розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва", Київська міська рада, про визнання договору купівлі-продажу недійсним та виселення, за касаційними скаргами Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації та Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва" на рішення апеляційного суду м. Києва від 17 листопада 2016 року,

У вересні 2015 року Солом'янська районна в м. Києві державна адміністрація звернулася до суду з указаним позовом, вимоги якого уточнила та остаточно просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 і виселити ОСОБА_5, ОСОБА_6 з указаної квартири.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішенням апеляційного суду м. Києва від 21 лютого 2013 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 08 серпня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Харченко Л.В. Визнано відумерлою спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1 яка відкрилася після смерті ОСОБА_7, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1.

Додатковим рішенням апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2013 року квартиру АДРЕСА_1 яка визнана відмерлою спадщиною, передано територіальній громаді м. Києва

Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 липня 2013 року № 1143 (ra1143017-13) "Про зарахування до комунальної власності територіальної громади м. Києва квартир за рішеннями судів" до сфери управління Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації було передано квартиру АДРЕСА_1 для вжиття заходів щодо реєстрації права власності територіальної громади м. Києва на вищевказану квартиру та забезпечення спільно з Департаментом будівництва і житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) заселення квартири у встановленому порядку.

В ході проведення процедури державної реєстрації права власності територіальної громади м. Києва на вказане нерухоме майно встановлено, що 19 серпня 2013 року було укладено договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С.П.

Оскільки ОСОБА_4, достовірно знаючи про позбавлення її права власності на спірну квартиру та про те, що її належним власником є територіальна громада м. Києва, 19 серпня 2013 року здійснила неправомірну угоду купівлі-продажу квартири, у відповідності до вимог ст. 215, 216, 230 ЦК України позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 03 червня 2016 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 посвідчений 19 серпня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С.П. за реєстровим № 8130, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Виселено ОСОБА_5, ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 17 листопада 2016 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 червня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У касаційних скаргах Солом'янська районна в м. Києві державна адміністрація та Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва" просять скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають відхиленню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням апеляційного суду м. Києва від 21 лютого 2013 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання спадщини відумерлою та визнання недійсним договору купівлі-продажу скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений ОСОБА_7 та ОСОБА_8 08 серпня 2008 року. Визнано відумерлою спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1 яка відкрилася після смерті ОСОБА_7, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1.

У задоволенні позову в частині витребування спірної квартири на користь територіальної громади Солом'янського району м. Києва в особі Київської міської ради відмовлено.

Додатковим рішенням апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2013 року квартиру АДРЕСА_1 яка визнана відмерлою спадщиною, передано територіальній громаді м. Києва.

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 липня 2013 року № 1143 (ra1143017-13) "Про зарахування до комунальної власності територіальної громади м. Києва квартир за рішеннями судів" вирішено зарахувати, в тому числі, квартиру АДРЕСА_1 до комунальної власності територіальної громади м. Києва квартири та передати її до сфери управління Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації. Доручено Солом'янській районній в м. Києві державній адміністрації вжити заходів щодо реєстрації права власності територіальної громади м. Києві на вказану квартиру з подальшим вирішенням питання про її заселення у встановленому порядку.

19 серпня 2013 року між ОСОБА_4, від імені якої діяв ОСОБА_11 (продавець) та ОСОБА_5, від імені якої діяв ОСОБА_6 (покупець), укладено договір купівлі-продажу квартири, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, що належала продавцю на підставі договору дарування квартири від 17 вересня 2008 року.

Відповідно до довідки форми № 3 Комунального підприємства "Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду", у вказаній квартирі з 16 липня 2013 року зареєстровані ОСОБА_5 та її син ОСОБА_6

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що Солом'янська районна в м. Києві державна адміністрація, якій майно передано в управління належним органом - Київською міською державною адміністрацією, має право як уповноважений власником орган вимагати поновити свої порушені права.

Водночас, суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент вчинення договору купівлі-продажу квартири від 19 серпня 2013 року ОСОБА_4 не була власником квартири АДРЕСА_1, а тому порушене право позивача підлягає захисту шляхом визнання вказаного договору недійсним та виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення.

Проте з таким висновком обґрунтовано не погодився апеляційний суд, посилаючись на наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Стаття 216 ЦК України передбачає загальні наслідки недійсності правочину, відповідно до яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі ст. 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди.

Разом із тим ч. 3 ст. 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Цивільним кодексом України (435-15) передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, ст. 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно із ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до ст. 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Указана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-107 цс 12 від 07 листопада 2012 року, № 6-348 цс 15 від 10 червня 2015 року, № 6-67 цс 15 від 13 травня 2015 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Також у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз'яснено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою ст. 388 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог ст. ст. 212, 303, 304 ЦПК України, правильно зауважив, що оскільки територіальна громада м. Києва є власником спірної квартири на підставі додаткового рішення апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2013 року, а оспорюваний договір купівлі продажу від 19 серпня 2013 року укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, в якому територіальна громада м. Києва не була стороною, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо можливого захисту порушеного права позивача шляхом задоволення позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Також апеляційний суд правильно зазначив, що при вирішенні спору судом першої інстанції не взято до уваги ту обставину, що спірна квартира на момент вчинення договору купівлі-продажу від 19 серпня 2013 року належала продавцю ОСОБА_4 на підставі договору дарування квартири від 17 вересня 2008 року, який недійсним в судовому порядку не визнавався.

Розглядаючи справу апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Доводи касаційних скарг про те, що угода укладена 19 серпня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є незаконною, оскільки вона відповідно до ст. ст. 215, 216, 230 ЦК України суперечить діючому законодавству були предметом дослідження судів попередніх інстанції та не знайшли підтвердження.