розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" до ОСОБА_4 про стягнення кредитної заборгованості, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" на рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 1 лютого 2016 року та рішення апеляційного суду Чернівецької області від 24 березня 2016 року,

У липні 2015 року публічне акціонерне товариство "Ідея Банк" (далі - ПАТ "Ідея Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, у якому просило суд стягнути з відповідача на користь позивача загалом 22 319 грн 42 коп. заборгованості за кредитним договором, укладеним між сторонами у справі 25 листопада 2008 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ПАТ "Ідея Банк" послалося на те, що 25 листопада 2008 року між товариством та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 5 994 грн під 25,8 % річних по 25 лютого 2010 року.

Виконання зобов'язання відповідача за кредитним договором забезпечено порукою товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Гарант Плюс").

Порушуючи умови кредитного договору, ОСОБА_4 грошові кошти на погашення заборгованості за кредитом, відсотків, а також інших витрат, не надавав, у результаті чого станом на 30 червня 2015 року утворилася заборгованість за кредитом у розмірі 22 319 грн 42 коп., яку позивач і просив суд стягнути з відповідача.

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 1 лютого 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 24 березня 2016 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в позові.

У касаційній скарзі ПАТ "Ідея Банк" просить скасувати вказані вище судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити у справі нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального і матеріального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Згідно ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення може бути неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права.

Ухвалюючи у справі судове рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено підстави позову про наявність між сторонами у справі кредитних зобов'язань. Крім того, районний суд дійшов висновків про пропуск позивачем строку позовної давності з даним позовом, а оскільки представником відповідача було заявлено клопотання про застосування наслідків спливу такого строку, суд дійшов висновків, що в позові також слід відмовити з підстав, передбачених ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками районного суду обґрунтовано не погодилася, пославшись на наступне.

25 листопада 2008 року між відкритим акціонерним товариством "Плюс Банк", правонаступником якого є ПАТ "Ідея Банк", та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останньому надано кредит у розмірі 5 994 грн на поточні потреби під 25,8 % річних, з погашенням кредиту та процентів у терміни, передбачені встановленим кредитним договором графіком щомісячних платежів (а. с. 12, 13).

Відповідно до п. 1.2 кредитного договору, банк надає кредит строком на 15 місяців, дата видачі кредиту є дата видачі коштів у готівковій формі через касу банку (а. с. 12, 13).

Із заяви на видачу готівки від 25 листопада 2008 року вбачається, що ОСОБА_4 отримав кредит у розмірі 5 724 грн 26 коп. Зазначене підтверджується підписами отримувача ОСОБА_4, контролера та касира (а. с. 106).

Згідно п. 2.1 кредитного договору позичальник повертає кредит разом з процентами та платою за обслуговування кредиту в 15 щомісячних внесках до 1 дня/числа кожного місяця при чому перші 14 внески/внесків у рівній сумі 549 грн 66 коп., а останній внесок 580 грн 99 коп. до 25 лютого 2010 року (а. с. 12, 13).

Пунктом 4.7 кредитного договору передбачено, що договір страхування набуває чинності з 25 листопада 2008 року та діє до 25 лютого 2010 року (а. с. 12, 13).

Відповідач ОСОБА_4 свої зобов'язання щодо погашення кредиту не виконав і станом на 30 червня 2015 року загальна сума боргу за кредитним договором згідно розрахунку заборгованості, наданого позивачем (а. с. 15), становить 22 319 грн 42 коп., яка складається з наступного: заборгованість за кредитом - 5 993 грн, по прострочених відсотках - 13 239 грн 90 коп., строкові відсотки - 144 грн 24 коп., плата за обслуговування кредиту - 14 грн 99 коп., прострочена плата за обслуговування кредиту - 629 грн 40 коп., пеня - 1 442 грн 89 коп., віндикаційні витрати 855 грн.

У межах даної справи відповідачем не подавався зустрічний позов про визнання кредитного договору недійсним.

Всупереч вимог ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України, відповідач не подав належних та допустимих доказів на спростування доводів позивача про наявність між сторонами кредитних правовідносин, непогашеного кредитного боргу.

Апеляційним судом надано належну правову оцінку посиланням представника відповідача про необхідність застосування до даних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності та відмови в позові саме з цих підстав.

Зокрема, апеляційним судом встановлено, що трирічний строк позовної давності за даними кредитними правовідносинами закінчився 25 лютого 2013 року, позивач звернувся до суду з даним позовом лише 7 липня 2015 року поза межами відповідного процесуального строку, що за правилами ст. ст. 253, 256- 258, 261, 266, ч. 4 ст. 267 ЦК України, є достатньою підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові за спливом строку позовної давності.

Рішення апеляційного суду містить правовий аналіз та спростування посилань позивача на те, що строк позовної давності переривався у зв'язку з тим, що 26 червня 2015 року поручителем за кредитними зобов'язаннями відповідача, а саме ТОВ "ФК "Гарант Плюс", було внесено оплату на виконання умов кредитного договору в розмірі 1 грн. Апеляційний суд дійшов висновків про те, що переривання строку позовної давності в даному випадку не відбулося, оскільки відповідний платіж було внесено поза межами строків позовної давності і внесення таких коштів поручителем не свідчить про визнання боргу самим боржником.

Такі висновки апеляційного суду є обґрунтованими, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

До аналогічних правових висновків дійшов і Верховний Суд України у постанові від 9 листопада 2016 року, справа № 6-1457цс16.

В даному випадку відповідачем заперечується факт існування кредитної заборгованості, надання повноважень поручителеві на часткове її погашення, тощо, а тому висновки апеляційного суду про відмову в позові на підставі ч. 4 ст. 267 ЦК України є обґрунтованими і не спростовуються доводами касаційної скарги та наявними у матеріалах справи документами.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновків, що ухвалене у справі судове рішення суду апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим, та вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 332, 335, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