розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні жилим будинком і виселення за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Судацького міського суду Автономної Республіки Крим від 11 червня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 2009 року,

У січні 2009 року ОСОБА_1. звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що йому на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1. Указував, що відповідачі обманним шляхом заволоділи його будинком, виселили його та створюють перешкоди в користуванні його майном. Просив усунути перешкоди в користуванні будинком та виселити відповідачів із належного йому будинку на підставі ст. ст. 321, 391 ЦК України.

Рішенням Судацького міського суду Автономної Республіки Крим від 11 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 2009 року, позов задоволено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_2. і ОСОБА_3. просять скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належав будинок АДРЕСА_1 (свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 8 серпня 1984 року, зареєстроване в бюро технічної інвентаризації Феодосійського міського відділу комунального господарства 17 вересня 1984 року за № 316 (а.с. 40).

13 червня 1997 року ОСОБА_1. подарував ОСОБА_2. цей будинок (договір дарування від 13 червня 1997 року (а.с. 5)).

Заочним рішення Судацького міського суду Автономної Республіки Крим від 31 березня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 11 листопада 2008 року, задоволено позов ОСОБА_1. до ОСОБА_2. про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та визнання права власності на житловий будинок.

Задовольняючи позов ОСОБА_1., суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що внаслідок дій відповідачів позивач обмежений у користуванні належним йому на праві власності будинком, тому його право підлягає захисту шляхом виселення ОСОБА_2. та ОСОБА_3. зі спірного будинку.

Однак з висновком суду не можна погодитись із таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення зазначеним вимогам не відповідають.

Так, у порушення норм ст. ст. 214, 215 ЦПК України суд першої інстанції не встановив у рішенні, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зокрема, дійшовши висновку про те, що відповідачі не є членами сім’ї позивача – власника будинку та що вселилися до спірного будинку без його згоди, і не встановивши правового статусу відповідачів (особи, які самоуправно вселились до будинку, тимчасові мешканці, наймачі), суд вирішив спір згідно з нормою ст. 391 ЦК України, не зазначивши правову підставу їх виселення, зокрема: чч. 1, 3 ст. 116, ст. ст. 98, 99, 169 ЖК України.

Апеляційний суд при перевірці законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції відповідно до ст. 303 ЦПК України визначив правовий статус відповідачів як осіб, які проживали з 1995 року в спірному будинку тимчасово за договором найму (без його укладення в письмовій формі й реєстрації), однак правову норму, яка є підставою для їх виселення, також не зазначив.

Дійшовши висновку про непорушність права власності і його захист в обраний позивачем спосіб, суди не врахували, що положення ст. ст. 319, 321 ЦК України передбачають обов’язок власника використовувати своє право, не порушуючи при цьому вимоги закону, права й інтереси інших осіб та здійснення захисту свого права в порядку, передбаченому законом.

Проте висновок судів обох інстанцій про захист права власності ОСОБА_1. в обраний ним спосіб шляхом задоволення негаторного позову відповідно до ст. 391 ЦК України не можна визнати обґрунтованим, оскільки зазначена норма не є самостійною підставою для виселення особи з належного власнику будинку (квартири), ураховуючи, що правовідносини щодо користування жилим приміщенням регулюються нормами Житлового кодексу України (5464-10) та відповідними нормами Цивільного кодексу України (435-15) .

Відповідно до норм ч. 4 ст. 9, ст. 109 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Ураховуючи те, що судами належним чином не перевірені доводи сторін щодо підстав проживання відповідачів у спірному будинку, від з’ясування яких залежить вирішення питання про їх виселення, судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими.

Судом першої інстанції також установлено, що разом із відповідачами в спірному будинку проживають дочка відповідачів, ОСОБА_4., та її неповнолітній син – ОСОБА_5, 2005 року народження, які судом до участі у справі не були залучені.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року рішення Судацького міського суду Автономної Республіки Крим від 31 березня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 11 листопада 2008 року, яким задоволено позов ОСОБА_1. до ОСОБА_2. про визнання недійсним договору дарування житлового будинку від 13 червня 1997 року та визнання права власності на житловий будинок скасовано, а справу передано на новий розгляд до Судацького міського суду Автономної Республіки Крим.

За таких обставин судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, а суду під час нового розгляду справи слід обговорити питання про об’єднання позовів в одне провадження.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Судацького міського суду Автономної Республіки Крим від 11 червня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 2009 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Судацького міського суду Автономної Республіки Крим.