розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Верхньоводянської сільської ради Рахівського району Закарпатської області, ОСОБА_5, треті особи: Рахівське районне управління юстиції Закарпатської області в особі реєстраційної служби, ОСОБА_6, про встановлення юридичного факту та визнання права власності на спадкове майно, та за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Верхньоводянської сільської ради Рахівського району Закарпатської області, третя особа - Реєстраційна служба Рахівського районного управління юстиції Закарпатської області, про усунення від права на спадкування та визнання права власності на спадкове майно, за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 09 листопада 2016 року,

У січні 2015 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду із позовом до Верхньоводянської сільської ради Рахівського району та ОСОБА_5, в якому просили встановити факт, що померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 є рідним батьком ОСОБА_3; визнати за ОСОБА_3 право власності на спадкове майно, що належало спадкодавцю ОСОБА_7, а саме: 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1 визнати за ОСОБА_4 право власності на спадкове майно, що належало спадкодавцю ОСОБА_7, а саме: 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1

Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року їхнього батька ОСОБА_7 відкрилася спадщина на належне йому майно у вигляді 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1. Протягом шести місяців із дня смерті батька вони подали до приватного нотаріуса Маріна А.С. заяву про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину, але нотаріус виявила розбіжності у наданих ними документах, а саме: у свідоцтві про народження ОСОБА_3, його батьком зазначений "ОСОБА_3", замість правильного "ОСОБА_3", у зв'язку з чим роз'яснено стосовно необхідності підтвердження родинних відносин. Зазначили, що факт наявності їхніх родинних стосунків із батьком можуть підтвердити свідки. Разом із зазначеними перешкодами в отриманні ними свідоцтва про право на спадщину за законом стала відмова нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії через те, що відсутня реєстрація правовстановлюючих документів спадкового будинку за спадкодавцем ОСОБА_7, тобто встановлено відсутність правовстановлюючих документів на спадкове майно. У зв'язку з цим позивачі посилаються на те, що підтвердженням приналежності будинку, який знаходиться в сільському населеному пункті, спадкодавцю ОСОБА_7, є довідка Виконавчого комітету Верхньоводянської сільської ради Рахівського району Закарпатської області від 30 жовтня 2014 року № 567. Таким чином, невчинення їхнім батьком відповідних дій із оформлення свого права власності і одержання відповідного свідоцтва про право власності призвело до необхідності звернення позивачів як спадкоємців першої черги за законом до суду з цим позовом.

У лютому 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 і Верхньоводянської сільської ради Рахівського району, в якому просила усунути ОСОБА_3, ОСОБА_4 від права на спадкування майна, а саме: житлового будинку АДРЕСА_1, після смерті ОСОБА_7; визнати за нею право власності на все спадкове майно за законом, що належало ОСОБА_7, а саме: житловий будинок із надвірними спорудами АДРЕСА_1

Свої вимоги ОСОБА_5 обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер її чоловік ОСОБА_7, після смерті якого відкрилася спадщина на вказаний вище житловий будинок із господарськими спорудами та будівлями. Заповіту спадкодавцем складено не було. Вона постійно проживала та вела спільне господарство із спадкодавцем понад 22 роки, із яких 17 років у фактичних шлюбних відносинах (цивільному шлюбі) та 5 років у зареєстрованому (юридичному) шлюбі. У зв'язку з чим вважає, що вона має право на спадкування за законом у першу чергу та у встановлений ст. 1270 ЦК України строк звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Крім неї до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернулися діти спадкодавця від першого шлюбу: син ОСОБА_3 та дочка ОСОБА_4, які зі спадкодавцем не проживали та зареєстровані у м. Рахів. Зазначила, що за життя чоловіка відносини між ним і відповідачами погіршилися, у зв'язку з цим вони останні роки припинили спілкування з батьком, не приїздили до нього за місцем постійного проживання та не надавали ніяких коштів чи будь-якої іншої матеріальної допомоги. У 2012 році ОСОБА_7 тяжко захворів, а в грудні 2013 року впав та зламав ногу. Вважає, що через похилий вік, тяжку хворобу та каліцтво ОСОБА_7 був у безпорадному стані, потребував постійного піклування, догляду та матеріальної допомоги, а відповідачі, знаючи про важкий фізичний стан батька, ухилилися від надання йому допомоги. Таку допомогу ОСОБА_7 надавала ОСОБА_5 і несла витрати на його лікування. Крім того, після його смерті вона повністю за свій рахунок, без допомоги відповідачів, поховала чоловіка. Загалом її витрати на догляд у лікарні, лікування і поховання ОСОБА_7 становлять близько 23 тис. грн. Вважає, що відповідачі під час тяжкої хвороби її чоловіка та їхнього батька, який був у безпорадному стані, мали можливість, але свідомо ухилилися він надання спадкодавцю будь-якої матеріальної, фінансової та моральної допомоги. У червні 2014 року вона подала приватному нотаріусу заяву про прийняття спадщини, однак в цьому було відмовлено у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів щодо належності майна спадкодавцеві.

