розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя шляхом стягнення компенсації за частку майна, набутого подружжям за час шлюбу, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2014 року,

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 8 березня 2002 року вона перебувала у шлюбі з відповідачем. Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 19 серпня 2013 року шлюб між ними розірвано. За час перебування у шлюбі ними було придбано два автомобілі: Хюндай Акцент, державний номер НОМЕР_1 вартістю 70 тис. грн та "ВАЗ 210700-20", державний номер НОМЕР_2 вартістю 47 тис. грн, які були зареєстровані на ім'я відповідача. Оскільки зазначені автомобілі, які є спільною сумісною власністю подружжя, знаходяться у користуванні відповідача і вона не має можливості та розпоряджатися та користуватися ними, позивачка просила поділити майно подружжя шляхом стягнення на її користь з відповідача компенсації за частку майна, набутого за час перебування у шлюбі у розмірі 58 500 грн.

Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 4 липня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію за частку майна, набутого за час шлюбу: автомобіль Хюндай Акцент, державний номер НОМЕР_1 - 35 тис. грн, автомобіль "ВАЗ 210700-20", державний номер НОМЕР_2 - 16 тис. грн, усього 51 тис. грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано автомобіль Хюндай Акцент, державний номер НОМЕР_1 та автомобіль "ВАЗ 210700-20", державний номер НОМЕР_2 спільним сумісним майном ОСОБА_3 та ОСОБА_4 В іншій частині позов залишено без задоволення.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач розпорядився спірними автомобілями, які є спільною сумісною власністю подружжя, від свого імені та без згоди позивачки. Оскільки частки подружжя у спільному майні є рівними, то слід стягнути на користь позивачки з відповідача грошову компенсацію у розмірі половини отриманої від продажу спірних автомобілів суми грошових коштів.

Скасовуючи рішення районного суду та визнаючи спірні автомобілі спільним сумісним майном подружжя, апеляційний суд виходив із того, що до спірних правовідносин положення ч. 4 ст. 71 СК України не застосовуються, оскільки позивачка, звертаючись до суду з даним позовом, ставила питання лише про отримання компенсації вартості транспортних засобів, які за своєю природою є рухомим неподільним майном, а згоди на отримання компенсації та її сплати не отримано.

Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами попередніх інстанцій установлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 8 березня 2002 року. Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 19 серпня 2013 року шлюб сторонами розірвано.

За час перебування сторін у шлюбі ними було придбано два автомобілі: Хюндай Акцент, державний номер НОМЕР_1 та "ВАЗ 210070-20", державний номер НОМЕР_2, право власності на які зареєстровано на відповідача.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) судам роз'яснено, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення чч. 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Апеляційний суд, вирішуючи спір, зазначені вимоги закону та роз'яснення Верховного Суду України врахував, проте вважав, що до спірних правовідносин положення ч. 4 ст. 71 СК України не застосовуються, оскільки спір виник щодо компенсації вартості рухомого майна. Також апеляційний суд вважав, що спірні автомобілі були придбані відповідачем за час перебування у шлюбі та зареєстровані на його ім'я, тому їх слід визнати спільним сумісним майном подружжя.

Отже, апеляційний суд неправильно застосував вказані норми, не зрозумів роз'яснення Пленуму Верховного Суду України і при цьому не врахував таке.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно зі ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Автомобілі Хюндай Акцент, державний номер НОМЕР_1 та "ВАЗ 210070-20", державний номер НОМЕР_2 перебували у фактичному володінні та користуванні ОСОБА_4, що не заперечується сторонами у справі.

У ч. 2 ст. 364, ч. 3 ст. 370 ЦК України зазначено, що співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої компенсації вартості його частки.

З вказаного випливає, що звернення до суду з вимогами про стягнення компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, є одним із способів поділу такого майна.

Таким чином, той факт, що позивачка заявила вимогу про стягнення грошової компенсації вартості майна, набутого за час перебування у шлюбі, є свідченням того, що сторони не дійшли згоди щодо поділу майна і позивачка, звертаючись до суду з даним позовом, бажала виділити належну її частку у праві спільної сумісної власності подружжя і це не є виходом за межі позовних вимог, якими є поділ майна подружжя. Якщо ж суд вважав, що підстав, визначених законом, для цього немає, то не застосував положення ст. 71 СК України щодо визнання за сторонами ідеальних часток подружжя в цьому майні, оскільки саме по собі визнання майна спільним сумісним майном подружжя не вирішує спір по суті.

За таких обставин, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України зазначене не врахував, та відмовив позивачці у стягненні на її користь компенсації, не вирішивши при цьому питання про виділ належної їй частки у спільному сумісному майні подружжя, чим позбавив її права розпорядитись належним їй майном.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено, його рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