Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Ухвала
Іменем України
05 квітня 2017 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Дем'яносова М.В.,
суддів: Іваненко Ю.Г., Леванчука А.О.,
Маляренка А.В., Ступак О.В.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - державний нотаріус Іваничівської державної нотаріальної контори Кононенко Людмила Степанівна, про визнання права власності, часткове скасування свідоцтва про право власності та договору дарування, за касаційною скаргою представника ОСОБА_5 та ОСОБА_4 - ОСОБА_7 - на рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 01 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 04 серпня 2016 року,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно у частині права власності на Ѕ частини житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 скасувати договір дарування зазначеного будинку від 11 червня 2013 року у частині права власності на Ѕ частини цього будинку; визнати за собою право власності на Ѕ частини указаного житлового будинку.
Свої вимоги ОСОБА_3 обґрунтовував тим, що 04 жовтня 1975 року він уклав шлюб із ОСОБА_8 і з того часу постійно проживав з дружиною за адресою: АДРЕСА_1, за якою він офіційно зареєстрований із 27 лютого 1980 року. Зазначив, що вказане домогосподарство відносилося до суспільної групи господарств - колгоспний двір та станом на 1991 рік у ньому були зареєстровані троє осіб: він, його теща ОСОБА_5, яка була головою домогосподарства, та дружина ОСОБА_9 Таким чином, вважає себе співвласником будинку, оскільки набув право власності на 1/3 частини будинковолодіння. У ІНФОРМАЦІЯ_1 дружина ОСОБА_9 померла, після чого належну їй 1/3 частини у будинковолодінні успадкували в рівних частках він та її мати ОСОБА_5, внаслідок чого частка кожного з них збільшилася та становить по Ѕ частини. Також вказав, що ще у 2011 році він став інвалідом І групи, яка йому присвоєна довічно, у зв'язку з чим потребував та потребує на теперішній час стороннього догляду через проблеми зі здоров'ям. Після смерті дружини його стало нікому доглядати, тому у 2013 році він був змушений переїхати проживати до сестри ОСОБА_10, яка і на теперішній час здійснює за ним догляд. У червні 2013 року він дізнався, що теща ОСОБА_5 оформила право власності на себе на весь будинок, після чого подарувала житловий будинок своєму онукові ОСОБА_4, проте своєї згоди на вчинення таких дій позивач не надавав, у зв'язку з чим звернувся до суду за захистом своїх прав.
Рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 01 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 04 серпня 2016 року, позов задоволено у повному обсязі.
Скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 10 червня 2013 року Реєстраційною службою Іваничівського РУЮ Волинської області, реєстраційний запис № 1238741, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 51272907211, у частині права власності на Ѕ частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1
Скасовано договір дарування житлового будинку від 11 червня 2013 року, реєстраційний № 861, посвідчений державним нотаріусом Іваничівської державної нотаріальної контори КононенкоЛ.С., у частині права власності на Ѕ частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1
Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1
Вирішено питання про судові витрати.
У касаційній скарзі, з урахуванням уточнень, представник ОСОБА_5 та ОСОБА_4 - ОСОБА_7 - просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.
Проте судові рішення першої й апеляційної інстанцій не відповідають повністю зазначеним нормам процесуального права.
Судами установлено, що згідно із записами погосподарської книги та довідкою Морозичівської сільської ради від 25 квітня 2016 року № 167 будинок АДРЕСА_1 було взято на погосподарський облік із 1968 року і віднесено до суспільної групи - колгоспний двір, де станом на 01 січня 1991 року були зареєстровані: голова домогосподарства ОСОБА_5, дочка голови домогосподарства ОСОБА_11, зять голови домогосподарства ОСОБА_3
Згідно з витягом з погосподарської книги № 1 за особовим рахунком № НОМЕР_1 будинок з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 належить ОСОБА_5; рік побудови - 1968 рік.
