розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, третя особа - Орган опіки та піклування Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційними скаргами представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на рішення апеляційного суду м. Києва від 17 липня 2014 року,

У липні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи") звернулося до суду із указаним позовом та просило звернути стягнення на предмет іпотеки - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка є власністю іпотекодавця - відповідача по справі, та в забезпечення виконання кредитних зобов'язань знаходиться в іпотеці банку з правом реалізації заставленої квартири на прилюдних торгах.

Враховуючи невиконання позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором та виникнення в останнього заборгованості в сумі 853 621 грн 78 коп., позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 22 січня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 17 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено з інших підстав.

У касаційних скаргах заявники просять скасувати рішення апеляційного суду м. Києва від 17 липня 2014 року, при цьому представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 просить рішення суду першої інстанції залишити в силі, а представник ТОВ "Кредитні ініціативи" просить справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга представника ТОВ "Кредитні ініціативи" підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, що 14 грудня 2007 року між ПАТ "Сведбанк", яке є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит в сумі 106 200 доларів США під 14 % річних, строком до 25 вересня 2010 року.

На забезпечення виконання умов кредитного договору 14 грудня 2007 року між цими ж сторонами було укладено договір іпотеки двокімнатної квартири АДРЕСА_1, яка належить позичальнику на праві власності.

У силу договору факторингу від 28 листопада 2012 року ПАТ "Сведбанк" відступило право вимоги за вищезазначеними кредитним договором та договором іпотеки ТОВ "Факторингова компанія "Вектор-Плюс", яке, у свою чергу, відповідно до договору факторингу від 28 листопада 2012 року та договору переуступки прав за договором іпотеки відступило своє право вимоги іншому фактору - позивачу ТОВ "Кредитні ініціативи", яке відповідно до свідоцтва про реєстрацію є фінансовою установою.

Відповідач ОСОБА_3 не виконував свої договірні зобов'язання з погашення кредиту та сплати відсотків, а тому станом на 01 червня 2013 року в останнього утворилася заборгованість в сумі 106 796,17 доларів США, що за офіційним курсом НБУ складає 853 621 грн 78 коп.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав відповідачу, як боржнику, доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що при вирішенні даного спору підлягає застосуванню Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) (набрав чинності 7 червня 2014 року), згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово стягнутий (відчужений без згоди власника), при цьому наявні всі умови для застосування цього Закону України.

Проте погодитися з таким висновком суду апеляційної інстанції не можна з огляду на наступне.

07 червня 2014 року, після ухвалення рішення судом першої інстанції, набрав чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , згідно з яким протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Застосувавши на стадії апеляційного провадження зазначений Закон України, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на таке.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У ч. 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У ч. 1 ст. 304 ЦПК України визначено, що справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

З вищевикладених вимог закону вбачається, що апеляційний суд дійсно мав право на застосування Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , якщо були б підстави, передбачені нормами матеріального та процесуального права, для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки у такому разі при ухваленні власного судового рішення апеляційний суд застосовує закон, який є чинним на час ухвалення такого рішення. Разом з тим апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України підстав, передбачених нормами матеріального та процесуального права, для скасування рішення суду першої інстанції не вказав, оцінку доводам апеляційної скарги не надав.

Сам по собі наведений вище Закон України не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд і не міг його застосувати, так як його не існувало, а апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке існувало на час його ухвалення.

Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.