фідобанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 567, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 300 тис. доларів США на придбання нерухомого майна, з кінцевим терміном повернення до 12 липня 2013 року, із плаваючою відсотковою ставкою, яка складається з фіксованого відсотка (6,6 % річних) і LIBOR.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 липня 2007 року між банком та ОСОБА_1 були укладені договори іпотеки, за якими відповідач передав в іпотеку належні йому на праві власності дачний будинок АДРЕСА_1.

За положеннями частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами0 вимог, які встановлені частинами першою-третьою. П'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

У справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними окремих частин кредитного договору, позивач посилався, зокрема на те, що застереження № 2 до пунктів 2.4.2, 2.9.1 та пункт 3.3.2 цього договору не відповідають імперативним приписам частини десятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів".

Відповідно до частини десятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; 2) або перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; 3) або несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; 4) або іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.

Застереженням № 2 до пункту 2.4.2 кредитного договору передбачено, що у випадку, якщо банк ініціює зміну відсоткової ставки, але сторони не зможуть дійти згоди щодо розміру відсоткової ставки або позичальник не укладе додаткову угоду щодо визначення розміру фіксованої відсоткової ставки, банк має право вимагати дострокове виконання боргових зобов'язань, а позичальник зобов'язаний протягом 7 банківських днів з дати надіслання банком відповідної вимоги достроково виконати зобов'язання щодо повернення кредиту, сплати нарахованих відсотків та можливих штрафних санкцій.

Згідно з пунктом 2.9.1 кредитного договору, незважаючи на інші положення цього договору, банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання чи неналежного виконання позичальником чи/та поручителем чи/та майновим поручителем своїх боргових зобов'язань за цим договором (в тому числі, але не виключно, встановлених пунктами 2.4, 2.5 та статтею 3 цього договору) або у випадку невиконання чи неналежного виконання позичальником чи/та майновим поручителем умов договору іпотеки чи/та договору іпотеки (майнової поруки). При цьому дострокове виконання боргових зобов'язань повинне бути проведене позичальником протягом 7 банківських днів з дати надіслання банком відповідної вимоги. Сторони визначають, що реалізація положень пункту 2.9.1 не буде розглядатися ними як одностороння зміна умов договору та порушення частини десятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів". Реалізація положень цього пункту є одним із способів виконання боргових зобов'язань, встановлених за взаємною домовленістю сторін.

Пунктом 3.3.2 кредитного договору передбачено, що у випадку, якщо позичальник будь-яким чином обмежений у своїй дієздатності виконувати умови цього договору, то всі суми, отримані позичальником від банку у зв'язку з цим договором, повинні бути повернені банку протягом 5 (п'яти) банківських днів з дати надіслання банком відповідної вимоги.

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що перелік підстав дострокового повернення кредиту, передбачений частиною десятою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, не є вичерпним, оскільки пункт 4 цієї частини статті визначає, що кредитодавець може використати право дострокового повернення кредиту у разі іншого істотного порушення умов договору, сторони є вільними в укладенні договору та можуть визначити які порушення умов цього договору для них є істотними.

У зв'язку з цим необґрунтованим є посилання суду першої інстанції на те, що зміст пунктів 2.4.2, 2.9.1, 3.3.2. кредитного договору суперечить частині 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів".

Крім цього, згідно з пунктом 8.1.1 кредитного договору позичальник засвідчив, що цей договір не містить будь-яких умов, які можуть розцінюватися як несправедливі та в повному обсязі ознайомлений із змістом Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , положення якого йому зрозумілі.

Отже, апеляційний суд правильно застосувавши положення частини десятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у взаємозв'язку із статтями 6, 627, 638 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору є необґрунтованими.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що порушення, передбачені в оспорюваних пунктах договору, які надають банку право дострокового повернення кредиту, у разі їх вчинення, не є істотними в розумінні частини другої статті 651 ЦК України, а також про те, що апеляційний суд не взяв до уваги правовий висновок, наведений Верховним Судом України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13, є безпідставними, оскільки Верховний Суд України у вказаній справі виходив з того, що однією з підстав розірвання договору є істотне порушення стороною цього договору. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (абзац другий частини другої статті 651 ЦК України). Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди; її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Отже, стаття 651 ЦК України та правовий висновок Верховного Суду України у вказаній справі стосуються розірвання (зміни) договору, а не визнання його окремих частин недійсними, а тому до правовідносин у цій справі застосуванню не підлягають.

Наведені ОСОБА_1 доводи про те, що апеляційний суд безпідставно зазначив, що він пропустив строк для звернення до суду без поважних причин, також не заслуговують на увагу, оскільки у задоволенні позову відмовлено з підстав його необґрунтованості, а не у зв'язку зі спливом позовної давності.

Посилання заявника у касаційній скарзі на помилковість висновку суду апеляційної інстанції про те, що до спорів стосовно виконання кредитного договору Закон України "Про захист прав споживачів" (1023-12) не може застосовуватися, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування, не впливає на правильність висновків цього суду по суті вирішеного спору та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.