Позивач почав проживати у спірному будинковолодінні з 1975 року, зареєструвавши шлюб із ОСОБА_11
Також установлено, що голова домогосподарства ОСОБА_5 була членом колгоспу.
10 червня 2013 року Реєстраційною службою Іваничівського РУЮ Волинської області, реєстраційний запис № 1238741, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 51272907211, на ім'я ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1
11 червня 2013 року на підставі договору дарування ОСОБА_5 подарувала вищевказане будинковолодіння відповідачу ОСОБА_4
Задовольняючи указаний позов, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із того, що на дату набрання чинності Законом УРСР "Про власність" (697-12) (15 квітня 1991 року), голова сім'ї не втратила частки в майні колгоспного двору, як і не втратили своїх часток її дочка і зять, у зв'язку з чим суд вважав, що вищевказаний будинок на час набрання чинності Законом УРСР "Про власність" (697-12) в рівних частинах належав голові домогосподарства ОСОБА_5, дочці голови домогосподарства ОСОБА_11 і зятю голови домогосподарства ОСОБА_3, а тому ОСОБА_5 незаконно одноособово приватизувала зазначений будинок, отримавши вищевказане свідоцтво про право власності, яке підлягає скасуванню.
Крім того, установивши, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_11, спадщину за законом після смерті якої прийняли її мати ОСОБА_5 та чоловік ОСОБА_3 на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України шляхом постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, суд дійшов правильного висновку, що позивачу ОСОБА_3 та відповідачу ОСОБА_5 належить по Ѕ частини вказаного будинковолодіння.
Визнаючи за позивачем право власності на Ѕ частини вказаного будинковолодіння, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із доведеності та обґрунтованості зазначених позовних вимог та наявності правових підстав, передбачених ст. 392 ЦК України, для захисту порушеного права позивача.
Судові рішення в зазначеній частині позовних вимог є законними та обґрунтованими, відповідають вимогам ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України, підстави для їх скасування у цій частині відсутні.
Однак колегія суддів не може погодитися із висновками судів про задоволення позовних вимог про скасування вищевказаного договору дарування у частині 1/2 частини спірного майна, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).
У силу вимог ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 2 ст. 16 ЦК України установлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належить, зокрема, визнання правочину недійсним.
У зв'язку з викладеним, не ґрунтується на нормах матеріального та процесуального права висновок суду про скасування договору дарування житлового будинку від 11 червня 2013 року, реєстраційний № 861, посвідченого державним нотаріусом Іваничівської державної нотаріальної контори КононенкоЛ.С., у частині права власності на Ѕ частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, адже такий спосіб захисту права не передбачений чинним законодавством.
Разом із тим, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не зазначив правових підстав для задоволення позову у цій частині та норм матеріального права, якими обґрунтовував свої висновки в цій частині позовних вимог.
У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України).
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому правом оспорювати правочин ЦК України (435-15) наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (ст. ст. 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила ст. ст. 15, 16 ЦК України, а також ст. ст. 1, 2- 4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загаломможе розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Однак вищевикладене залишилося поза увагою й відповідною правовою оцінкою як суду першої інстанції, так і апеляційного суду, який на порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 304 ЦПК України не звернув достатньої уваги на підстави позовних вимог про скасування вищевказаного договору дарування у частині права власності на Ѕ частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами; не визначився із характером цих правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, тому судові рішення не відповідають положенням ст. ст. 213, 214, 315 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості в цій частині позовних вимог.
Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі судові рішення першої й апеляційної інстанцій у частині позовних вимог про часткове скасування договору дарування - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.
Керуючись статтями 336, 337, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 та ОСОБА_4 - ОСОБА_7 - задовольнити частково.
Рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 01 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 04 серпня 2016 року скасувати у частині позовних вимог про часткове скасування договору дарування, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
В іншій частині рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 01 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 04 серпня 2016 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
Судді:
М.В. Дем'яносов
Ю.Г. Іваненко
А.О. Леванчук
А.В.Маляренко
О.В.Ступак