Ухвалою Рахівського районного суду Закарпатської області від 03 грудня 2015 року цивільні справи за вказаними позовами об'єднано в одне провадження.

Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 15 березня 2016 року позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено.

Встановлено факт, що померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 є батьком ОСОБА_3

Визнано за ОСОБА_3 право власності на спадкове майно, що належало спадкодавцю ОСОБА_7, а саме: 1/6 частини житлового АДРЕСА_1

Визнано за ОСОБА_4 право власності на спадкове майно, що належало спадкодавцю ОСОБА_7, а саме: 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1

Позов ОСОБА_5 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_5 право власності на спадкове майно, що належало ОСОБА_7, а саме: 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1

У решті цього позову відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 09 листопада 2016 року рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 15 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та позову ОСОБА_5 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 просять скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи.

Згідно зі ст. ст. 1217, 1258 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з вимогами ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно з ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_7 доводився позивачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 батьком, а відповідачу ОСОБА_5 - чоловіком, що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження та укладення шлюбу.

При цьому суд вважав, що наявність помилки у свідоцтві про народження позивача ОСОБА_3, де у графі "батько" зазначено "ОСОБА_3" замість правильного "ОСОБА_3", доведено матеріалами справи та поясненнями сторін у справі.

Посилаючись на вказане та вимоги ст. 255 ЦПК України, суд дійшов висновку про встановлення факту, що померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 є батьком ОСОБА_3

Також установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 помер.

За життя ОСОБА_7 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, укладеному у 1973 році.

У період перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 ними було збудовано житловий будинок АДРЕСА_1, про що свідчить будівельний паспорт забудови земельної ділянки від 1975 року, свідоцтво садиби в сільських населених пунктах УРСР від 28 травня 1975 року.

У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що вказаний житловий будинок набув правового статусу спільного сумісного майна подружжя згідно зі ст. 22 КпШС України, чинним на момент виникнення цього права.

29 серпня 1995 року шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 розірвано.

Посилаючись на вказане, суд правильно установив, що спадковою масою після смерті ОСОБА_7, на яку мають право спадкоємці, є Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1 При цьому суд правильно вважав помилковими доводи ОСОБА_5 про належність указаного будинку вцілому померлому ОСОБА_7

Розглядаючи спір по суті заявлених вимог, суд правильно виходив із того, що нотаріусом відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, зокрема у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на право власності на спадковий будинок, тому інакше, ніж у судовому порядку, позивачі не можуть захистити свої права.

Так, суд належно оцінив ту обставину, що відповідно до характеристики будинку, господарських будівель та споруд АДРЕСА_1 виданої КП "БТІ" Рахівської районної ради, спадковий будинок побудований до 1980 року.

Установивши це, суд правильно послався на Інструкцію про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджену заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року (n0001303-66) , яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56 (z0031-96) , чинну на той час, яка передбачала обов'язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (п. 4 Інструкції), в тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (п. 20 Інструкції). У зв'язку з цим суд правильно вважав, що записи у погосподарських книгах визнавалися актами органів влади (публічні акти), що підтверджують право приватної власності.

