розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання іпотечного договору недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 26 квітня 2017 року,

У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 6 листопада 2010 року між ним та ОСОБА_5 укладено договір позики, за умовами якого він отримав позику у розмірі 43 530 грн, що еквівалентно 5 500 доларів США, зі сплатою 6 % на місяць, що є еквівалентом 330 доларам США, строком до 6 листопада 2012 року. 6 листопада 2010 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики між ним, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, за умовами якого іпотекодавці передали ОСОБА_5 в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їм на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 12 листопада 2007 року.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 2 березня 2016 року з урахуванням змін та рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 11 травня 2016 року визнано недійсними положення вищевказаного договору позики, зазначені у пункті 1.1., а саме в частині зазначення суми відсотків в еквіваленті 330 доларів США за курсом Національного банку України на день сплати відсотків до дня фактичного повернення позики та п. п. 1.5. та 4, а саме щодо визначення відсотків та боргу повернутими лише за наявності розписки позикодавця про їх повернення.

Вважав, що визнані недійсними пункти договору позики складають зміст основного зобов'язання у іпотечному договорі, унаслідок чого згідно з ч. 2 ст. 548 ЦК України іпотечний договір є недійсним, оскільки недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

З урахуванням наведеного ОСОБА_4. просив суд визнати іпотечний договір від 6 листопада 2010 року, укладений між ним та ОСОБА_5, недійсним.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 26 квітня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким частково задовольнити його позов, а саме визнати недійсним іпотечний договір в частині забезпечення зобов'язання позичальника по поверненню суми відсотків в еквіваленті 330 доларів США.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, суди, вірно застосувавши положення ст. ст. 1, 3, 18 Закону України "Про іпотеку", на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшли правильного висновку про те, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання.

Суди дійшли вірного висновку про те, що основне зобов'язання у встановленому законом порядку за договором позики недійсним не визнавалось, а визнання частково недійсними пунктів договору позики не свідчить про його недійсність в цілому. Отже, відсутні підстави для визнання недійсним спірного іпотечного договору.

Доводи касаційної скарги про недійсність іпотечного договору в частині недійсності договору позики безпідставні, так як іпотечним договором забезпечуються чинні зобов'язання за договором позики.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 26 квітня 2017 року залишити без змін.