розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2016 року у складі судді Андрощука В. В., додаткове рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 03 жовтня 2016 року у складі судді Андрощука В. В. та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 21 листопада 2016 року та ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 21 листопада 2016 року у складі суддів: Серебрякової Т. В., Галущенка О. І., Самчишиної Н. В.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки, поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 19 квітня 1996 року по 07 липня 2014 року. За час шлюбу ними спільно було придбано наступне майно: квартира АДРЕСА_1, вартістю 250 000 грн; автомобіль VOLVO S40, вартістю 130 000 грн; автомобіль OPEL, вартістю 50 000 грн. В розпорядженні ОСОБА_3 залишилось обладнання опалення, бойлер, вхідні двері, замінено каналізаційні труби на суму 30 000 грн, паркетне покриття на суму 20 000 грн, кухонний гарнітур вартістю 10 000 грн, газовий котел вартістю 10 000 грн. Позивач зазначила, що 22 серпня 2014 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири, яка є об'єктом спільної сумісної власності. В свою чергу ОСОБА_4 передав вказану квартиру за договором іпотеки від 27 серпня 2014 року ОСОБА_5 Позивач вважає, що вищевказане майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, тому підлягає поділу.

На підставі викладеного, з урахуванням збільшених позовних вимог, позивач просила визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 22 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4; визнати недійсним договір іпотеки від 27 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_5; визнати за позивачем право власності на квартиру АДРЕСА_1; визнати за ОСОБА_3 право власності на автомобіль VOLVO S40, автомобіль OPEL, конвектор, бойлер, вхідні двері, паркет, кухонний гарнітур, газовий котел.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2016 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 в сумі 172 649, 50 грн в порядку поділу спільного майна подружжя.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки VOLVO S40 в порядку поділу спільного майна подружжя.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 3 654 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору.

Додатковим рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 03 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсними договору купівлі-продажу та договору іпотеки відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, яка була відчужена після розірвання шлюбу відповідачем, тому з ОСОБА_3 слід стягнути на користь позивача вартість Ѕ частини вказаної квартири. При вирішенні питання про поділ автомобіля VOLVO S40 місцевий суд виходив з того, що він є неподільною річчю, зареєстрований за позивачем та ОСОБА_3 не заперечує проти визнання права власності на вказаний автомобіль при його поділі за позивачем. Вимоги про поділ іншого майна не підлягають задоволенню за недоведеністю, оскільки позивачем не надано доказів про наявність вказаного майна на час поділу, його придбання в період шлюбу та за спільні кошти. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсними договору купівлі-продажу та іпотечного договору, місцевим судом враховано, що спірна квартира, яка є спільною сумісною власністю, відповідачем була відчужена після розірвання шлюбу, та те, що порушене право позивача підлягає захисту шляхом стягнення з відповідача на користь ОСОБА_2 грошової компенсації вартості Ѕ частини спірної квартири.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 21 листопада 2016 року рішення та додаткове рішення районного суду скасовано і ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності по Ѕ частині квартири АДРЕСА_1 за кожним з них.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 22 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського МНО Стадніченком С. А.

Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 27 серпня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського МНО Стадніченком С. А.

У задоволені решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2 213,70 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 2 435,06 грн.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2тому, враховуючи положення частини першої статті 70 СК України, та відсутність будь-яких письмових доказів про існування домовленостей між сторонами по справі щодо спірної квартири, підлягає поділу шляхом визнання права власності по Ѕ частині. Крім того, апеляційним судом зазначено, що відсутні підстави для збільшення частки ОСОБА_2 у праві власності на спірну квартиру, оскільки позивач не надала суду переконливих доказів про необхідність такого збільшення. Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири та іпотечного договору, апеляційний суд виходив з того, що розпорядження квартирою повинно бути здійснено за згодою співвласників, а позивач згоди на відчуження такої квартири не надавала.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. ОСОБА_3 зазначає, що на момент укладання договору купівлі-продажу квартири, покупцю не було відомо про те, що ця нерухомість є спільним майном подружжя.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просить змінити рішення апеляційного суду в частині визнання права власності на Ѕ частину квартири та поділу рухомого майна подружжя, ухвалити нове рішення, яким визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру та визнати право власності за ОСОБА_3 на автомобіль, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що наявні підстави для відступу від принципу рівності часток майна подружжя при його поділі на користь позивача, які передбачені частиною третьою статті 70 СК України. Позивач зазначає, що розмір аліментів, які сплачує ОСОБА_3 не достатній для утримання дитини.

У відзиві на касаційну скаргу, подану у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просить залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_3

08 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 19 квітня 1996 року по 07 липня 2014 року.

11 травня 2006 року відповідно до договору купівлі-продажу ОСОБА_3, від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_2, придбав у власність квартиру АДРЕСА_1, вартістю 250 000 грн.

Установлено, що спірна квартира була придбана під час шлюбу ОСОБА_2 і ОСОБА_3

За час шлюбу ними спільно також було придбано автомобіль VOLVO S40, тимчасово ввезений на митну територію України та не зареєстрований в установленому порядку.

22 серпня 2014 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Продаж вказаної квартири відповідно до договору здійснено за 345 299 грн. Відомості про надання ОСОБА_2 згоди на продаж спірної квартири відсутні.

