Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом відкритого акціонерного товариства будівельно-монтажна фірма "Дніпроважбуд" до ОСОБА_6 про виселення з жилого приміщення,

У липні 2007 року ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вони є власником АДРЕСА_1. Згідно ордера № 1460 від 9 березня 1989 року кімнату № 12а у цьому гуртожитку на час роботи на підприємстві надано матері відповідача – ОСОБА_7, яка перебувала із зазначеним підприємством у трудових відносинах. Відповідач до гуртожитку вселився разом із матір’ю і проживає у ньому по теперішній час.

Оскільки у 1999 році ОСОБА_7 звільнилася з підприємства за власним бажанням та у 2002 році добровільно виселилася із гуртожитку, а відповідач, який із товариством у трудових відносинах не перебуває та не перебував, договір найму жилого приміщення з ним не укладено, продовжує проживати у цій кімнаті незаконно, просили виселити відповідача із спірної кімнати гуртожитку без надання іншого житла.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2007 року позов задоволено. Виселено ОСОБА_6 з кімнати № АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення, а також зобов’язано відділ громадянства та реєстрації фізичних осіб Індустріального РВ ДМУ України в Дніпропетровській області скасувати реєстрацію ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_2.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 липня 2008 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2007 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 ставиться питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у зв’язку з порушенням судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_6 до спірної кімнати гуртожитку вселився як член сім’ї працівника товариства, якому це житло надане у зв’язку із роботою. Після звільнення ОСОБА_7 з роботи за власним бажанням і добровільного виселення із спірної кімнати гуртожитку, ОСОБА_6 не набув самостійного права на проживання у цьому гуртожитку, у зв’язку з чим на підставі ч. 2 ст. 132 ЖК України підлягає виселенню без надання іншого житла.

Однак погодитися з такими висновками судів не можна.

Встановлено, що мати відповідача ОСОБА_7 перебувала з позивачем у трудових відносинах та їй 9 березня 1989 року видано ордер № 1460 на жилу площу – кімнату № 12 а у АДРЕСА_1 у м. Дніпропетровську. До цього приміщення вона вселилася разом із сином ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Наказом від 28 вересня 1999 року № 50-к ОСОБА_7 звільнена із займаної посади за власним бажанням та у 2002 році, залишивши проживати у спірній кімнаті сина, добровільно виселилася та знялася з реєстраційного обліку.

Частиною 3 ст. 132 ЖК України передбачено, що осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені у другій частині цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, зокрема осіб, які відпрацювали на підприємстві більше десяти років, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Суди у порушення вимог ст.ст. 214, 214 ЦПК України не визначилися з характером спірних правовідносин, не взяли до уваги того, що відповідач вселився до спірної кімнати гуртожитку на підставі виданого згідно із вимогами житлового законодавства ордера (а.с. 8) як член сім’ї працівника, якому це жиле приміщення було надано у зв’язку з роботою на підприємстві та який відпрацював на цьому підприємстві більше десяти років.

До звільнення нею спірної кімнати, позивач вимог про виселення до липня 2007 року не заявляв, не пред’являв таких вимог й до відповідачів. Останні просили застосувати позовну давність, однак їх вимоги залишені без вирішення.

Також судам слід було перевірити, чи підлягала ОСОБА_7 виселенню без надання іншого жилого приміщення на день її звільнення з підприємства, а відповідно й члени її сім’ї, та чи не поширюється це право, що мала ОСОБА_7, і на членів її сім’ї, які залишилися проживати на цій жилій площі, і у залежності від встановленого вирішити спір.

Апеляційний суд, переглядаючи справу, у порушення вимог ст. 303 ЦПК України на вказані норми закону та наведені обставини уваги не звернув й безпідставно залишив без змін рішення суду першої інстанції.

За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 липня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.