розглянувши в судовому засіданні справу за позовами ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа – служба у справах дітей Єнакіївської міської ради, про визнання договору дарування недійсним і визнання його удаваною угодою, визнання права власності на частину житлового приміщення та поділ його в натурі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Донецької області від 12 листопада 2009 року,

У січні 2008 року ОСОБА_3, яка діяла у своїх інтересах і на той час в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання за кожним права власності на 1/4 частку АДРЕСА_1; стягнути з них на користь ОСОБА_6 компенсацію вартості його частки в сумі 2 529 грн. 75 коп.

У процесі розгляду справи ОСОБА_3 уточнила свої вимоги й просила визнати договір дарування, укладений 18 червня 2004 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_6, удаваною угодою; визнати квартиру спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частку цієї квартири.

ОСОБА_5 і ОСОБА_4 у своїх позовах просили визнати договір дарування від 18 червня 2004 року удаваним; визнати право власності на частку в спільній власності; провести поділ майна в натурі; визнати за ними право власності на квартиру, стягнувши з них на користь ОСОБА_6 компенсацію вартості його частки.

Посилалися на те, що з 12 березня 1988 року ОСОБА_3 і ОСОБА_6 до 24 березня 2008 року перебували в зареєстрованому шлюбі та разом із донькою, ОСОБА_4, і сином ОСОБА_3 від першого шлюбу, ОСОБА_5, мешкали у АДРЕСА_2 в м. Єнакієвому Донецької області. На підставі свідоцтва про право власності № 441 від 30 жовтня 2003 року вказана квартира належала їм на праві спільної часткової власності.

У листопаді 2003 року вони вирішили продати квартиру та звернулися за дозволом про продаж частки неповнолітньої ОСОБА_4 до виконавчого комітету Єнакіївської міської ради, рішенням якої від 19 листопада 2003 року № 696/5 надано дозвіл на продаж квартири за умови придбання рівнозначного житла, замість проданого.

Із цією метою 18 червня 2004 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 був укладений договір дарування, за яким останній прийняв у дар 11/50 частин АДРЕСА_1.

Вважали, що фактично було укладено договір купівлі-продажу, оскільки в ОСОБА_7 склалася заборгованість із плати за комунальні послуги, яку після придбання вказаної квартири сплатили ОСОБА_6 і матір позивачки ОСОБА_3 – ОСОБА_8

Рішенням Єнакіївського міського суду Донецької області від 24 вересня 2009 року позови ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 задоволено частково: визнано договір дарування 11/50 частин АДРЕСА_1 від 18 червня 2004 року, укладеного між ОСОБА_7 і ОСОБА_6 удаваним й визнано, що фактично між ними був укладений договір купівлі-продажу; визнано АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_6 і ОСОБА_3 та визнано за кожним із них право власності на 1/2 її частину, в інших вимогах ОСОБА_5 і ОСОБА_4 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 12 листопада 2009 року рішення міського суду скасовано й ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення, ухвалене судом апеляційної інстанції, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 717 ЦК України договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Ухвалюючи рішення про визнання угоди від 18 червня 2004 року удаваною та визнаючи, що між відповідачами було укладено не договір дарування, а договір купівлі-продажу, суд першої інстанції, посилаючись на норми ст. ст. 717, 235 ЦК України, обґрунтовано виходив із того, що цей договір був оплатним і його оплатність визнана сторонами угоди, оскільки ОСОБА_6 та ОСОБА_8 було сплачено заборгованість із плати за комунальні послуги (а.с. 46).

Також з урахуванням положень ст. ст. 60, 70 СК України суд дійшов правильного висновку, що набуте за спірним договором майно – АДРЕСА_1 – є власністю подружжя ОСОБА_6.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи та ґрунтуються на доказах, яким дана правильна оцінка.

Скасовуючи законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд висновків міського суду не спростував і дійшов помилкового висновку про відсутність платежів за договором від 18 червня 2004 року, при цьому залишив поза оцінкою докази (а.с. 46), пояснення сторін про проведення платежів у зв’язку з набуттям права власності на будинок.

Викладене свідчить про те, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, ухвалене відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України, тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Донецької області від 12 листопада 2009 року скасувати, рішення Єнакіївського міського суду Донецької області від 24 вересня 2009 року залишити в силі.