розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів дарування, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Сумської області від 05 травня 2016 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсними договори дарування житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 укладених 28 квітня 2004 року між ним та відповідачем, мотивуючи свої вимоги тим, що він припустився помилки, оскільки насправді мав намір укласти договір довічного утримання.

Рішенням Великописарівського районного суду Сумської області від 01 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Сумської області від 05 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 28 квітня 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та посвідчений державним нотаріусом Великописарівської державної нотаріальної контори.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки по АДРЕСА_1 укладений 28 квітня 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та посвідчений державним нотаріусом Великописарівської державної нотаріальної контори.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишити без змін.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про задоволення позову з огляду на наступне.

У статтях 10, 60 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 2 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-202цс15.

З урахуванням вказаного, у справі, що переглядається, колегією суддів встановлено, що апеляційний суд, дослідивши усі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, дійшов правильного висновку, що на момент укладення спірних правочинів позивач неправильно сприймав фактичні обставини цих договорів, що вплинуло на його волевиявлення і він допустився помилки, оскільки замість укладення договору довічного утримання, на що була направлена його воля, він підписав договори дарування житлового будинку і земельної ділянки.

Таким чином, апеляційний суд ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову, а тому підстав для його скасування немає.

Наведені у касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