Установлено, що згідно з довідкою Виконавчого комітету Верхньоводянської сільської ради Рахівського району Закарпатської області від 30 жовтня 2014 року № 567 житловий будинок АДРЕСА_1 відповідно до будівельного паспорта на забудову земельної ділянки, свідоцтва садиби в сільських населених пунктах УРСР від 28 травня 1975 року, рішення виконкому Рахівської районної ради депутатів трудящих від 23 травня 1975 року № 111, рішення виконкому Верхньоводянської сільської ради народних депутатів від 26 грудня 1974 року № 59, плану забудови земельної ділянки, дійсно належав ОСОБА_7 та ОСОБА_9, та не є об'єктом самочинного будівництва.

Посилаючись на викладене та керуючись ч. 3 ст. 1268, ст. ст. 1297, 1299 ЦК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 прийняли спадщину, подавши у встановлений ст. 1270 ЦК України строк до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, про що свідчить витяг зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) від 26 листопада 2014 року № 39002560 та постанови приватного нотаріуса МарінаА.С. від 04 листопада 2014 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії. Також суд дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_5 прийняла спадщину згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України оскільки постійно проживала зі спадкодавцем до відкриття спадщини.

За таких обставин правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про задоволення у повному обсязі позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 та часткове задоволення позову ОСОБА_5

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 про усунення від права на спадкування, суд правильно виходив із недоведеності та необґрунтованості цих позовних вимог, оскільки на порушення ст. ст. 10, 60 ЦПК України позивачем не доведено факту того, що спадкодавець потребував допомоги відповідачів, а останні мали можливість її надати, проте ухилялися від цього.

Натомість суд вважав установленим факт, що спадкодавець отримував необхідну допомогу та догляд від відповідачів та їх сімей, із якими до останнього підтримував дружні та родинні стосунки.

Розглядаючи вказані позовні вимоги, суд правильно виходив із того, що для усунення спадкоємця від права на спадкування мають існувати дві підстави в сукупності: наявність безпорадного стану спадкодавця, викликаного похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом та ухилення спадкоємця від надання допомоги такому спадкодавцю. Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини, лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування. Однак таких обставин, як зазначив суд, не установлено.

Вищевказані висновки суду першої інстанції за результатами розгляду обох позовів є правильними, законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та відповідають одному з основних принципів цивільного судочинства, закріпленому у ст. 1 ЦПК України, - справедливості.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 57- 60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився процесуальної помилки, що призвело до неправильного вирішення спору, на порушення вимог ст. ст. 10, 11, 57, 60, 212, 303, 304 ЦПК України не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам та позиції учасників процесу щодо заявлених позовних вимог.

Так, скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_6 (колишня дружина спадкодавця) заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 не подавала, самостійних вимог про належність спірного будинку на момент смерті ОСОБА_7 спільною сумісною власністю подружжя і визнання права власності на половину такого майна не заявляла, але до участі у справі вона залучена як третя особа без самостійних вимог, а не як відповідач у виниклому матеріально-правовому спорі, а апеляційний суд позбавлений можливостей усунути вказане порушення.

У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 1, 3, 15 ЦПК України, і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушено. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб'єктивне матеріальне право на їх задоволення.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Згідно зі ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

За змістом ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд, переглядаючи справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5, усупереч вимогам ст. ст. 11, 179, 303 ЦПК України вийшов за межі доводів указаної апеляційної скарги, не зазначивши при цьому відповідних висновків та мотивів такої необхідності.

Дійшовши помилкових висновків про те, що місцевий суд вирішив питання про права та обов'язки ОСОБА_6, не залученої до участі у справі в належному статусі, апеляційний суд залишив поза увагою, що самою ОСОБА_6 апеляційної скарги не подавалося і рішення місцевого суду не оскаржувалося, крім того, до суду першої інстанції нею подано заяву про розгляд справи за її відсутності, згідно з якою вона не заперечувала проти задоволення позову ОСОБА_3, ОСОБА_4, що спростовує висновок апеляційного суду про існування стосовно неї матеріально-правового спору.