Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

відповідач-

третя особа з самостійними вимогами-

відповідачі за позовом третьої особи з самостійними вимогами-

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2016 року у складі суддів: Крайник Н. П., Мельничук О. Я., Савуляк Р. В.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (надалі - ЦПК (1618-15) України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

31 серпня 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що квартира АДРЕСА_1 набута ОСОБА_4 та відповідачем в шлюбі 09 квітня 2002 року і вона є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. 16 січня 2014 року шлюб між сторонами розірвано, однак питання розподілу спільного сумісного майна не вирішено в позасудовому порядку, що і стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.

На підставі викладеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просила суд розділити майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, шляхом визнання за нею права власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1, а також виділити іншу Ѕ частину вказаної квартири відповідачеві ОСОБА_5

16 листопада 2015 року третя особа у справі ОСОБА_6 заявила самостійні позовні вимоги щодо предмета спору до ОСОБА_5, ОСОБА_4 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та визнання особи покупцем за договором купівлі-продажу нерухомого майна.

Позовна заява ОСОБА_6 мотивована тим, що спірна квартира була придбана її сином ОСОБА_5 за її особисті кошти, від її імені та в її інтересах. В майбутньому ОСОБА_5 мав передати спірну квартиру на підставі договору ОСОБА_6, однак після розірвання шлюбу між відповідачами ОСОБА_6 стало відомо про існування судового спору щодо розподілу між колишнім подружжям її квартири АДРЕСА_1. Вважаючи свої права на нерухоме майно порушеними, ОСОБА_6 звернулася до суду із самостійним позовом.

На підставі викладеного ОСОБА_6 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 09 квітня 2002 року між покупцем ОСОБА_5 та продавцем ОСОБА_7 в частині сторони покупця, а також визнати, що покупцем за вказаним договором є ОСОБА_6

ОСОБА_5 27 січня 2016 року подав до суду заяву про визнання ним самостійних позовних вимог щодо предмета спору третьої особи у справі ОСОБА_6 (а. с. 66).

Рішенням Перемишлянського районного суду Львівської області від 13 квітня 2016 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, а також позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_6

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 мотивоване тим, що спірна квартира була набута в шлюбі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за кошти ОСОБА_6 і не може бути розділена між колишнім подружжям по Ѕ частині.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, суд першої інстанції застосував правовий механізм, передбачений частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України, а саме застосував наслідки спливу строку позовної давності, про що просив представник ОСОБА_4 в судових дебатах.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2016 року рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 13 квітня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Поділено спільне майно подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Виділено ОСОБА_4 та ОСОБА_5 по Ѕ ідеальній частці квартири АДРЕСА_1. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновки районного суду про набуття колишнім подружжям спірної квартири за кошти третьої особи є помилковими. ОСОБА_6 не надала належних доказів що спірна квартира набута в шлюбі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за її кошти, а тому спірну квартиру апеляційний суд визнав об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та провів її розподіл відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (надалі - КпШС України (2006-07) ), яка була чинною на момент виникнення правовідносин між сторонами у справі. Апеляційний суд при вирішенні спору послався на правові висновки Верховного Суду України, висловлені у постанові від 25 листопада 2015 року, справа №6-2333цс15.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2016 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції у справі за первісним позовом та позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про недоведеність факту придбання спірної квартири подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за кошти ОСОБА_6

Такі помилкові висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях про наявність коштів у подружжя на придбання спірної квартири і суперечать зібраним у справі доказам та встановленим обставинам, які на думку ОСОБА_6 підтверджують купівлю спірної нерухомості лише за її кошти.

Помилкові висновки апеляційного суду щодо джерела походження коштів на придбання спірної квартири, на думку ОСОБА_6, призвели до помилкового застосування апеляційним судом положень статей 22, 24 КпШС України, який діяв на час виникнення правовідносин.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5 просить скасувати рішення апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2016 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції у справі за первісним позовом.

Касаційна скарга ОСОБА_5 мотивована аналогічними обставинами, що містяться у касаційній скарзі ОСОБА_6 Крім того, ОСОБА_5 вказує про необґрунтоване виділення апеляційним судом ОСОБА_4 Ѕ ідеальної частки спірної квартири, оскільки вона була одноосібно зареєстрована за ОСОБА_5

Позивач не скористалася правом на подання заперечень на касаційні скарги.

11 січня 2018 року вказану цивільну справу передано на розгляд до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною третьою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для скасування судового рішення, доводи касаційної скарги не підтверджують неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (2947-14) (надалі - СК України (2947-14) ) цей Кодекс набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Судами встановлено, що спірне майно придбано подружжям до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України (2947-14) , а тому при вирішенні справи підлягають застосуванню положення КпШС України (2006-07) , який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.

Враховуючи те, що подружжям спірне майно було придбано в період шлюбу та до набрання чинності СК України (2947-14) , застосуванню підлягають статті 22, 24, 28, 29 КпШС України.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Нормами статті 24 КпШС України передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до вимог статті 28 КпШС України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Частина перша статті 29 КпШС України передбачає, що якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

У пункті 9 Постанови № 16 від 12 червня 1998 року (v0016700-98) "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України (2006-07) " (чинному на дату виникнення спірних правовідносин) Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Апеляційний суд встановив, що квартира АДРЕСА_1 набута ОСОБА_5 у власність на підставі чинного договору купівлі-продажу квартири від 09 квітня 2002 року, укладеного під час перебування ОСОБА_5 в шлюбі з ОСОБА_4, і що така квартира не є особистою власністю ОСОБА_5 в контексті норм статті 24 КпШС України.

Встановивши наведені обставини, апеляційний суд дійшов обґрунтованих висновків про те, що спірна квартира є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та кожному із подружжя належить по Ѕ її частині.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Підстави для скасування рішення апеляційного суду відсутні, а тому касаційні скарги слід залишити без задоволення та рішення апеляційного суду без змін.

Враховуючи наведене, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судами попередніх інстанцій.

Судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на особи, які подали касаційні скарги. Учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 401, 416 та пунктом 4 частини першої Розділу ХIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду