Колегія суддів Судової палати у

цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа : Перша Сімферопольська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на квартиру,

У травні 2006 року позивачка звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 29 травня 2001 року вона уклала із сусідкою - ОСОБА_2 договір дарування, посвідчений державним нотаріусом першої Сімферопольської державної нотаріальної контори своєї двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Проте, насправді, вона вважала, що укладає саме договір довічного утримання, оскільки є одинокою, похилого віку та потребувала сторонньої допомоги, надавати яку зобов'язалася відповідачка. Однак, будучи введеною відповідачкою в оману тим, що вона буде її постійно утримати, матеріально забезпечувати та здійснювати догляд, помилково уклала спірний договір.

Рішенням Центрального районного суду м. Сімферополя від 12 січня 2007 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 12 червня 2007 року рішення Центрального районного суду м. Сімферополя від 12 січня 2007 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення по суті позовних вимог, у зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили із того, що спірний договір дарування квартири посвідчений з дотриманням вимог чинного законодавства, без порушення прав та законних інтересів сторін, при їх вільному волевиявленні та усвідомленні насідків укладеного договору. Доказів того, що позивачка при укладенні спірного договору не розуміла його значення та настання наслідків суду не надано.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи спірні правовідносини між сторонами виникли у 2001 році, у період дії ЦК УРСР (1540-06) . Однак суди помилково застосували до спірних правовідносин норми ЦК України (435-15) 2004 року, який набрав чинності 1 січня 2004 року.

Відповідно до вимог ст. 56 ЦК УРСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін.

Проте суди у порушення вимог чинного законодавства не звернули уваги на те, що під час підписання спірного договору позивачка через свій похилий вік та хворобливий стан здоров'я (вона є інвалідом І групи), і з цих причин як вона зазначала, не здатна була розуміти природи вчиненого нею правочину та настання його наслідків. При укладенні договору, вона як одинока, похилого віку та хвора особа, яка потребує постійного стороннього догляду, вважала, що укладає саме договір довічного утримання, за умовами якого відповідачка буде вчиняти за нею догляд та утримувати її, що фактично відповідачка і виконувала та згодом за останній період перестала це робити та стала чинити перешкоди у користуванні квартирою.

Невірно судами застосована і позовна давність.

Так, судом зазначено, що позивачка у порушення ст. 728 ЦК України пропустила однорічний строк позовної давності для заявлення вимог про розірвання договору дарування, проте таких вимог і не заявлялося.

Посилання суду на те, що позивачкою пропущено і трирічний строк позовної давності є також помилковим, оскільки згідно з ч. 3 ст. 267 ЦК України та ст. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) позовна давність застосовується судом лише за заявою сторін у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідачкою такої заяви не подавалося.

За таких підстав рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Сімферополя від 12 січня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 12 червня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.