ОСОБА_4 передав вказану квартиру за договором іпотеки від 27 серпня 2014 року ОСОБА_5

За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Положеннями частини третьої статті 10 та частин першої та четвертої статті 60 ЦПК, у редакції, чинній на час розгляду справи судом, передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Встановивши, що квартира АДРЕСА_1, та автомобіль VOLVO S40, були придбані за час зареєстрованого шлюбу, місцевий суд дійшов правильного висновку про визнання вказаного майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що спірна нерухомість є його особистою власністю є безпідставними, оскільки відповідач належними та допустимими доказами не довів, що спірна квартира АДРЕСА_1 є його особистою приватною власністю, придбана за його особисті кошти, тобто презумпцію права спільної сумісної власності майна колишнього подружжя відповідачем не спростовано, що є його процесуальним обов'язком відповідно до статей 10, 60 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69- 72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Вказаний висновок узгоджуються із правовою позицією викладеною Верховним Судом України від 22 лютого 2017 року у справі за № 6-17цс17.

Установивши, що за відчуження ОСОБА_3 спірної квартири, яка була об'єктом спільної сумісної власності подружжя, за договором купівлі - продажу від 22 серпня 2014 року, він набув у володіння 345 299 грн, які були сплачені ОСОБА_4 за вказану квартиру, місцевий суд правильно вважав, що з моменту переходу права власності на спірну квартиру до наступного власника, який є добросовісним набувачем, об'єктом спільної сумісної власності подружжя стали вказані грошові кошти.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в порядку поділу спільного майна подружжя ОСОБА_2 підлягає виділенню в особисту власність 1/2 частини грошових коштів, отриманих від продажу квартири, що становить 172 649,50 грн, і підлягає стягненню з ОСОБА_3

Апеляційний суд вищевикладеного належним чином не врахував, не звернув уваги на те, що законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя та дійшов невірного висновку про наявність правових підстав для визнання недійсною угоди купівлі-продажу квартири, договору іпотеки та поділу квартири між подружжям.

Отже, суд першої інстанції, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності, надав їм належну оцінку, виконав всі вимоги цивільного судочинства та дійшов вірного висновку в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поділ автомобіля OPEL та іншого господарського інвентарю за їх недоведеністю, оскільки позивачем не надано доказів про наявність вказаного майна на час поділу, його придбання в період шлюбу та за спільні кошти.

За таких обставин ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення в частині вимог про визнання недійсною угоди купівлі-продажу квартири, визнання недійсним договору іпотеки не можна вважати законним та обґрунтованим й воно підлягає скасуванню в цій частині із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції та додаткового рішення цього ж суду.

Місцевий суд, разом з тим, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошової компенсації вартості Ѕ частини квартири в порядку поділу спільного майна та додаткове рішення в частині відмови у задоволення позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири та іпотечного договору, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Однак місцевий суд допустив порушення норм матеріального права в частині позовних вимог про розподіл автомобіля VOLVO S40, оскільки установлено, що спірний автомобіль тимчасово ввезений на митну територію України та не зареєстрований в установленому порядку. Транспортні засоби тимчасово ввезені на митну територію України для власного користування більш як на два місяці, підлягають державній реєстрації в сервісних центрах Міністерства внутрішніх справ на строк, визначений Державною фіскальною службою, та такі транспортні засоби не можуть бути розкомплектовані на запасні частини, передані у володіння або користування іншим особам (п. 7 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року за № 1388 (1388-98-п) (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2009 року № 1371 (1371-2009-п) )).

Крім того, позивач у заяві про збільшення розміру позовних вимог просила визнати за ОСОБА_3 право власності на автомобіль VOLVO S40 та не бажала передачі вказаного автомобіля їй у власність. Місцевий суд на вказане уваги не звернув та визнав за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки VOLVO S40 в порядку поділу спільного майна подружжя.

За таких обставин рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про поділ автомобіля VOLVO S40 є законним та обґрунтованим.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 щодо збільшення частки майна на користь того з подружжя, з ким проживає дитина не заслуговують на увагу, оскільки ті обставини, що відповідач має непогашену заборгованість з аліментів на дітей до досягнення ними повноліття, самі по собі не дають суду підстави збільшити частку відповідача в цьому майні відповідно до частини третьої статті 70 СК України.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що спірну квартиру продано за заниженою вартістю, є безпідставними, оскільки обумовлена сторонами цього договору ціна квартири, не спростована ОСОБА_2 у встановленому законом порядку.

Колегія суддів вважає, що рішення та додаткове рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог в частині стягнення грошової компенсації вартості Ѕ частини квартири в порядку поділу спільного майна подружжя та про відмову у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсними договору купівлі-продажу та договору іпотеки, ухвалені відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з'ясованих обставин справи, а тому ці рішення відповідно до статті 413 ЦПК необхідно в цих частинах залишити в силі, а рішення апеляційного суду в цій частині - скасувати.Разом з тим, рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на автомобіль в порядку поділу спільного майна подружжя та в частині відмови у задоволені решти позовних вимог необхідно залишити в силі.

Керуючись статтями 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 21 листопада 2016 року в частині визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності по Ѕ частині квартири АДРЕСА_1 за кожним з них; в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 22 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу СтадніченкомСергієм Анатолійовичем; в частині визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 27 серпня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Стадніченком Сергієм Анатолійовичем, скасувати. Залишити в цій частині в силі рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2016 року та додаткове рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 03 жовтня 2016 року.