розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ житлового будинку в натурі та земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 5 червня 2009 року та рішення апеляційного суду Львівської області від 3 вересня 2009 року,

У березні 2005 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому зазначав, що він і відповідачка є співвласниками 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1. Між ними склався порядок користування цим будинком, однак ОСОБА_4 користується більшою площею ніж він, тому просив суд поділити житловий будинок у натурі з урахуванням порядку користування, який склався, господарські будівлі та сплатити компенсацію за належну йому частку, виділити йому пивницю. Також просив суд поділити між ним і відповідачкою земельну ділянку площею 0,55 га з урахуванням обставин, що він є власником 0,25 га згідно з державним актом на право приватної власності на землю та 0,0571 га згідно з державним актом на право постійного користування землею.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 5 червня 2009 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Проведено реальний поділ житлового будинку АДРЕСА_1 за варіантом №1 висновку судової будівельно-технічної експертизи № 965 від 30 грудня 2008 року (згідно з порядком користування). Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 5 449 грн. 50 коп. грошової компенсації. У задоволенні позовних вимог про поділ земельної ділянки та господарських будівель відмовлено. Розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 3 вересня 2009 року рішення місцевого суду в частині проведення реального поділу житлового будинку скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог у цій частині. У решті – рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що у зв’язку з відсутністю плану земельної ділянки, виконаного в масштабі, з нанесенням розмірів її меж, господарських будівель і споруд, визначити варіанти поділу господарських будівель та земельної ділянки в натурі між двома співвласниками неможливо. Тому судом проведено лише реальний поділ житлового будинку за варіантом №1 висновку судової будівельно-технічної експертизи.

Апеляційний суд, частково скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову в частині проведення реального поділу житлового будинку, виходив із того, що позивачем не було надано жодних правовстановлюючих документів про набуття ним у встановленому законом порядку права власності на 1/2 частку житлового будинку. Разом із тим апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог про встановлення порядку користування земельною ділянкою, оскільки це питання належно вирішено Давидівською сільською радою Пустомитівського району Львівської області 15 жовтня 1998 року з визначенням ОСОБА_3 її меж на місцевості та видачею йому державного акта про право власності на земельну ділянку, про визнання якого недійсним позивач вимоги не ставив.

Проте погодитись із такими висновками судів не можна, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають; судами не встановлені фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 6 серпня 1988 року позивач ОСОБА_3 та його брат, ОСОБА_5, є спадкоємцями всього житлового будинку АДРЕСА_1 після смерті їхнього батька, ОСОБА_6, у рівних частках (а.с. 4), а не 1/2 його частини, як помилково вважав апеляційний суд. Таке свідоцтво не оскаржене та не скасоване, тобто є чинним.

Після смерті ОСОБА_5 його майно (1/2 частина житлового будинку) успадкувала відповідачка ОСОБА_4 (а.с. 18).

Таким чином, на час розгляду справи сторони у справі є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1, кожний у 1/2 частині, що також зазначено в технічному паспорті на будинок (а.с. 5).

У порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України апеляційний суд на зазначені обставини належної уваги не звернув та безпідставно відмовив у задоволенні позову про реальний поділ будинку через відсутність у позивача правовстановлюючих документів на 1/2 частку спірного житлового будинку.

Не може залишатись у силі й рішення районного суду в частині реального поділу житлового будинку між сторонами, а також судові рішення першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в поділі господарських будівель і земельної ділянки з таких підстав.

У пп. 7, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 (v0007700-91) "Про застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" зазначено, що в спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.

Якщо виділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру часток кожного власника, суд з урахуванням конкретних обставин може провести його зі зміною у зв'язку з цим стосовно до ст. 119 ЦК УРСР ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.

При поділі житлового будинку суд зобов'язаний зазначити в рішенні, яка відокремлена (ізольована після переобладнання) частина будинку конкретно виділяється і яку частку в будинку вона складає, а також які підсобні будівлі передаються власнику.

У тих випадках, коли для поділу необхідне переобладнання та перепланування будинку, він проводиться при наявності дозволу на це виконкому місцевої ради.

Різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле.

Крім того, господарські будівлі є приналежністю до головного будинку і діляться разом. Що стосується добудови, яка не узаконена, то стосовно неї позовні вимоги не заявлялись.

У порушення положення ст. 152 Житлового кодексу України суд першої інстанції не звернув уваги на те, що згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи при поділі житлового будинку в натурі визначено здійснення ряду переобладнань та перепланувань будинку (зокрема влаштувати прибудову кухні), а також здійснити переобладнання водо-, газо-, електрообладнання. У зв’язку із цим слід було витребувати відповідний дозвіл виконавчого комітету місцевої ради та дозволи інших органів.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 11 постанови від 4 жовтня 1991 року № 7 (v0007700-91) "Про застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок", одночасно з розв'язанням спору про право власності на будинок, виділ частки або встановлення порядку користування конкретними приміщеннями, суд може також згідно зі ст.105 ЗК України вирішити позов, якщо він заявлений, про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою між громадянами, яким житловий будинок належить на праві спільної власності.

У зв’язку із цим суду слід було з’ясувати в позивача підстави його позову: поділ земельної ділянки чи визначення порядку користування земельною ділянкою. Цього в порушення вимог ч. 6 ст. 130 ЦПК України суд не зробив.

За таких обставин ухвалені судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 5 червня 2009 року та рішення апеляційного суду Львівської області від 3 вересня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.