Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є.,

суддів: Завгородньої І.М., Коротуна В.М.,

Мазур Л.М., Попович О.В.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про усунення порушення права власності та виселення з будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_6, на рішення апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про усунення порушення права власності та виселення з будинку.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності (по Ѕ частині у кожного) належить будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1

22 лютого 2014 року місце проживання відповідача самовільно, без згоди позивача, зареєстровано у житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить позивачу на праві спільної власності. Реєстрація місця проживання відповідача у зазначеному будинку скасована висновком від 03 вересня 2014 року, що затверджений начальником Московського РВ у м. Харкові ГУДМС України в Харківській області ОСОБА_7

Позивач посилався на те, що відповідач на даний час без достатньої правової підстави мешкає у будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та чинить йому перешкоди у користуванні належним йому майном, змінив запірні пристрої вхідних дверей будинку, на неодноразові прохання ОСОБА_3 покинути самовільно зайнятий будинок ОСОБА_4 не реагує.

Позивач посилався на те, що відповідач самовільно зареєструвався у спірному житловому будинку без згоди позивача та на ст. 116 Житлового кодексу України, вказуючи на систематичне порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ним в одній квартирі чи в одному будинку.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 31 березня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено у повному обсязі.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 31 березня 2016 року скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3

Виселено ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_6, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції й залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності (по Ѕ частини у кожного) належить будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1

Відповідач ОСОБА_4 є рідним батьком позивача ОСОБА_3

22 лютого 2014 року місце проживання відповідача було зареєстровано у будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 Реєстрація місця проживання відповідача у зазначеному будинку скасована на підставі висновку від 03 вересня 2014 року, затвердженого начальником Московського РВ у м. Харкові ГУДМС України в Харківській області ОСОБА_7, як така, що оформлена всупереч ст. ст. 255, 369 ЦК України за згодою лише одного власника.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року в адмінстративній справі № 820/18020/14 встановлено, що 22 лютого 2014 року, ОСОБА_4, за згодою свого сина ОСОБА_5 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1

Зі змісту заяви про заперечення на позов, поданої ОСОБА_5 в ході розгляду справи, судом першої було встановлено, що він, як особа, якій належить на праві спільної часткової власності спірний житловий будинок, не заперечує проти проживання його батька - ОСОБА_4 у житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1

Згідно наданої на запит суду відповіді комунального підприємства "Жилкомсервіс" державна реєстрація місця проживання ОСОБА_4 за вказаною вище адресою відсутня.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач посилався на те, що відповідач порушує його право власності (право користування) на спірне домоволодіння, оскільки самовільно вселився у будинок, систематично порушує правила співжиття та робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку.

Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Відповідно до ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно з роз'ясненнями викладеними у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли з практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) , наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

В порядку ч. 1 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Поняття спільної часткової власності викладено в ч. 1 ст. 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому.

Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд першої інстанції та, встановивши, що відповідач вселився у спірний будинок за згодою власника його Ѕ частини - ОСОБА_5, як член його сім`ї, дійшов обґрунтованого висновку про наявність у відповідача права користування спірним житлом на підставі погодження такого користування з одним із власників цього житла.

Крім того, перевіряючи обставини, на які посилався позивач, як на правову підставу для виселення відповідача в судовому порядку зі спірного будинку, зокрема ч. 1 ст. 116 ЖК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність таких обставин та відсутність у матеріалах справи належних і допустимих доказів на підтвердження фактів систематичної антигромадської поведінки ОСОБА_4 та порушень ним правил співжиття, або того, що вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів.

Отже, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з урахуванням вищевказаних норм матеріального права та встановлених обставин під час розгляду справи, повно та всебічно дослідивши зібрані у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги позивача не знайшли своє підтвердження та не підлягають задоволенню.

Задовольняючи позов про виселення зі спірного будинку відповідача, суд апеляційної інстанції вищевказаних обставин не врахував, висновків суду першої інстанції щодо недоведеності позовних вимог з посиланням на належні і допустимі докази не спростував. У рішенні не навів результати оцінки доказів та не зазначив мотивів їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Апеляційний суд, обмежившись лише посиланням на те, що співвласниками спірного будинку не було досягнуто згоди на вселення відповідача, не навів правових підстав за якими останній підлягає виселенню без надання іншого житла та обставин з якими суд пов`язує задоволення цих позовних вимог.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 348 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_6, задовольнити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року скасувати, рішення Московського районного суду м. Харкова від 31 березня 2016 року залишити в силі.