розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_7, приватний нотаріус Енергодарського міського нотаріального округу ОСОБА_8, про визнання правочину недійсним та витребування майна від добросовісного набувача за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_9, на рішення апеляційного суду Запорізької області від 3 липня 2014 року,

У травні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 18 грудня 1997 року придбав через товарну біржу двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. У березні 2011 року в порядку ст. 392 ЦК України він звертався до суду з вимогами про визнання за ним права власності на вказану квартиру і рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 19 квітня 2011 року за ним було визнано право власності на зазначену двокімнатну квартиру. 3 січня 2012 року ОСОБА_4, з якою він перебував у шлюбних відносинах у період з 8 листопада 1997 року до 24 січня 2008 року, звернулась до суду із позовом до нього про визнання за нею права власності на вказану квартиру відповідно до умов шлюбного договору, укладеного 8 травня 2007 року, та із заявою про забезпечення вказаного позову.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 15 травня 2012 року, яким було скасовано рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 3 квітня 2012 року про задоволення позову ОСОБА_4, у задоволенні позову останньої відмовлено, а ухвалою суду від 7 червня 2012 року скасовано заходи забезпечення позову.

Однак 20 квітня 2012 року ОСОБА_4, будучи обізнаною про арешт квартири на підставі її заяви про забезпечення позову, 20 квітня 2012 року здійснила продаж спірної квартири ОСОБА_5, а остання в свою чергу 15 травня 2012 року здійснила продаж зазначеної квартири ОСОБА_6

Позивач зазначав, що придбана ним 18 грудня 1997 року квартира являлася його власністю, оскільки при укладанні угоди була передана йому в натурі, а також на те, що її продаж був здійснений у період дії заборони суду на її відчуження в порядку забезпечення позову ОСОБА_4, отже були здійснені особами, які не мали права на її відчуження, а також порушували його право власності на спірну квартиру, на підставі ст. 215, ст. 388 ЦК України

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3, уточнивши позовні вимоги, просив визнати недійсними договори купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1: укладений 20 квітня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, укладений 15 травня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6; припинити право власності ОСОБА_6 на спірну квартиру та витребувати у неї на його користь вищезазначену квартиру; зобов'язати ОСОБА_6 передати йому квартиру.

Рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 17 березня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено частково та витребувано у ОСОБА_6 на його користь квартиру АДРЕСА_1. У решті позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 3 липня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову в цій частині відмовлено. У решті - рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_9, просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із доведеності порушення прав позивача, як власника квартири, право власності на яку виникло у нього на підставі фактично виконаного договору від 18 грудня 1997 року, укладеного через товарну біржу, а також враховуючи, що питання наявності права на вказану квартиру вже були предметами інших судових спорів між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсними угод про відчуження спірної квартири, суд послався на те, що в період укладання зазначених угод було чинним рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 3 квітня 2012 року, яким право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру було припинено і визнано за ОСОБА_4, а недобросовісність реалізації нею квартири у цей період не доведена.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та відмовляючи в задоволенні позову в цій частині, виходив із того, що договір від 18 грудня 1997 року про придбання ОСОБА_3 на Енергодарській біржі нерухомості квартири вимагав нотаріального посвідчення, однак вимоги ст. 227 ЦК УРСР щодо вказаного договору дотримані не були, тому висновок суду першої інстанції про можливість застосування до спірних правовідносин ч. 1 ст. 388 ЦК України про захист прав власності ОСОБА_3, як таких, що виникли на підставі вказаного договору, не є обґрунтованим.

Проте погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, тому що суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 8 листопада 1997 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, який 24 січня 2008 року був розірваний рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська. 18 грудня 1997 року між ОСОБА_10, яка діяла також від імені неповнолітніх дітей: ОСОБА_11, ОСОБА_12, та ОСОБА_3 на Енергодарській біржі нерухомості був укладений договір купівлі-продажу двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 52,3 кв. м.

У березні 2011 року ОСОБА_3, посилаючись на необхідність відчуження вказаної квартири без відома ОСОБА_4, звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на спірну квартиру в порядку ст. 392 ЦК України. Рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 19 квітня 2011 року, яким позов ОСОБА_3 був задоволений і на підставі якого позивач 1 червня 2011 року зареєстрував право власності на квартиру, було скасовано рішенням апеляційного суду Запорізької області від 25 грудня 2013 року і в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У січні 2012 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1, посилаючись на те, що умовами укладеного сторонами шлюбного договору від 8 травня 2007 року передбачалось, що зазначена квартира переходить у її власність. Рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 3 квітня 2012 року, яке набрало законної сили 14 квітня 2012 року, позов ОСОБА_4 було задоволено, на підставі вказаного рішення 18 квітня 2012 року остання зареєструвала право власності на спірну квартиру в Державному реєстрі прав.

20 квітня 2012 року ОСОБА_4 уклала договір купівлі-продажу спірної квартири з ОСОБА_5, а на підставі договору від 15 травня 2012 року ОСОБА_5 відчужила вказану квартиру ОСОБА_6

Рішення Енергодарського районного суду Запорізької області від 3 квітня 2012 року неодноразово переглядалось судовими інстанціями і було скасовано рішенням апеляційного суду Запорізької області від 28 листопада 2012 року, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання за нею права власності на спірну квартиру було відмовлено.

Згідно зі ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до положення ст. 128 ЦК УРСР, який діяв на час укладення договору купівлі-продажу від 18 грудня 1997 року, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Частиною 1 ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (чинний на час придбання спірної квартири) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Аналогічне правове положення закріплене в ст. 60 СК України.

Згідно зі ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (435-15) .

Відповідно до чч. 1 - 3 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_13 своєї письмової згоди на продаж спірної квартири не давав і 20 квітня 2012 року ОСОБА_4 уклала договір купівлі-продажу спірної квартири з ОСОБА_5 без згоди позивача.

Таким чином, ОСОБА_13 має право на оспорення вказаного договору як співвласник спірної квартири.

Разом з тим те, що договір купівлі-продажу від 18 грудня 1997 року був укладений на біржі, свідчить лише про те, що квартирою позивач не може розпоряджатись, відчужити, але він має речове право, яке підлягає захисту як право власності.

Вирішуючи спір, апеляційний суд зазначених вимог закону не врахував, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 303, 316 ЦПК України не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Також у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) роз'яснено, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

Майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту такого права. Це випливає з того, що оскільки добросовісне набуття відповідно до ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком угоди, вчиненої з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Крім того, посилання апеляційного суду на постанову Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) , яка була чинною на час укладення угоди від 18 грудня 1997 року, є безпідставним, оскільки позовних вимог про визнання зазначеної угоди не заявлялось.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.