розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа – Кримське республіканське підприємство "Сімферопольське міжміське бюро реєстрації та технічної інвентаризації", про визнання договору купівлі-продажу недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_5, поданою її представником – ОСОБА_6, на рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 20 лютого 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 6 жовтня 2009 року,

У липні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщина за заповітом від 19 серпня 2003 року та свідоцтва про право на спадщину за законом від 24 січня 2007 року йому належав жилий будинок АДРЕСА_1. Довіреністю від 7 жовтня 2006 року він уповноважив ОСОБА_4 представляти його інтереси з питань управління та продажу жилого будинку й земельної ділянки за вищезазначеною адресою. 25 травня 2007 року ОСОБА_4, діючи від його імені, уклала договір купівлі-продажу зазначеного будинку з ОСОБА_5 за ціною 35 тис. грн. Гроші за проданий будинок він не отримав. Вважав, що угода від його імені укладена в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною та з перевищенням наданих повноважень. Просив на підставі ст. ст. 232, 238, 241 ЦК України визнати договір купівлі-продажу будинку недійсним.

Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 20 лютого 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 6 жовтня 2009 року, позов задоволено. Визнано договір купівлі-продажу жилого будинку АДРЕСА_1, укладений 25 травня 2007 року між ОСОБА_4, яка діяла від імені ОСОБА_3, та ОСОБА_5, недійсним. Повернуто сторони до первинного стану. Зобов’язано Кримське республіканське підприємство "Сімферопольське міжміське бюро реєстрації та технічної інвентаризації" зареєструвати на праві приватної власності за ОСОБА_3 жилий будинок НОМЕР_1 загальною площею 38,8 кв. м, з господарськими будівлями: літньою кухнею літ. "Б", підвалом літ. "пБ", тамбуром літ. "б", сараєм літ. "В-Г-Е-Ж-З", гаражем літ. "К", убиральнею літ. "И", навісом літ. "Д", що розташовані на земельній ділянці площею 897,0 кв. м, по АДРЕСА_1. Розподілено судові витрати. Скасовано ухвалу про забезпечення позову від 6 серпня 2008 року та знято арешт зі спірного будинку.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 в особі представника, ОСОБА_6, просить ухвалені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову й закрити провадження у справі.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ураховуючи положення п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) , справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 мала місце зловмисна угода, та ОСОБА_4 діяла з перевищенням повноважень і не на користь свого довірителя. Апеляційний суд погодився з таким висновком, проте виключив із рішення посилання суду на недійсність угоди з підстав, передбачених ст. 232 ЦК України, та погодився з його висновками про недійсність договору на підставі ст. ст. 238, 241 ЦК України.

Проте таких висновків суди дійшли з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Статтею 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Представник має право діяти від імені і за рахунок особи, яку він представляє.

Однак повноваження, надані представнику, на підставі довіреності, повинні виконуватися у відповідності до змісту цієї довіреності та у її межах.

Відповідно до ст. 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Судом установлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 14 березня 1997 року до 23 вересня 2008 року перебували в зареєстрованому шлюбі. Довіреністю від 7 жовтня 2006 року позивач уповноважив свою дружину представляти його інтереси з питань управління та продажу жилого будинку й земельної ділянки, на умовах на її розсуд, які розташовані на АДРЕСА_1. Відповідно до договору купівлі-продажу жилого будинку АДРЕСА_1 від 25 травня 2007 року ОСОБА_4 на підставі довіреності від 7 жовтня 2006 року продала, а ОСОБА_5 придбала зазначений будинок за ціною 35 тис. грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

Судами у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України не з’ясовано, чи дотримані вимоги ст. 241 ЦК України, не досліджено, чи було укладення договорів направлене на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, і не дана належна оцінка доводам ОСОБА_4 про те, що згідно з довіреністю вона мала право продавати спірний будинок за ціною та на умовах на свій розсуд і яке відношення має ОСОБА_5 до того, що представник продавця не віддав отримані за продаж гроші позивачу.

Крім того, районний суд також виходив із того, що дружина позивача продала будинок на вкрай невигідних для нього умовах, проте не звернув уваги на те, що позовної вимоги згідно зі ст. 233 ЦК України (правочин на вкрай невигідних умовах) заявлено не було, що є порушенням вимог ст. 11 ЦПК України. Апеляційний суд таку помилку не виправив.

Враховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_5, подану її представником – ОСОБА_6, задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 20 лютого 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 6 жовтня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.